Райський сад - Сторінка 2

Коли вона спустилась і вибігла на берег каналу, процесія вже спинилася. Офіціант заліз у воду скраю каналу, а її чоловік помалу підтягував рибину до берега туди, де копичилися водорості. Тепер рибина була біля самої поверхні, і офіціант нахилився, обхопив її з обох боків, а тоді, застромивши великі пальці рук під зябра, разом з рибиною вибрався на берег каналу. Рибина була важка, і офіціант тримав її високо перед грудьми, так що голова її ховалась у нього під підборіддям, а хвіст бився об стегна.

Кілька чоловіків підійшли і ляскали Девіда по спині, обіймали за плечі, а якась жінка з рибного базару поцілувала його. Потім і дружина обняла його, поцілувала й спитала:

— Ти бачив, яка рибина?

Усі з'юрмилися навколо, щоб подивитися на рибину, яка вже лежала на узбіччі дороги, срібляста, мов лосось, із темним полиском воронованого металу на спині. То була прегарна, чудово збудована рибина з великими живими очима. Вона лежала й повільно, приречено дихала.

— Що це за риба?

— Морський окунь,— відказав її чоловік.— Місцеві ще кажуть на нього "вовк". Дуже гарна риба. А це чи не найбільша особина, яку я бачив.

Офіціант — його звали Андре — підійшов, обняв і поцілував Девіда, а тоді цмокнув і його дружину.

— Мадам, без цього не обійтися,— сказав він.— Аж ніяк не обійтися. Ще ніхто ніколи не виловлював такої рибини на звичайну вудку.

— Треба її зважити,— мовив Девід.

І ось вони знову в кафе. Коли рибину зважили, Девід прибрав своє рибальське причандалля й умився, а рибина лежала тепер на брусі льоду, що його довозили автофургоном з Німа, щоб заморожувати вилов макрелі. Рибина заважила трохи більш як п'ятнадцять фунтів. Вона й на льоду була така сама срібляста й гарна, але темна смуга на спині вже посіріла. Тільки очі й тепер були як живі.

До гавані вже поверталися рибальські човни, і жінки вивантажували з них голубувато-зелену сріблясту макрель, ставили важкі коші на голову й несли до льодовні. Вилов того дня вдався на славу, і всі в містечку були заклопотані й раді.

— Що ми робитимемо з такою величезною рибиною? — спитала дружина.

— Вони хочуть понести її на базар і продати,— відказав чоловік.— Такої великої тут не зготуєш, а розрізати її на частини вони вважають за блюзнірство. Може, вона поїде просто в Париж. І скінчить своє існування в котромусь із великих ресторанів. Або її купить якийсь багатій.

— Вона була така гарна у воді,— сказала дружина.— І коли Андре тримав її перед себе. Я аж очам своїм не повірила, як побачила її з вікна, і всю оту юрбу, що сунула за тобою.

— На обід нам подадуть таку саму рибу, але невелику. Вона дуже смачна. Невелику добре смажити на рашпері з маслом і зеленню. На смак вона така, як наші смугасті окуні.

— Я страшенно рада, що ти зловив цю рибину,— сказала молода жінка.— Яка втіха — отакі прості розваги, правда ж?

Вони сіли обідати вже добре зголоднілі й залюбки пили холодне біле вино і їли салат із селери, молоду редиску й домашні мариновані грибочки з великої скляної банки. Окунь був засмажений на рашпері, і на його сріблястих боках лишилися ґратчасті відбитки, а розтоплене масло розпливалося по нагрітому тарелі. Поруч лежав порізаний кружальцями лимон, щоб присмачувати рибу його соком, і свіжий, щойно з пекарні, хліб; а вино приємно холодило язик після гарячої смаженої картоплі. То було добре — легке, сухе й приємне на смак — біле вино нікому не відомої марки, і місцевий ресторан недарма пишався ним.

— Ми з тобою не дуже говіркі за столом,— зауважила молода жінка.— Тобі не нудно зі мною, любий?

Чоловік засміявся.

— Не смійся з мене, Девіде.

— Я не сміюся. Ні, мені не нудно. Я б радо милувався тобою, якби ти навіть ніколи й словом не озивалась.

Він налив дружині ще келишок вина, а тоді наповнив свій.

— Я маю для тебе один сюрприз. Я не казала тобі, ні? — мовила вона.

— Що за сюрприз?

— О, дуже простий і водночас дуже хитрий.

— Ну кажи.

— Ні. Може, він тобі сподобається, а може, ти й злякаєшся.

— Звучить небезпечно.

— А це таки небезпечно,— сказала вона.— Тільки не питай мене ні про що. Можна, я вже піду нагору, до нашої кімнати?

Молодик заплатив за обід і допив вино, що лишилось у пляшці. Потім і собі подався нагору. Дружинин одяг лежав згорнутий на одному з таких, як на картині Ван-Гога, стільців, а сама вона чекала в ліжку під простирадлом. Волосся її розсипалося на подушці, очі сміялись, і, коли Девід підняв простирадло, вона промовила:

— Привіт, любий. Гарно пообідав?..

Потім вони лежали поряд, і голова її спочивала в нього на плечі; обоє були мляві й щасливі, і він відчував, як вона повертає голову з боку в бік і треться об його щоку. Шкіра її була шовковиста на дотик, ледь зашерхла від сонця та солоної води. Підвівши голову, так що волосся впало їй на обличчя й трохи залоскотало йому щоку, вона почала, спершу помалу, нерішуче, тоді з видимою втіхою, пестити його і спитала:

— Ти ж кохаєш мене, правда?

Він кивнув і поцілував її в маківку, а тоді повернув до себе її голову й поцілував в уста.

— О-о...— мовила вона.— О-о...

По довгій часині вони лежали, міцно обнявшись, і вона спитала:

— Ти кохаєш мене саме таку, яка я є? Ти певен?

— Так,— відказав він.— Більш ніж певен.

— А то я надумала змінитися.

— Ні,— сказав він.— Не треба. Ніяких змін.

— А я надумала,— не вгавала вона.— Це задля тебе. І задля мене, не стану кривити душею. Але воно важитиме й для тебе. Я певна, хоча й не слід би цього казати.

— Я полюбляю сюрпризи, але мені подобається все так, як воно є оце тепер, цю мить.

— Тоді, може, мені не робити цього,— промовила вона.— Ой, який жаль. То був би такий чудовий небезпечний сюрприз. Я давно його обмірковувала і тільки сьогодні вранці зважилася.

— Коли ти й справді так цього хочеш...

— Дуже хочу,— підтвердила вона.— І таки зроблю це. Тобі ж досі подобалось усе, що ми робили, хіба ні?

— Так.

— От і добре.

Вона вислизнула з ліжка й стала на повен зріст на своїх довгих, темних від засмаги ногах, і все її гарне тіло було суціль засмагле, бо вони ходили на віддалений безлюдний пляж і купалися там голяка. Вона повела плечима назад, задерла підборіддя й труснула головою, так що її важке, кольору дубленої шкіри волосся хльоснуло їй по щоках, а тоді впало вперед і закрило обличчя. Надягши через голову смугасту сорочку, вона відкинула його з обличчя, потім сіла на стілець перед туалетним столиком і щіткою зачесала волосся назад, критично роздивляючись на нього в дзеркалі. Кінчики волосся сягали їй плечей. Вона похитала головою до свого відображення в дзеркалі. Тоді натягла широкі штани, застебнула пасок і взула вицвілі блакитні сандалі на мотузяній підошві.

— Мені треба з'їздити до Ег-Морта,— сказала вона чоловікові.

— Гаразд,— мовив він.— Я теж поїду.

— Ні. Мені треба поїхати самій. Це ж має бути сюрприз.

Вона поцілувала чоловіка на прощання й спустилася вниз, і він побачив з вікна, як вона сіла на велосипед і легко, впевнено покотила дорогою, і її довге волосся маяло на вітрі.

Пополудневе сонце вже світило просто у вікно, і в кімнаті стало аж надто тепло. Молодик умився, одягся й пішов прогулятись берегом моря. Він знав, що треба б і скупатися, але був стомлений і, пройшовшись берегом, а потім ледь видною серед шорсткої трави стежиною, що вела від моря, повернувся до гавані й зайшов у кафе. Там він узяв свіжу газету й замовив fine á l'eau1, бо після любощів почував себе висотаним і спорожнілим.

Вони одружилися три тижні тому й приїхали поїздом з Парижа до Авіньйона, везучи із собою велосипеди, валізу з одягом, рюкзак і дорожню сумку. В Авіньйоні вони спинились у доброму готелі, залишили там валізу, а самі думали податися на велосипедах до Пон-дю-Гара. Та саме розгулявся містраль, отож вони вирушили за вітром до Німа, трохи побули там у готелі "Імператор", а тоді, за таким самим сильним вітром, переїхали до Ег-Морта і вже звідти далі до Гро-дю-Руа.

Усе йшло чудово, вони були по-справжньому щасливі, і він раніше й не уявляв собі, що можна так палко кохати когось, забувши про все на світі, наче нічого іншого й не існує. Коли він одружувався, його турбувало чимало своїх проблем, але тут він ні про що те не думав: ні про свою письменницьку працю, ні про будь-які інші справи,— а тільки про життя з цією дівчиною, яку він покохав і одружився з нею, і його більш не навідувало оте раптове болісне витвереження, що раніше завжди наставало після близькості із жінкою. Воно минуло без сліду. Тепер після любощів вони їли, пили й знов лягали в ліжко. То був дуже простий світ, але ні в якому іншому Девід не почував себе таким щасливим. Він гадав, що те саме відбувається й з нею, і так вона, власне, й поводилась, аж ось виявляється, що вона надумала змінитись і піднести йому якийсь сюрприз. Та, може, це буде зміна ще на краще і приємний сюрприз. А тим часом він пив свій fine á l'eau, читав місцеву газету й чекав не знати чого, хоч би що воно там було.

Це вперше, відколи вони вирушили у весільну подорож, він дозволив собі випити коньяку чи віскі за її відсутності. Але він тепер не працював, а його єдиним правилом щодо випивки було не пити перед роботою й під час роботи. Звісно, добре б знов узятися до праці, та він добре знав, що незабаром дійде і до цього, а поки що треба не забувати поступатися власними бажаннями і якомога ясніше давати їй зрозуміти, що ті години вимушеної самотності гідні жалю й що він аж ніяк не пишається цим. Він був певен, що вона сприйме все як належить і знайде чим заповнити той час, але поки між ними велося отак, як тепер, йому й самому прикро було думати про те, щоб знов засісти за роботу. Та й не міг він, звісно, зробити цього без тверезого погляду на речі, і тепер його цікавило, чи розуміє це вона й чи не тому саме подалась оце кудись у пошуках чогось більшого, ніж вони мали досі, по щось нове, чого ніщо не зможе здолати. Але що воно може бути? Ніщо не здатне зв'язати їх міцніше, ніж вони зв'язані тепер, і то без ніякого поганого осаду опісля. Все, що вони відчувають, це щастя, взаємне кохання, а потім голод, насичення — і знову все спочатку.

Він побачив, що вже допив свій fine á l'eau й що день уже хилиться до вечора. Тоді замовив ще чарку й спробував зосередитися на газеті.