Рілла з Інглсайду - Сторінка 4

Що може бути чарівніше?

— Постукай по дереву, — напівсерйозно-напівжартома відказала Гертруда Олівер. — Постукай по дереву, Рілло-моя-Рілло.

Розділ З

Вечірні веселощі

Рілла, котра досі мала звичку мружитися вві сні, аж здавалося, що й сонна вона сміється, розплющила очі, потягнулася й усміхнулася панні Олівер, яка напередодні приїхала з Лобриджа й собі згодилася відвідати танці на маяку Чотирьох Вітрів.

— Новий день стукає у вікно! Цікаво, що він принесе нам?

Панна Олівер здригнулася. Вона ніколи не вітала ранків із таким захватом, як Рілла. Її величенький досвід підказував, що новий день може принести не тільки радість, а й горе.

— Найкраще в кожнім свіжім дні — це невідомість, — вела далі Рілла. — Я люблю прокидатися золотаво-ясного ранку, як нині, і міркувати про всі приємності, що подарує мені цей день. Зранку я завжди лежу ще кілька хвилин у ліжку, уявляючи ті незліченні насолоди, що їх спізнаю до вечора.

— Надіюся, нині станеться дещо неждане, — відказала Гертруда. — Наприклад, ми почуємо звістку, що війни між Німеччиною та Францією таки вдалося уникнути.

— Так… мабуть, — непевно мовила Рілла. — Це буде жахливо, якщо не вдасться. Та нам же до цього байдуже, правда? Хоча мені здається, війна — то дуже цікаво. Кажуть, англо-бурські війни були страшенно захопливі, але я, звісно, нічого про це не знаю. Панно Олівер, а яку сукню мені вбрати нині — нову зелену чи білу? Зелена гарніша, та я боюся одягати її на прибережні танці — ану ж як порветься чи закаляється. А ви вкладете мені коси за найновішою модою? Такої зачіски не було ще ні в кого із гленських дівчат, тож я неодмінно вражу всіх.

— Невже твоя мама таки дозволила тобі піти на танці?

— Її вмовив Волтер. Він знав, що я не переживу, коли не зможу піти. О, панно Олівер, це найперша моя справдешня доросла вечірка, і я цілий тиждень ночами не сплю — усе міркую про неї. Сьогодні такий сонячний ранок, аж я, прокинувшись, ледь не закричала від щастя. Жахливо було би — просто жахливо, якби до вечора линув дощ. Певне, я таки ризикну й надіну зелену сукню. Я хочу бути гарною на своїй найпершій вечірці. Та ще й зелена довша за білу — на цілий дюйм! І я взую сріблясті туфельки, що пані Форд подарувала мені на Різдво, і досі я жодного разу в них не виходила. Вони такі прекрасні! Ох, панно Олівер, я сподіваюся, хтось запросить мене до танцю. Я помру від ганьби — помру, якщо доведеться весь вечір сидіти попід стіною. Бо, звісно, Карл і Джеррі не танцюватимуть — вони ж сини пастора. Інакше я мала б надію, що вони порятують мене від цілковитого приниження.

— Ти матимеш повно кавалерів: усі хлопці з того боку затоки приїдуть на танці, тож їх буде більше, аніж дівчат.

— Добре, що я не пасторська донька, — засміялася Рілла. — Сердешна Фейт аж нетямиться з люті, що їй не можна буде потанцювати. Уні то, звісно, байдуже. Вона ніколи не любила танців. Хтось сказав Фейт, що дівчата, які не танцюють, варитимуть на кухні іриски для частування, і вона так скривилася! Певно, вони із Джемом увесь час просидять на скелях. А чи знаєте ви, що ми всі підемо пішки до потічка за старим Домом Мрії, а тоді попливемо човнами? Це буде божественно, правда ж?

— У свої п'ятнадцять, я так само захоплено підкреслювала слова в розмові, — іронічно озвалася панна Олівер. — Думаю, ця вечірка сподобається нашій молоді. Але мені буде нудно. Жоден із тих хлопчаків і не подумає запросити до танцю таку стару панну як я. Хіба Джем і Волтер запросять — зі співчуття. Тож не сподівайся, що я чекатиму сьогоднішнього вечора із твоїм юнацьким зворушливим захватом.

— Панно Олівер, хіба ж ви не розважалися на своїй найпершій вечірці?

— Ні. То було суцільне жахіття. Я була негарна, в убогій поношеній сукні, і ніхто не запросив мене до танцю, окрім єдиного хлопця, ще потворнішого, аніж я. Такий незграба — я майже зненавиділа його; та навіть він не запросив мене вдруге. Я не мала справжнього дівоцтва, Рілло. Це тяжка втрата. Тому я хочу, щоб ти провела щасливу, дивовижну юність. І надіюся, ти завжди із радістю згадуватимеш свою першу вечірку.

— Учора мені снилося, що просто посеред танцю я виявляю, буцім прийшла на вечірку в пеньюарі та хатніх капцях, — зітхнула Рілла. — Я прокинулася, задихаючись від жаху.

— До речі про сни — мені наснилося щось дуже дивне, — неуважно зронила панна Олівер. — То був один із моїх особливо яскравих снів: не тьмяний і невиразний, як зазвичай, а дивовижно реальний, мовби все те відбулося насправді.

— Що вам наснилося?

— Я стояла на терасі — тут, в Інглсайді — і поглядала вниз на гленські поля. Аж раптом уздріла, як ген іздалека на них котиться довга, сріблиста, мерехтлива хвиля. Вона насувалася — ближче й ближче, мов білі морські баранці, що кидаються деколи на пісок. А потім хвиля вкрила цілий Глен. Я подумала: "Звісно, вона не сягне Інглсайду" — але вода прибувала… так стрімко… я не встигла ворухнутися чи гукнути когось, а хвилі вже плюскотіли мені під ногами. І все зникло… Глен пішов під воду… а на його місці пінилося розбурхане море. Я сахнулася… і вздріла, що мій поділ мокрий від крові… і я прокинулася… тремтячи. Мене страшить цей сон. Це лиховісне видіння. Такі мої сни завжди справджуються.

— Аби ж це не означало, що зі сходу надійде шторм і вечірку скасують, — промимрила Рілла.

— Невиправні п'ятнадцятилітні! — сухо відказала панна Олівер. — Ні, Рілло-моя-Рілло, думаю, цей сон не віщує нічого аж такого жахливого.

Ось уже кілька днів у звичнім плині інглсайдського життя вчувалася невидима напруга. Не усвідомлювала її тільки Рілла, цілком поглинута власним квітучим, юним життям. Лікар Блайт здавався незмінно стурбованим і майже нічого не казав, читаючи вранішню газету. Джем і Волтер жваво цікавилися новинами. Того вечора схвильований Джем перестрів брата й вигукнув:

— Слухай-но, Німеччина таки оголосила війну Франції! Отже, можливо, Англія теж воюватиме… а коли так — тоді нарешті прийде Дудар із твоєї давньої фантазії.

— То була не фантазія, — поволі відказав Волтер. — То було видіння… передчуття. Джеме, тоді, багато років тому, я справді побачив його. А ти гадаєш, Англія воюватиме?

— І ми всі станемо їй на поміч! — весело скрикнув Джем. — Не можна кидати "сиву матір північних морів" битися наодинці, правда? Але ти не поїдеш із нами — тиф позбавив тебе такої можливості. Прикро, га?

Волтер не відповів — лиш мовчки дивився на тремтливу поверхню синьої гавані за селом.

— Ми, щенята, в ім'я родинної честі мусимо битися не на життя, а на смерть, — радісно вів далі Джем, куйовдячи собі волосся тонкою сильною засмаглою рукою — рукою природженого хірурга, як часто думав собі його батько. — О, нам випаде справжня пригода! Але, напевно, Грей[6] чи хтось із тих пильних старезних псів усе владнає в останню мить. Хоча то буде одвічна ганьба, якщо вони покинуть Францію в біді. А якщо ні — ми ще побачимо дещо цікаве. Та зараз нам час збиратися на гулянку.

І Джем пішов, насвистуючи "За сотнею волинкарів — ти і я"[7], а Волтер, насуплений, довго ще стояв на тому самому місці. Звістка надійшла раптово й стрімко, мов чорна грозова хмара. Іще кілька днів тому ніхто не міг і помислити про таке. Та й нині ця думка здавалася щирим безглуздям. Авжеж, якийсь вихід знайдеться. Війна — це пекельна, потворна, протиприродна річ — надто протиприродна, щоб відбуватися в двадцятому столітті між цивілізованими націями. Сама думка про неї була потворна, і Волтер тяжко гнітився, уявляючи шкоду, якої війна завдасть красі життя. Ні, він не думатиме про це… рішучо викине це з голови. Який прекрасний старенький Глен у стиглім сяйві серпневого сонця, із грядою тінистих старих угідь, тихих садів та скошених полів! Небо на заході нагадувало велику золоту мушлю. Унизу поверхня затоки взялася раннім місячним сяйвом, неначе інеєм. Повітря повнилося дивовижними звуками — висвистом сонних вільшанок, тихим, печальним, прекрасним шепотом вітру в кронах вечірніх дерев, шурхотом тополь, що тихо й виразно перемовлялися, тріпочучи витонченими листками у формі серця, радісним молодечим сміхом із вікон кімнат, у яких дівчата лаштувалися до вечірки. Світ поринув у запаморочливу красу барв і звуків. Він, Волтер, думатиме тільки про цю красу та про глибоку, тиху радість, якою вона сповнює всю його душу. "Так чи так, ніхто не вимагатиме, щоб я йшов на війну, — думав він. — Як каже Джем, тиф позбавив мене такої можливості".

З вікна своєї спальні визирнула Рілла, вбрана до танців. Жовта стокротка вислизнула з її кіс і впала на моріжок, мов золотава зоря. Дівчина спробувала підхопити її, та марно — а втім, у косах її було ще достатньо квітів. Панна Олівер сплела вінок, щоби прикрасити голівку своєї улюблениці.

— Як гарно й тихо — правда ж, панно Олівер? На нас чекає прекрасний вечір. Послухайте-но: я чую, як у Долині Райдуг тенькають наші дзвіночки. Вони висять там уже понад десять років!

— Цей звук нагадує мені небесну, божественну музику, яку, певне, чули Адам і Єва в мільтонівському Раю[8], — мовила панна Олівер.

— Як весело ми, діти, бавилися в Долині Райдуг, — мрійливо проказала Рілла.

Тепер у Долині Райдуг більше ніхто не бавився. Літніми вечорами там було зовсім тихо. Волтер любив ходити туди, щоб читати книжки, Джем і Фейт — усамітнюватись на побаченнях, Джеррі й Нен — провадити невтомну суперечку щодо глибоких філософських питань — так вони, очевидячки, воліли женихатися. Рілла ж мала там власну улюблену улоговинку, де часто снувала мрії.

— Перш ніж іти, я мушу гайнути на кухню й показатися Сьюзен, інакше вона мені не пробачить.

Рілла вихором улетіла в темнувату інглсайдську кухню, де Сьюзен прозаїчно церувала шкарпетки, й осяяла все приміщення власною вродою. Вона вбрала зелену сукню, вишиту гірляндами рожевих стокроток, шовкові панчохи, і взула сріблясті туфельки. Золотаві стокротки пишалися в її косах і на сукні попід ніжною білою шиєю. Вона була така гарненька, юна, рум'яна від хвилювання, що навіть кузина Софія замилувалася нею — а кузина Софія Крофорд зрідка й могла замилуватися чимось земним і минущим. Відколи кузина Софія оселилася в Глені, вони зі Сьюзен помирилися — чи то радше не згадували давньої сварки, і вечорами кузина Софія часто навідувалася в Інглсайд як добра сусідка.