Расмус-волоцюга - Сторінка 13

Він скинув черевики та шкарпетки й задоволено розминав пальці у вечірній прохолоді.

— Не інакше як цілою громадою подалися до Америки. Колись дуже давно.

— Вони не захотіли тут більше жити?

— Не захотіли, мабуть, надто сіро, убого й важко було їм у цих хатах. І, мабуть, надто мало риби було в морі. І надто мізерний урожай вони збирали на тих клаптиках поля, що мали.

Расмус кивнув головою. Він це добре розумів.

— Так, тяжко бути вбогому! Але яке в них було гарне місце! — мовив Расмус і схвально глянув униз на прозору воду, що хлюпала об кам'янистий берег. — Такого гарного місця для купання вони в Америці не матимуть.

— Чого ж, вони можуть купатися в найчистішому озері в Мінесоті, якщо вже змушені будуть купатися, — заперечив Оскар.

Расмус усміхнувся. "Найчистіше озеро в Мінесоті"! Як це гарно звучить. Він сам хотів би колись побачити його, те озеро. Та й інші озера, і гори, і річки, які тільки є на землі. Він намагався уявити собі, як ті люди ходили по Америці й довго шукали найчистішого озера в Мінесоті. Може, тоді вони згадували скелі, біля яких купалися вдома, й думали, чи мешкає хто в їхніх маленьких сіриххатах над морем.

— Я хочу глянути на їхнє житло, — сказав він і кинувся До найближчої хати. Він хотів перевірити, чи щось лишилося після тих, що поїхали до Мінесоти.

Крізь розбиту шибку Расмус зазирнув до вбогої маленької кухні з закуреними балками під стелею і чорною від сажі відкритою піччю. Подумати тільки, що хтозна-коли тут хтось готував їжу! Йому було шкода хат, у яких ніхто не живе. Всіма забуті, вони немов весь час чекають, що хтось прийде, розташується в них, запалить вогонь, наставить окріп на каву, зварить кашу своїм дітям.

Расмус зібрав з підвіконня кілька уламків скла й заліз до хати. На підлозі лежало зів'яле листя та якесь сміття, і вона по-старечому рипіла під його ногами. Расмус підійшов до печі й зазирнув у комин. Ніхто ніколи не дізнається, коли тут востаннє горів вогонь! Та колись ця кімната була справжньою домівкою. О, якби вона й досі була нею, тоді можна було б зайти й оселитися в ній! Хоч ні, якби ця хата була справжньою домівкою, з людьми, то він би спинився на порозі в кухні, як звичайно волоцюги. Ті люди мали б своїх власних дітей, їм не потрібен був би хлопець з сирітського притулку. Але можна погратися в домівку… Расмус підбіг до вікна й гукнув:

— Оскаре, ми тут спинимося?

— Так, принаймні на цю ніч, — відповів Оскар із пагорка. — Я не зважуюсь так зразу з'явитися на люди, і, зрештою, я трохи сердитий на них.

Расмусові подобалося в садибах переселенців до Мінесоти. Він бігав по хатах, підіймався і спускався сходами, оглядав сіни, кухні й маленькі низькі кімнати. Він дуже прискіпливо вибирав собі хату й нарешті спинився на одній, що була найкраще захищена від негоди й вітрів і найменше понищена ними.

У ній була тісна кухонька і тісна кімнатка, як і в інших хатах, і так само, як в інших, стрімкі сходи вели на жалюгідне горище, де містилася ще одна жалюгідна кімнатка. Але все-таки це була хата, і можна уявити, що це справжня домівка. Можна навіть уявити, що Оскар — його батько. А як захопитися, то можна уявити собі, що Оскар — ніякий не волоцюга, а багатий купець. На жаль, купцевої дружини не було, та можна уявити собі, що вона на короткий час поїхала — можливо, до Мінесоти — і скоро повернеться, з мереживною парасолькою і в блакитному капелюшку з перами, гарна, як намальована. І привезе розкішні подарунки для нього й для Оскара. І вони житимуть усі троє разом, і будуть багаті, страшенно багаті.

У хаті потрібні меблі. Столи, канапи, як у пані Гедберг, і килими та завіси.

Расмус так палко захотів меблів, що вони повинні були б вирости з підлоги, — бо просто уявити, що в цій голій кімнаті є стіл з червоного дерева і квітчасті канапи, було понад силу навіть йому.

Та враз він згадав, що недалеко від дороги вони бачили звалище сміття. І він помчав туди. На звалище люди багато чого викидають, і він сподівався знайти щось таке, що могло б замінити йому меблі.

Расмус повернувся з порожньою скринькою з-під цукру, двома скриньками з-під маргарину та купою інших речей, які знайшов на звалищі. Скринька з-під цукру правитиме за стіл, якщо її обмити в морі.

Але найперше треба підмести кімнату. Він наламав гіллячок на віник і, як тільки зумів, повимітав з підлоги сміття. Тоді приніс свого стола й поставив на нього замість вази порожню пляшку з чебрецем, коробки з-під маргарину правили за стільці, а килим і завіси він собі уявив.

Оскара не було. Він подався в ліс наламати соснового гілля на постіль, а коли повернувся, Расмус гукнув йому:

— Заходьте з постільною білизною!

Оскар не мав дуже великого хисту уявляти собі щось, а проте збагнув, що зайшов до покою. Він зупинився з оберемком соснового гілля й почовгав підошвами.

— Певна річ, треба витерти лапи, коли заходиш до покою. Тобі тут класти ці подушки з гагачого пуху чи нести їх до салону?

— Кладіть тут, — мовив Расмус і показав у куток кімнати.

Оскар слухняно розстелив гілля, зробивши з нього постіль, і Расмус лишився дуже задоволений. Зелене гілля аж світилося, воно було і постіллю, і килимами, й додавало кімнаті затишку.

— Добре, що ти тут прибрав, — сказав Оскар, — бо зараз лине дощ.

І дощ линув, ще й не встиг він цього сказати. Краплі ляпотіли в розбиті шибки, порощили по даху, а надворі стало зовсім темно. Але Расмусові було приємно. Коли надворі йшов дощ, йому ще легше було уявляти, що це домівка.

— Може, щось пожуємо? — Нерішуче спитав він. Вони похапцем перекусили перед тим на узбіччі дороги, але тільки трохи, і якщо тепер у них завівся стіл, то треба ж було ним скористатися. В Оскара залишилося більшість того, що він купив у Гультмана, отож він виклав на скриньку з-під цукру і хліб, і масло, і сир, і шинку. Вони посідали кожен на свою скриньку з-під маргарину й заходились вечеряти, слухаючи, як надворі ляпотить дощ. І Расмус подумав: "Я ніколи не забуду цієї хвилини. Не забуду, як нам було затишно, коли йшов дощ, а ми вечеряли".

Він не признавався Оскарові, що уявляє собі, ніби це їхня домівка. І, звичайно, не признавався, що уявляє, ніби Оскар багатий купець, дружина якого, в блакитному капелюшку з перами, кудись поїхала. Але тужно поглянув поверх бутерброда на свого товариша по мандрах і сказав:

— От якби ви, Оскаре, були моїм батьком і ми жили разом!

— Так, було б чудово! Волоцюга за батька… ото була б чудасія!

Расмус задумався. Звичайно, він хотів, щоб його батьки були багаті й гарні. Про батька-волоцюгу він, певна річ, не мріяв. Ох, якби Оскар усе-таки був багатим, гарним купцем!

Дощ перестав іти так само раптово, як і почався. Вони попоїли й лягли на свою соснову постіль у кутку. Оскар витяг шмат ковдри, в який загортав гармонію, і вкрив Расмуса, щоб йому не було холодно.

"Мій батько, — подумав Расмус, — укрив мене червоною шовковою ковдрою. Бо мати в Мінесоті й не може сама мене вкрити. Вона купається там у найчистішому озері й пише додому листа: "Я скоро приїду і привезу багато гарних гостинців. Не забувай увечері підтикувати Расмусові ковдру. Оту червону, шовкову, я скоро приїду".

Надворі стемніло. З моря повіяв вітер. Під час дощу він був затих, а тепер знов подужчав. Хвилі хлюпали тепер голосніше, вітер шарпав за вікном карликові берези. В хаті прокинулись якісь дивні звуки. Щось потріскувало в стінах, шурхотіло й пищало у благеньких вікнах. Десь безперестанку хряскали двері, аж Оскар розсердився:

— Тими дверима наче дідько товче! Тут засне хіба той, хто спить, як камінь!

Расмусові не подобався весь цей шерех. Він боявся. Він лежав у кутку, витріщивши очі, і вдивлявся в сутінок, наче переляканий звір.

— А що, як тут є примари? — прошепотів він. — Що, як з'явиться примара й забере нас?..

Та Оскар не боявся.

— Як з'явиться примара, скажи їй від мене, нехай ушивається в море, а то прийде справжня божа зозуля і зробить із неї печеню.

Расмусові не стало від того легше.

— Наша куховарка, тітка Ольга, бачила раз собаку без голови, а з шиї в нього бухкав вогонь.

Оскар позіхнув.

— Здається мені, що твоя тітка Ольга сама без голови.

Нема ніяких примар.

— Звичайно, є, — не здавався Расмус. — Знаєте, що каже Великий Петер? Каже, що коли хтось о дванадцятій годині ночі оббіжить дванадцять разів навколо церкви, то з'явиться нечистий і забере його.

— По-моєму, й добре зробить, як забере, бо чого серед ночі гасати навколо церкви? Хіба що він не сповна розуму, а коли так, то хай нарікає на себе.

Оскар не хотів більше балакати ні про які примари, він хотів спати. Расмус теж був сонний, хоч і поспав з годину, як лежав у піщаному видолинку. Він хотів би заснути, але не міг, бо навколо щось пищало й ніби зітхало. Оскар уже хропів, а він і далі лежав і дослухався до темряви.

І раптом він почув голоси! Так, так, голоси!

Сірий старий будинок міг зітхати й рипіти від вітру, та коли чути голоси, то це вже напевне з'явилися примари. Жалісливо зойкнувши, Расмус кинувся до Оскара.

— Оскаре, прийшли примари, я чув, як вони балакали! Заспаний Оскар сів на постелі.

— Балакали?.. Хто балакав?

Він прочумався й почав напружено дослухатися. Так, Расмус казав правду. Десь поблизу хтось балакав.

— Отакої, знов треба йти до ленсмана, — прошепотів Оскар.

Він підсунувся до вікна, став навколішки й занепокоєно виглянув у сутінок. Расмус зробив те саме. Він був смертельно переляканий і з розпачу кусав нігті.

— Я за те, щоб ми взяли свою здобич і вшивалися звідси, — почули вони.

Говорив хтось біля самого вікна, і голос наче не скидався на ленсманів.

— Хай це вже буде мій клопіт, — відповів хтось йому, і цей голос Расмус упізнав. Голос Ліва Гільдінга він упізнав би серед тисячі інших.

Расмус учепився Оскарові в плече. Він міцно, з усієї сили стискав його — адже перед самим вікном стояли Лів і Ліандер, і це було страшніше за примар і ленсмана.

Ось вони зайшли — пробі! — до сіней, ось вони вже в кухні, Расмус чув, як у них під ногами рипіла підлога. Що вони робили тут серед ночі, невже немає такого місця на землі, де б людину не турбували грабіжники?

Двері з кухні до Расмусової прибраної кімнати стояли прочинені, і крізь щілину їм було чути кожне слово прибульців, що й далі розмовляли між собою.

— Так, але мені здається, що довше чекати небезпечно, — сказав другий голос, той, що належав Ліандерові. — Я хочу виїхати звідси.

— Ні, ні, ні, — мовив Лів, — не можна нервуватися, а то все зіпсуємо.