Райський сад

Частина перша

Розділ перший

Вони спинилися тоді в Гро-дю-Руа, в невеличкому готелі над каналом, що тягся від обнесеного мурами містечка Ег-Морта просто до моря. З вікон готелю було видно за низиною Камаргу фортечні вежі Ег-Морта, і вони майже щодня їздили туди на велосипедах білястою дорогою обіч каналу. Вранці й увечері, в години припливу, до каналу заходили морські окуні, і дорогою вони бачили, як відчайдушно скидається над поверхнею, рятуючись від тих хижаків, риб'яча дрібнота і як вирує вода, коли окуні нападають на здобич.

У блакитне, лагідне море випинався довгий мол, і вони ловили з нього рибу, купалися на піщаному пляжі й день-у-день допомагали рибалкам витягати на похилий берег довгу сіть з рибою. Сидячи в кафе на розі, вони попивали аперитиви й дивилися на вітрила рибальських човнів у Ліонській затоці. Стояв початок літа, макрель ішла косяками, і місцеві рибалки мали багато роботи. То було веселе й приязне селище, і молодятам подобався їхній готель з чотирма кімнатами нагорі й ресторанчиком та двома більярдними столами внизу, звідки відкривався оку канал і маяк. Кімната, в якій вони мешкали, скидалася на зображену на картині Ван-Гога його оселю в Арлі, тільки що тут стояло подвійне ліжко й було два вікна, з яких ген за каналом, мочарами та прибережними луками вони могли бачити біле містечко й ясну смугу пляжу.

Їм завжди хотілось їсти, дарма що харчувалися вони дуже добре. Щоранку обоє не могли дочекатися, коли настане час іти снідати до кафе, де вони замовляли звичайно булочки, каву з молоком, яйця та якийсь джем на вибір і щоразу сперечалися, в який спосіб зготувати яйця. На час сніданку вони були такі зголоднілі, що в молодої жінки часто аж голова боліла, поки не подавали каву. А кава швидко знімала біль. Вона пила каву без цукру, і молодик уже звикав до цього.

Того ранку вони взяли булочки, малиновий джем та варені яйця з кружальцем масла, що тануло в розколочених у чашці, злегка присолених і притрушених меленим перцем яйцях. Яйця були великі й свіжі, і жінці їх варили трохи менше часу, ніж чоловікові. Він швидко звик і до цього й тішився своїми, звареними твердіше, що їх колупав ложечкою і лише ледь-ледь здобрював маслом, тішився їхнім ранішнім смаком, крупинками перцю на зубах і запашним гарячим духом кави та цикорію, що парував над чашкою.

Рибальські човни були вже далеко. Вони вийшли у море вдосвіта, з першими подувами бризу, і молодята, прокинувшись, почули, як вони виправляються, а тоді пригорнулись одне до одного під простирадлом і знову заснули. Коли надворі зовсім розвидніло, але в кімнаті ще стояла сутінь, вони, ледь прочнувшись від сну, взялися до любощів, потім полежали бік у бік, стомлені й щасливі, і знову злилися в обіймах. А після того відчули такий голод, що вже думали й не доживуть до сніданку, і ось тепер сиділи в кафе, снідали, дивились на море та далекі вітрила, а навколо яснів новий день.

— Про що ти думаєш? — спитала жінка.

— Ні про що.

— Людина має думати про щось.

— Я тільки відчуваю.

— Що?

— Щастя.

— Але я так голоднію,— мовила вона.— Як по-твоєму, це нормально? Люди завжди такі голодні після любощів?

— Коли справді кохають.

— О, ти стільки знаєш про ці речі,— сказала вона.

— Та ні.

— А я й не проти. Мені це до вподоби, і нам нема про що турбуватися, правда ж?

— Правда.

— Як ти думаєш, що нам сьогодні робити?

— Не знаю,— відказав він.— А що б ти хотіла?

— Мені байдуже. Якби ти пішов порибалити, я б написала один-два листи, а потім ми могли б поплавати перед обідом.

— Щоб зголодніти?

— Ой, не кажи. Ми ще й не доснідали, а я вже знов почуваю себе голодною.

— Ми можемо думати про обід.

— А по обіді що робитимем?

— Трішки поспимо, як слухняні діточки.

— Це щось зовсім нове,— сказала вона.— Чом ми не додумались до такого раніше?

— У мене трапляються такі осяяння,— сказав він.—Я за вдачею винахідник.

— А я руйнівниця,— мовила вона.— І маю намір занапастити тебе. Тоді на стіні будинку, там, де наша кімната, почеплять меморіальну дошку. Якось серед ночі я прокинусь і вчиню над тобою щось таке, чого ти зроду не чув і не уявляв собі. Я хотіла зробити це минулої ночі, але була надто сонна.

— Ти надто міцно спиш, щоб тебе боятися.

— Не заколисуй себе облудною безпекою... Ой любий, як би нам швидше збавити час, щоб був уже обід!

Вони сиділи за столиком у смугастих рибальських сорочках та шортах, що їх придбали в крамниці морського спорядження, обоє дуже засмаглі, з нерівно вицвілим від сонця та солоної води волоссям. Більшість людей приймали їх за брата й сестру, поки вони не казали, що одружені. Та дехто їм не вірив, і це дуже тішило молоду жінку.

В ті роки мало хто їздив до Середземного моря на початку літа, а до Гро-дю-Руа й майже зовсім ніхто, окрім поодиноких завсідників з Німа. Там не було ні казино, ні інших розваг, і за винятком найгарячіших місяців, коли люди приїздили заради купання, готель стояв порожній. Тоді жінки ще не носили рибальських сорочок, і Девід Берн уперше побачив таку на цій дівчині, з якою одружився. Вона купила ті сорочки їм обом і одразу ж випрала їх у тазику в готельній кімнаті, щоб вони стали м'якіші. Сорочки були цупкі, призначені для грубої роботи, але після прання пом'якшали, а тепер, уже трохи поношені, зробилися ще м'якіші, і коли він дивився на свою молоду дружину, то бачив, як гарно вимальовуються під тканиною її груди.

Ніхто в околиці не носив і шортів, і коли молодята вирушали кудись на велосипедах, жінка не могла їх надягти. Та в самому селищі це не важило, бо люди там були дуже приязні до них, і тільки місцевий священик дивився осудливо. Але до недільної відправи вона вбиралась у спідницю та кашеміровий светр з довгими рукавами й пов'язувала голову шарфом, а молодик, як і належало, стояв у церкві позаду, разом з усіма чоловіками. Вони щоразу давали на церкву двадцять франків — це було тоді більш як долар,— а що пожертви збирав сам священик, то їхнє ставлення до релігії не лишилося непоміченим, і те, що вони розгулюють по селищу в шортах, стало оцінюватися скоріш як властиве іноземцям дивацтво, аніж спроба підірвати моральні засади місцевого населення. Зустрічаючи їх на вулиці в шортах, священик не озивався до них, але й не виказував осуду, а коли ввечері вони виходили в довгих штанах, усі троє при зустрічі чемно розкланювались.

— Ну, я піду нагору писати листи,— сказала молода жінка, підвелась і, всміхнувшись до офіціанта, вийшла з кафе.

— Мосьє збирається рибалити? — спитав офіціант, коли молодик підкликав його, щоб розплатитися.

— Та, мабуть. Як сьогодні приплив?

— Приплив дуже добрий для риболовлі,— відказав офіціант.— Коли хочете, я дам вам наживки.

— Та я й доро́гою можу дістати.

— Е, ні. Візьміть моєї. Дощові черви, в мене їх задосить.

— А ви самі підете?

— Я ж на роботі. Та, може, вискочу пізніше, побачу, як вам ведеться. Снасть при вас?

— У готелі.

— То зайдете до мене по наживку.

В готелі молодик хотів був піднятися нагору до дружини, але натомість узяв за конторкою, де висіли ключі, своє складане бамбукове вудлище та кошик з рибальським приладдям і вийшов назад на осяйну білясту дорогу, знов заглянув до кафе, а тоді подався на залитий сонячним сяєвом мол. Сонце припікало добряче, але з моря повівав легкий вітрець, і вже саме починався відплив. Девід пошкодував, що не взяв із собою спінінг та блешні, щоб закидати через відпливний потік з каналу аж за каміння проти дальшого кінця молу, і мусив удовольнитися тим, що приладнав до свого довгого вудлища жилку з поплавцем із корка та пір'яного стрижня й пустив черв'яка помалу пливти за водою на такій глибині, де, як він гадав, мала шукати поживи риба.

Якийсь час він вудив безуспішно й дивився, як снують у морській блакиті рибальські човни й як міняться на поверхні моря тіні від високих хмар. Потім його поплавець нараз рвучко зник під водою, жилка туго напнулась, і він потяг вудлище до себе, переборюючи опір великої рибини, яка чимдуж поривалася геть, так що аж засичала у воді жилка. Він намагався стримувати її якомога обережніше, і довге вудлище зігнулося до самої води, й, здавалось, жилка ось-ось лусне — так відчайдушно силкувалася рибина втекти у відкрите море. Девід ступав за нею молом, щоб послабити жилку, але рибина й далі тягла так потужно, що вудлище майже на чверть зайшло у воду.

Тим часом наспів офіціант із кафе і страшенно вболівав за Девіда. Ступав обіч нього молом і примовляв:

— Стримуйте... Стримуйте... Тільки обережно, якомога обережніше. Хай вона знесилиться. Не давайте їй зірватись. Обережно... Обережніше... Обережніше...

Щоб стримувати рибину ще обережніше, молодикові лишалося тільки зайти за нею у воду, але це не мало сенсу, бо гирло каналу було надто глибоке. "От якби йти за нею берегом",— подумав він. Але вони досягли вже самого кінця молу. Тепер уже більш як половина вудлища була під водою.

— Ви тільки тримайте її обережненько,— благав офіціант.— Тягне вона добряче.

Рибина занурювалась у глибочінь, тягла, смикала в різні боки, і довге бамбукове вудлище згиналося від її ваги та стрімкої потужної тяги. Потім вона рвучко зринула до поверхні й одразу ж знову пішла в глибочінь, і молодик відчув, що хоч рибина й досі начебто така сама дужа, проте її шалений опір уже трохи послаб, і тепер він спромігся обвести її навкруг кінця молу й повернути назад до гирла каналу.

— Тільки обережно,— не вгавав офіціант.— Ой, обережно. Бога ради, обережніше.

Ще двічі рибина поривалась у відкрите море, і двічі молодик завертав її назад і тепер помалу вів уподовж молу в напрямі кафе.

— Як вона? — спитав офіціант.

— Рибина добренна, але ми її здолали.

— Ой, не кажіть,— мовив офіціант.— Не кажіть так. Треба її знесилити. Знесилити... Знесилити...

— Поки що вона геть знесилила мені руку,— сказав молодик.

— Хочете, я візьму вудлище? — з надією в голосі спитав офіціант.

— Та ні, що ви.

— Тільки помалу, помалу, помалу... Обережно, обережно, обережно...— правив своєї офіціант.

Девід провів рибину повз терасу кафе й затяг у канал. Вона пливла попід самою поверхнею, але була ще при силі, і молодик міркував, чи їм удасться протягти її отак каналом через усе селище. Тепер до них приєдналося чимало інших людей, і, коли вони поминали готель, його дружина побачила їх з горішнього вікна й вигукнула:

— Ой, яка чудова рибина! Почекайте мене! Почекайте!

Згори їй було добре видно й рибину, що виблискувала у воді на всю свою довжину, й чоловіка із зігнутим мало не навпіл бамбуковим вудлищем, і юрбу людей, яка тяглася за ним.