Quo vadis - Сторінка 94

Притишений розпач знову кричав у душі, й охопило його давнє бажання врятувати Лігію за всяку ціну. Зранку хотів проникнути в кунікули, аби переконатися, що Лігія там, але преторіанська сторожа пильнувала всі входи й накази були такі суворі, що солдатів, навіть знайомих, не зм'якшили ні прохання, ні золото. Вініцію здавалося, що непевність зажене його в могилу ще до того, як він побачить видовище. Десь на дні серця жевріло ще сподівання, що, може, Лігії немає в амфітеатрі та що всі побоювання марні. Хвилинами чіплявся за це сподівання щосили. Говорив собі, що Христос міг її все-таки забрати з в'язниці, але не допустить її мук у цирку. Раніше погодився вже було на все, що в його волі, тепер же, коли його відштовхнули від дверей кунікулів, повернувся на своє місце в амфітеатрі й із зацікавлених поглядів, звернених на нього, зрозумів, що найстрашніше припущення може бути слушним, почав благати його в душі про порятунок із пристрастю, подібною, може, до погрози. "Ти можеш! — повторював він, судорожно стискаючи кулаки. — Ти можеш!" Раніше він не здогадувався, що ця хвилина, коли вона перетвориться на дійсність, буде такою страшною. Тепер, не усвідомлюючи, що з ним діється, відчував усе-таки: якщо побачить муки Лігії, то його любов перетвориться на ненависть, а його віра на розпач. І водночас жахався цього відчуття, боявся образити Христа, якого благав про милосердя й чудо. Вже не прохав про її життя, хотів лише, щоб померла, перш ніж її виведуть на арену, і зі страшенної безодні скорботи повторював у душі: "Хоч у цьому не відмов мені, а я тебе любитиму ще дужче, ніж любив досі". Врешті-решт думки його завирували, як гнані ураганом хвилі. Пробуджувалася в ньому жадоба помсти і крові. Охоплювало його шалене бажання кинутися на Нерона й задушити його при всьому народі, водночас розумів, що ця жадоба ображає знову Христа й порушує його заповіді. Іноді спалахували блискавками в його мозку сподівання, що це все, перед чим здригалася його душа, ще може відвернути всемогутня й милосердна рука, але згасали відразу ж, мовби в прикрості, що той, хто міг єдиним словом зруйнувати цей цирк і врятувати Лігію, все-таки покинув її, хоча вона вірила йому й полюбила його всіма силами свого чистого серця. І далі думав, що от вона там лежить у темному кунікулі, слаба, беззахисна, покинута, віддана на волю озвірілих охоронців, за мить до смерті, а він мусить чекати безсило в цьому страшному амфітеатрі, не знаючи, яку вигадано для неї муку і що за хвилину він побачить. Врешті, мов людина, яка, падаючи в прірву, хапається за будь-яку рослину на її краю, так і він пристрасно вхопився за думку, що все-таки лише віра може врятувати її. Залишалося ж тільки це! Адже Петро говорив, що вірою можна землю зрушити в її основах!

Тож зібрався, придушив у собі сумніви, всю свою істоту зосередив у єдиному слові: "Вірую!" — і чекав чуда.

Але як занадто натягнена струна мусить лопнути, так і його зламало напруження. Смертна блідість укрила його лице, і тіло почало дубіти. Тоді подумав, що благання його почуто — й він помирає. Видалося йому, що Лігія, без сумніву, мусила вже також померти і що Христос забирає таким чином їх до себе. Арена, білі тоги незліченних глядачів, світло тисяч ламп і смолоскипів — усе разом зникло в нього з очей.

Але слабкість не тривала довго. За хвилину прийшов до тями, а радше привело до тями його нетерпляче тупання глядачів.

— Ти хворий, — сказав йому Петроній, — звели віднести себе додому!

І не зважаючи, що скаже на це імператор, підвівся, щоб підтримати Вініція й вийти з ним разом. Серце його наповнилося жалістю, а до того ж нестримно дратувало його те, що імператор дивився крізь смарагд на Вініція, досліджуючи із задоволенням його страждання, може, для того, щоби потім описати їх у патетичних строфах і здобути оплески слухачів.

Вініцій похитав головою. Міг померти в цьому амфітеатрі, але не міг із нього вийти. Адже вистава мала розпочатися з хвилини на хвилину.

Дійсно, майже в ту саму мить префект міста махнув перед собою червоною хусткою, і на цей знак заскрипіли ворота напроти імператорського подіуму і з темної пащі вийшов на яскраво освітлену арену Урс.

Велетень мружився, очевидно, засліплений світлом арени, потім вийшов на її середину, роздивляючись навколо, ніби намагаючись зрозуміти, з чим йому доведеться зустрітись. Всім августіанам і більшості глядачів було відомо, що це чоловік, який задушив Кротона, отже, дивлячись на нього, публіка зашуміла. В Римі не бракувало гладіаторів, які переважали звичайних людей зростом і силою, але такого не бачили ще очі квіритів. Кассій, стоячи в подіумі за імператором, видавався проти цього лігійця миршавим чоловічком. Сенатори, весталки, імператор, августіани й люд із захватом знавців і любителів дивилися на його могутні, як стовбури дерев, стегна й груди, мовби два з'єднані щити, і на геркулесові руки. Гамір зростав із кожною хвилиною. Для цього натовпу не могло просто існувати іншої насолоди, як бачити такі мускули в грі, в напруженні, в боротьбі. Гамір перетворився на галас із гарячковими запитаннями, де живе плем'я, що народжує таких велетнів, а він стояв посередині амфітеатру, оголений, схожий більше на кам'яного колоса, ніж на людину, із зосередженим і смутним обличчям варвара і, бачачи порожню арену, поглядав із подивом своїми блакитними очима дитини то на глядачів, то на імператора, то на ґрати кунікулів, звідки очікував катів.

У ту хвилину, коли виходив на арену, серце його закалатало в останній надії, що, може, чекає його хрест, але коли не побачив ні хреста, ні приготовленої ями, подумав, що не достойний тієї милості й доведеться йому померти інакше, напевно, від звірів. Був беззбройний і вирішив згинути, як належить прихильнику агнця, спокійно і терпляче. Тим часом хотів помолитися ще Спасителю, тож, ставши навколішки, склав руки і підвів очі до зірок, які миготіли крізь отвір у даху цирку.

Така поведінка не сподобалася натовпу. Досить уже тих християн, що помирають, як вівці. Певна річ, якщо велетень не захоче захищатися, видовище не вдасться. Тут і там почувся свист. Деякі почали викликати мастигофорів, завданням яких було шмагати борців, які відмовляються битися. За хвилину, одначе, все стихло, бо ніхто не знав, що очікує велетня й чи не захоче він оборонятися, зустрівшись віч-на-віч зі смертю.

Чекати довго не довелося. Раптом пролунали пронизливі звуки мідних труб, відчинилися ґрати напроти імператорського подіуму й на арену вибіг під крики бестіаріїв величезний германський тур, несучи на голові оголене тіло жінки.

— Лігіє! Лігіє! — крикнув Вініцій.

Потім схопив руками волосся на скронях, зібгався в клубок, як людина, що відчула в собі гостряк списа, і хрипким, нелюдським голосом почав повторювати:

— Вірую! Вірую!.. Господи! Чуда!

І не відчув навіть, що в ту мить Петроній накинув йому на голову тогу. Здавалося йому, що це смерть або біль затулили йому очі. Не дивився, не бачив. Охопило його відчуття якоїсь страшної порожнечі. В голові не залишилося жодної думки, вуста тільки повторювали безтямно:

— Вірую! Вірую! Вірую!..

Амфітеатр затих. Августіани, як один, підвелися з місць, позаяк на арені відбувалося щось надзвичайне. Ось покірний і готовий на смерть лігієць, побачивши свою царівну на рогах дикої тварини, підхопився й, ніби обпечений живим вогнем, пригнувшись, побіг прямо до розлютованого звіра.

Із усіх грудей вирвався зойк здивування, після чого настала мертва тиша. Лігієць як оком змигнути опинився біля несамовитого бика і схопив його за роги.

— Дивись! — крикнув Петроній, зриваючи тогу з голови Вініція.

Той підхопився, закинувши голову назад, і, блідий як полотно, почав дивитися на арену осклянілим, несвідомим поглядом.

Усі затамували подих. У амфітеатрі можна було почути, як пролітає муха. Люди не вірили своїм очам. Відтоді як Рим став Римом, не бачили нічого схожого.

Лігієць тримав дикого звіра за роги. Ноги Урса загрузли по кісточки в пісок, спина вигнулась, як натягнутий лук, голова втяглася в плечі, на руках мускули нап'ялися так, що шкіра мало не лопалася від їхнього напруження, але бик не міг зрушити з місця. І людина, і звір залишалися нерухомими — і глядачам здавалося, що бачать якусь картину, на якій зображено подвиги Геркулеса або Тесея, або групу, вирізьблену в камені. Але в тому позірному спокої відчувалося страшне напруження двох непокірних сил. Тур, як і людина, загруз ногами у піску, а темний, кудлатий його тулуб вигнувся так, що схожим був на величезну кулю. Хто перший виснажиться, хто перший упаде — ось було питання, яке для цих пристрасних любителів боротьби мало в ту хвилину більше значення, ніж їхня власна доля, ніж увесь Рим і його панування над світом. Цей лігієць був для них тепер напівбогом, достойним поклоніння та статуй. Сам імператор підвівся. Вони з Тигелліном, знаючи про силу чоловіка, навмисно підготували таке видовище і єхидно мовили собі: "Нехай цей кротоновбивця здолає тура, якого ми виберемо", а тепер із подивом дивилися на картину, яку мали перед собою, мовби не вірячи, щоби таке могло бути насправді. В амфітеатрі можна було бачити людей, які, піднісши руки, так і лишилися в цій позі. Іншим лоби заливав піт, наче самі боролися зі звіром. У цирку чути було тільки сичання полум'я в лампах і шелест жарин, які падали зі смолоскипів. Голоси завмерли у глядачів на вустах, серця калатали, готові вискочити з грудей. Усім здавалося, що боротьба триває вічність.

А людина і звір усе стояли в жахливому напруженні, мовби вкопані в землю.

Раптом глухе, схоже на стогін ревіння почулося з арени, після якого з усіх грудей вирвався зойк і знову запанувала тиша. Людям здавалося, що вони бачать сон, — ось потворна голова бика почала хилитися набік у залізних руках варвара.

А обличчя лігійця, шия і плечі зробилися пурпурними, спина вигнулася ще крутіше. Видно було, що збирає решту своєї надлюдської сили, але що йому вже її ненадовго вистачить.

Усе глухіше, хрипкіше та все болісніше ревіння тура змішалося з диханням велетня. Голова звіра все більше хилилася набік, і з пащі висунувся довгий запінений язик.

Іще хвилина, і до слуху глядачів, які сиділи ближче, долетів наче тріск зламаної кістки, після чого звір повалився на землю зі скрученими в'язами.

Тоді велетень як оком змигнути зірвав мотузки з його рогів і, взявши дівчину на руки, відсапувався, переводив подих.

Лице його зблідло, волосся злиплося від поту, плечі й руки, здавалося, були облиті водою.