Радощі життя, або Сімейна таємниця - Сторінка 5

- Вільям Сомерсет Моем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Про Ньюмена був значно нижчої думки, ніж зараз, а дзвінкі строфи Фіцджеральда здавалися мені колись кращими. Я не міг читати "Вільгельма Мейстера" Гете, тепер я вважаю його шедевром.

— А про що ваша думка лишилася незмінною?

— Ну, скажімо, "Трістрам Шенді", "Амелія", "Ярмарка марнославства", "Мадам Боварі", "Пермський монастир", "Анна Кареніна", Вордсворт, Кітс, Верлен.

— А ви, пробачте, не дуже оригінальні.

— Я теж такої думки. Але ви спитали мене, чому я покладаюся лише на свій смак, і я намагався пояснити вам. Справа не у відвертості і не в побоюванні піти наперекір загальній думці — мені справді не подобався дехто з тих письменників, ким тоді модно було захоплюватися. І, здається, роки довели, що я мав рацію, бо те, що інстинктивно любив тоді, витримало випробування часу.

Рой трохи помовчав, дивлячись у чашку. Що він хотів знайти там: залишки кави, чи потрібні йому слова — не знаю. Я поглянув на годинник, що стояв на каміні: пора було йти додому. Мабуть, я помилився — Рой запросив мене лише для того, щоб знічев'я побалакати про Шекспіра та музику. Мені стало незручно за свої недобрі думки, і я поглянув на нього з турботою. Якщо це була єдина його мета, — значить, він почуває себе стомленим або розчарованим. Якщо у нього немає корисливої мети, — це може означати лиш одне: в даний момент він нудиться світом. Рой перехопив мій погляд і заговорив:

— Гадаю, ви не заперечуватимете, що людину, котра здатна протягом шістдесяти років писати книгу за книгою, завойовуючи кожною все більшу популярність, не можна вважати звичайною. Кінець кінцем, у книгарні Ферн Корт є полиці, заповнені перекладами творів Дріффілда на мови всіх культурних народів. Звичайно, я готовий визнати, що сьогодні багато з написаного ним здається трохи старомодним. Він творив у важкий час і мав схильність до багатослів'я; більшість його творів мелодраматична. Та є в нього одна риса, якої ви не зможете заперечити: чуття краси.

— Справді? — спитав я.

— Врешті-решт, це єдина річ, яка береться до уваги. А Дріффілд не написав жодної сторінки, котра не була б сповнена краси.

— Справді? — знову спитав я.

— Хотів би я, щоб ви були разом з нами, коли в день вісімдесятиріччя Дріффілда ми прийшли подарувати старому його портрет. Це був дійсно незабутній день!

— Я читав про це в газетах.

— Там, як ви знаєте, були не тільки письменники.

Звідусіль з'їхалися представники науки, політики, бізнесу, мистецтва, вищого світу. Не знаю, чи доведеться вам коли бачити разом стільки видатних людей, скільки вийшло з поїзда в Блекстейблі. Всі були дуже зворушені, коли прем'єр-міністр, виголосивши чудову промову, вручив орден "За заслуги". Важко сказати, на скількох очах у той день блищали сльози!

— Дріффілд теж плакав?

— Ні, він був на диво спокійний. Він як завжди: трохи соромливий, дуже витриманий, привітний, звичайно, але спокійний і навіть дещо сухий. Місіс Дріффілд не хотіла, щоб він перевтомлювався, і, коли ми пішли снідати, старий залишився в кабінеті; вона послала йому сніданок туди. Поки всі пили каву, я непомітно прослизнув до нього. Він палив люльку і дивився на портрет. Я спитав його, що він про нього думає. Він нічого не відповів, тільки злегка посміхнувся і спитав, чи можна йому вийняти штучні зуби. Але я його відрадив, бо зараз повинна була зайти депутація, щоб попрощатися з ним. Потім я запитав; що він думає про цей незабутній день. "Кумедний, — відповів, він, — просто кумедний". Здавалось, він почував себе втомленим. Останнім часом Дріффілд неохайно їв і неохайно палив — набиваючи люльку, розсипав тютюн навколо себе. Місіс Дріффілд не хотіла, щоб його бачили в такому стані, але я був винятком з правила. Я трохи причепурив старого, потім зайшли усі інші, потиснули йому руку, і ми вирушили назад до міста.

Я підвівся.

— На жаль, треба йти. Мені було дуже приємно побачитись з вами.

— Я саме йду на закриту виставку у Лестер Геллері. У мене там знайомі, і, якщо хочете, можемо піти вдвох.

— Дуже мило з вашого боку, але у мне теж є запрошення. Та я не збирався туди йти.

Ми спустилися на перший поверх, я взяв свого капелюха. Коли вийшли на вулицю і я повернув у бік Пікаділлі, Рой сказав:

— Я трохи пройдусь з вами, — ї пішов поруч зі мною, намагаючись крокувати в ногу, — Ви, здається, знали його першу дружину?

— Чию?

— Дріффілда.

— А! — Я зовсім забув про старого письменника. — Так, знав.

— I добре знали? Кажуть, вона була жахлива.

— Я нього не помітив.

— Вона, мабуть, була страшенно вульгарна. Здається, вона служила буфетницею?

— Еге ж.

— Хотів би я знати, якого біса він з нею одружився. Я чув, що вона зраджувала його на кожному кроці.

— Так, зраджувала.

— Ви пам'ятаєте її?

— Дуже добре, — посміхнувся я. — Вона була гарненька.

Рой засміявся.

— Не всі такої думки.

Я не сказав нічого. Ми дійшли до Пікаділлі і, зупинившись, я простягнув Рою руку. Він потиснув її, але, мені здалося, без звичайної сердечності. Складалося враження, ніби він розчарований з нашої зустрічі, тільки чому — я не міг збагнути. Адже він навіть не натякнув, чого хоче. Йдучи аркадою готелю "Ріц", а потім уздовж огорожі парку до Хаф-Мун-стріт, я намагався зрозуміти, чи не була моя поведінка чимось відразливою для Роя, адже він, безумовно, відчув, що момент прохати про послугу явно непідхожий.

Я йшов по Хаф-Мун-стріт. Після веселого галасу Пікаділлі ця вулиця була приємно спокійна й тиха. В багатьох будинках здавалися пожильцям квартири, але оголошували про це дуже стримані об'яви. На декотрих дверях блищали начищені мідні таблички, такі, як у лікарів, на інших слова "вільні квартири" були акуратно написані на фрамузі над входом. На одній чи двох табличках стояло лише прізвище власника, і недосвідчена людина могла подумати, що це ім'я кравця чи лихваря. Тут не було жвавого вуличного руху Джермін-стріт, Де теж здавалися квартири. Біля деяких дверей стояли шикарні автомобілі, подекуди з таксі виходили середнього віку жінки. Відчувалося, що тут мешкають не ті веселі, з трохи зіпсованою репутацією люди з Джермін-стріт, — любителі скачок, що вранці прокидаються з нестерпним головним болем і з величезним бажанням похмелитися, — а поважні жінки, що приїхали з провінції на шість тижнів великосвітського лондонського сезону, та літні джентльмени, які відвідують привілейовані клуби. З року в рік приїздять вони у той самий будинок, знаючи, мабуть, його власника ще відтоді, коли він служив у когось із знайомих. Моя господиня, міс Феллоус, служила куховаркою в дуже багатих людей, але ви ніколи б цього не сказали, побачивши, як вона йде за продуктами на Шефердський базар. Якщо хто-небудь уявляє куховарку товстою, червонопикою і неохайною жінкою, то міс Феллоус — худорлява, дуже пряма, чисто і модно вдягнена дама середнього віку з рішучими рисами; вона фарбує губи і носить окуляри. Вона — практична, спокійно цинічна і править за пансіон немалі гроші.

Кімнати, які я наймав, містилися на першому поверсі. Вітальня була обклеєна старими шпалерами під мармур, на стінах висіли акварелі на романтичні сюжети з зображенням кавалерів, які вклоняються дамам, і рицарів, які бенкетують у пишних залах. У вазонах стояла папороть, а крісла були оббиті витертою шкірою. Кімната нагадувала неповторні вісімдесяті роки минулого сторіччя, і коли я визирав у вікно, мені здавалося, що зараз замість шестициліндрового крейслера я побачу приватний двоколісний екіпаж. Завіси були з важкого червоного репсу.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На сьогодні в мене було намічено багато справ. Але позавчорашня розмова з Роєм, події минулого, які й досі жили в моїй пам'яті, моя кімната — все це, не знаю чому, завернуло мої думки у річище спогадів. Здавалося, всі, хто колись мешкав у моїй оселі, — чоловіки в сюртуках, з довгими, схожими на баранячі котлети бакенбардами, жінки в платтях з турнюрами та оборками незримо тіснилися біля мене. Гуркіт Лондона, — чи то справжній, чи уявний (будинок стояв у кінці Хаф-Мун-стріт), — краса сонячного червневого дня — все це надавало моїм мріям приємно хвилюючої гостроти. Минуле, що пропливало переді мною, здавалося, втратило свою реальність, і я бачив його так, ніби це була сцена з вистави, а я — глядач з гальорки.

На мій погляд, життя зараз набагато веселіше, ніж сорок років тому. І люди привабливіші, ніж у ті далекі часи. Тоді вони поводились поважніше, мали більше доброчесності і, кажуть, грунтовніші знання. Не знаю. Зате знаю напевно: вони були сварливіші, через міру їли, а деякі й пили, мало займалися фізичними вправами. У більшості з них була хвора печінка, а часто й зіпсоване травлення. Вони були дражливі. Не кажу про Лондон, про який я нічого не знав, поки не став дорослим. Не маю також на увазі вельмож, які полювали і займалися стрілецьким спортом. Я кажу про жителів сільської місцевості і про звичайних, не дуже багатих людей — джентльменів скромних достатків, священиків, відставних офіцерів — про тих, хто становив місцеве товариство. Життя їхнє було неймовірно нудне. Їх не приваблював гольф; лише в небагатьох були поганенькі тенісні майданчики, та й на них грала переважно молодь; один раз на рік у залі муніципалітету влаштовувались танці; ті, у кого були карети, каталися після обіду; інші йшли робити моціон! Можуть сказати, що вони не відчували нестачі розваг, про які нічого не знали, а натомість час від часу влаштовували то в одного, то в іншого вечірки, на які просили вас принести музичний інструмент, і ви там співали пісні Мод Валері Уайт і Тості. Але дні тягнулися нестерпно довго й нудно. Люди, які жили за милю один від одного, люто сварилися і, щодня зустрічаючись, не віталися по двадцять років. Вони були пихаті і вперті. Напевно, саме таке життя породжувало диваків; люди не були схожі один на одного, як зараз. Нелегко було жити з ними в згоді. Може, ми й справді несерйозні і безтурботні, але ставимося один до одного без колишнього підозріння; незважаючи на грубість наших манер, ми не такі скупі і, звісно, не такі сварливі.

Я жив у дядька й тітки на околиці маленького кентського містечка біля самого моря. Містечко називалося Блекстейбл; і мій дядько був місцевим священиком. Тітка моя була німкеня. Вона походила із знатного, але збіднілого роду, і єдиним її віном був мозаїчний письмовий стіл, зроблений для її предка в сімнадцятому сторіччі, та набір келехів для вина.