Quo vadis - Сторінка 74

Чи їх могло обходити, що навколо вілли стирчали зі згарищ комини будинків і що пориви вітру розносили попіл спаленого Рима! Почувалися щасливими й думали тільки про любов, яка перетворювала їхнє життя на божественний сон.

Та перш ніж гімн було доспівано, зайшов до зали раб, доглядач атрію.

— Володарю, — звернувся він до Петронія голосом, у якому бринів неспокій, — центуріон із загоном преторіанців стоїть перед брамою і, за наказом імператора, хоче бачитися з тобою.

Спів та звуки арф стихли. Неспокій передався всім присутнім, бо імператор у стосунках із друзями зазвичай не вдавався до послуг преторіанців, і прибуття їх, як на ті часи, не обіцяло нічого доброго. Лише Петроній не виявив ані найменшого хвилювання і як людина, що їй набридли часті запрошення, сказав:

— Могли б дати мені спокійно доїсти мій обід.

Після чого звернувся до раба, доглядача атрію:

— Впусти.

Раб зник за ширмою; за хвилину почулися важкі кроки, й до зали зайшов знайомий Петронію сотник у повному озброєнні, з залізним шоломом на голові.

— Шляхетний пане, — сказав, — ось лист від імператора.

Петроній простягнув ліниво свою білу руку, взяв табличку і, кинувши на неї погляд, оддав її в цілковитому спокої Евніці.

— Читатиме ввечері нову пісню з "Троїки", — мовив, — і запрошує мене.

— Маю тільки наказ оддати листа, — озвався сотник.

— Так. Не буде відповіді. Але, може, сотнику, відпочив би з нами та випив кратер вина?

— Дякую тобі, шляхетний пане. Кратер вина охоче вип'ю за твоє здоров'я, але відпочивати не можу, позаяк на службі.

— Чому це листа віддали тобі, а не прислали з рабом?

— Не знаю, пане. Може, тому, що послано мене в цей бік в іншій справі.

— Розумію, — сказав Петроній, — проти християн.

— Саме так, пане.

— Чи давно почали облаву?

— Деякі загони на Затибря послано ще до полудня.

Після цих слів сотник вихлюпнув із чаші трохи вина на честь Марса, потім випив її і сказав:

— Нехай боги пошлють тобі, пане, чого забажаєш.

— Візьми собі цей кратер, — сказав Петроній.

Після чого дав знак Антемію, щоб той завершив гімн Аполлону.

"Міднобородий починає гратися зі мною та з Вініцієм, — мовив собі, коли арфи озвалися знову. — Я вгадав його намір! Хотів мене настрахати, присилаючи запрошення з центуріоном. Увечері випитуватиме сотника, як я його прийняв. Ні, ні! Не втішишся, шкодлива, злостива і жорстока лялько.

Знаю, що не вибачиш образи, знаю, що загибелі не уникнути мені, та якщо сподіваєшся, що буду благально заглядати тобі у вічі, що побачиш на моєму обличчі страх і покору, то помиляєшся".

— Повелителю, імператор пише: "Приходьте, коли маєте бажання", — сказала Евніка. — Ти підеш?

— Я в чудовому настрої й можу слухати навіть його вірші, — відповів Петроній, — тож піду, тим паче, що Вініцій піти не може.

Після обіду та звичайної прогулянки віддався в руки рабинь-причісувальниць і рабинь, які вкладають складки тоги, і за годину, прекрасний, як бог, наказав нести себе на Палатин. Час був пізній, вечір тихий, теплий, місяць світив так яскраво, що раби-лампадарії, які йшли попереду нош, погасили смолоскипи. По вулицях і серед руїн вешталися напідпитку ватаги людей, у гірляндах із плюща та жимолості, з миртовими та лавровими галузками в руках, зламаними в саду імператора. Багато зерна та сподівання на великі ігри наповнювали веселістю серця римлян. Подекуди співано пісень, у яких прославлялася "божественна ніч" і любов, в інших місцях танцювали при світлі місяця; неодноразово рабам доводилося кричати, щоб дали дорогу для нош "шляхетного Петронія", і тоді натовп розступався з вигуками привітання на честь свого улюбленця.

Він же в цей час думав про Вініція й дивувався, що немає від того жодної вісточки. Петроній був епікурейцем та егоїстом, але спілкуючись то з Павлом із Тарса, то з Вініцієм і чуючи щодня про християн, трохи змінився, хоча сам про це не знав. Повіяв од них на нього якийсь вітер, що заніс у його душу незнані зерна. Поза власною особою почали його цікавити інші люди, до Вініція, зрештою, завше був прихильним, позаяк у дитинстві любив дуже його матір, а свою сестру, тепер же, взявши участь у його справах, стежив за ними з таким захопленням, ніби дивився на якусь трагедію.

Не втрачав надії, що Вініцій випередив преторіанців і втік із Лігією або, в гіршому разі, відбив її. Та хотів би мати певність, бо передбачав, що доведеться відповідати йому на різні запитання, до яких ліпше було б приготуватися.

Звелівши рабам зупинитися перед будинком Тиберія, вийшов із нош і за хвилину був у атрії, вже заповненому августіанами. Вчорашні приятелі, хоча й дивувалися, що його запрошено, трималися осторонь від нього, та він рухався серед них, красивий, вільний, невимушений і такий упевнений у собі, мовби міг сам роздавати милості. Дехто, бачачи це, занепокоївся в душі, чи не завчасно було виявляти до нього байдужість.

Імператор, одначе, робив вигляд, що його не помічає, і не відповів на його поклін, удаючи заклопотаного розмовою. Натомість Тигеллін підійшов і запитав:

— Добривечір, арбітре елегантності. Чи й досі ще стверджуєш, що не християни спалили Рим?

А Петроній, здвигнувши плечима, поплескав його по спині, мовби якогось вільновідпущеника, і відповів:

— Ти знаєш так добре, як я, що про це думати.

— Не смію рівнятися з твоєю мудрістю.

– І, певною мірою, ти маєш рацію, бо інакше, коли імператор прочитає нам нову пісню з "Троїки", мусив би, замість кричати, як павич, висловити якусь слушну думку.

Тигеллін закусив губу. Не був він занадто радий, що імператор вирішив виголосити сьогодні нову пісню, — на цьому терені не міг змагатися він з Петронієм. І дійсно, протягом читання Нерон мимоволі, за давньою звичкою, кидав погляд на Петронія, пильно стежачи, що на його обличчі написано. Той же слухав, зводячи догори брови, місцями схвально кивав, місцями зображував напружену увагу, ніби намагаючись упевнитися, чи добре почув. І після читання то хвалив, то говорив з осудом, вимагаючи або змінити, або відшліфувати деякі рядки. Сам Нерон відчував, що іншим у завищених похвалах ідеться тільки про самих себе, і лише для Петронія поезія існує для самої поезії, лише він знається на ній, а коли щось похвалить, то можна бути певним, що ці рядки варті похвали. Потроху теж почав із ним розбалакувати, сперечатися, а коли, врешті, Петроній висловив сумнів щодо якогось виразу, сказав йому:

— Побачиш в останній пісні, навіщо я його вжив.

"Ах! — подумав Петроній. — Значить, дочекаюсь останньої пісні".

Не один із присутніх, чуючи це, говорив собі:

"Лихо мені! Петроній, маючи попереду стільки часу, може знову ввійти в милість і скинути навіть Тигелліна".

І помалу вони знову почали присуватися до нього. Але кінцівка вечора виявилася менш вдалою — коли Петроній прощався з імператором, той, із злостивим виразом обличчя, запитав раптом, примруживши очі:

— А Вініцій чому не прийшов?

Коли б Петроній був певен, що Вініцій із Лігією вже за брамами, відповів би: "Одружився з твого дозволу й виїхав". Але, бачачи дивний усміх Нерона, відповів:

— Твоє запрошення, божественний, не застало його вдома.

— Скажи йому, що радий буду його бачити, — відповів Нерон, — і передай йому від мене, щоб він не пропустив ігор, у яких виступлять християни.

Петронія занепокоїли ці слова, бо видалося йому, що вони стосуються Лігії. Сівши в ноші, наказав нести додому ще швидше, ніж уранці. Одначе це було справою нелегкою. Перед будинком Тиберія стояла густа галаслива юрба п'яних, вони не співали й не танцювали, але вигляд у них був збуджений. Здалеку долинали якісь крики, — Петроній не зумів одразу зрозуміти, — але вони гучнішали, їх ставало більше, аж поки злилися в одне дике волання:

— Християн до левів!

Пишні ноші придворних посувалися серед виючого натовпу. Із глибини спалених вулиць надбігали все нові гурти, які, зачувши клич, починали його повторювати. Із уст в уста передавали, що облава триває з полудня, що схоплено вже багато паліїв, — і незабаром по новопрокладених і старих вулицях, по завалених руїнами завулках, навколо Палатину, по всіх пагорбах і садах, по всьому Риму, лунав усе несамовитіший крик:

— Християн до левів!

— Стадо! — повторював зі зневагою Петроній. — Народ, гідний імператора!

І подумав, що такий світ, побудований на насильстві, на такій жорстокості, що на неї навіть варвари не були здатні, на лиходійствах і шаленій розпусті, не може все-таки встояти. Рим був володарем світу, але і виразкою світу. Тхнуло від нього трупним смородом. На прогниле життя падала тінь смерті. Не раз ішлося про це навіть серед августіанів, але Петронію ніколи не ставала перед очима істина, що та увінчана колісниця, на якій постаттю тріумфатора стоїть Рим, тягнучи за собою стада уярмлених народів, котиться в безодню. Життя світовладного міста видалося йому якимось блазенським хороводом і якоюсь оргією, яка все-таки мусить скінчитись.

Розумів тепер, що лише християни мають якісь нові основи життя, та здавалося, що скоро від християн і сліду не лишиться. А тоді що?

Блазенський хоровод вирушить далі під проводом Нерона, і якщо Нерона не стане, знайдеться інший такий же або гірший, бо при такому народі й таких патриціях немає ніяких підстав, аби знайшовся ліпший. Буде нова оргія, і до того ж іще мерзотніша й потворніша.

Оргія ж не може тривати вічно, і треба після неї йти спати, хоча б од утоми.

Думаючи про це, Петроній сам відчув величезну втому. Чи варто жити, та ще жити без упевненості в завтрашнім дні, для того тільки, аби дивитися на такий світоустрій? Геній смерті не менш прекрасний, ніж геній сну, адже має теж за плечима крила.

Ноші зупинилися перед дверима будинку, які чуткий брамник одчинив у ту ж мить.

— Шляхетний Вініцій повернувся? — запитав його Петроній.

— Хвилину тому, володарю, — відповів раб.

"І значить, її не відбив!" — подумав Петроній.

І, скинувши тогу, вбіг до атрію. Вініцій сидів, схиливши голову мало не до колін, обхопивши її руками, але на відлуння кроків підвів своє скам'яніле обличчя, на якому тільки очі світилися гарячково.

— Запізнився? — запитав Петроній.

— Саме так. Її схопили ще до полудня.

Запанувало мовчання.

— Бачив її?

— Так.

— Де вона?

— У Мамертинській в'язниці.

Петроній здригнувся й запитливо подивився на Вініція.

Той усе зрозумів.

— Ні! — вигукнув Вініцій. — Її кинули не в Тулліанум[347], навіть не до середньої в'язниці.