Римські оповідання (збірка) - Сторінка 11

Ти заплатиш? — попереджую її.

— А дружба?

— Гаразд, — зітхнув я, — поставлю безплатно... А ти мене поцілуєш за це?

— А дружба?

Я прикусив губу і подумав: "У дружби, виявляється, два боки", — але нічого їй не сказав. Далі я взяв плоскогубці, зняв прокладку, що прогнила, витягнув з сумки паяльну лампу і мовчки став заливати бензин. Тут чую, вона запитує:

— Ти справді друг Аттіліо?

Я озирнувся, щоб глянути на неї: сидить, опустивши очі, тиха, всміхнена і перебирає квасолю.

— Звичайно, — відповідаю.

— Тоді, — веде вона спокійно, — можна говорити з тобою відверто... Ти його добре знаєш, отож я хотіла б перевірити деякі свої здогади.

Я відповідав, що слухаю її, а сам розпалив паяльну лампу і регулюю полум'я.

— Чи не здається тобі, наприклад, що теперішня його робота не дуже хороша... працює носильником...

— Ти хочеш сказати вантажником...

— Носій — то не ремесло... Я наполягаю, щоб він вчився на фельдшера... Моя сестра могла б влаштувати його в поліклініці.

Я тим часом заклав трубу, взяв паяльник і, тримаючи його, бовкнув:

— Ти хочеш знати правду?

— Авжеж.

— Так ось: я друг Аттіліо, але це не заважає мені бачити його недоліки... Перш за все — він ледащо.

— Ледащо?

Я взяв кусок олова і почав паяти. Вогонь гуготів, і я підвищив голос.

— Авжеж, ледащо... Ти, моя люба, звикай до чоловіка нероби... Я ось трудяга, а він ледар, любить пізно вставати, потинятися, піти в кав'ярню, почитати спортивні новини в газеті, побазікати... Це, може, підходить для вантажника. Але фельдшер — це робота відповідальна... Ні, він її не потягне.

— А я, — відповіла вона так само задумливо й спокійно, — не впевнена, чи він і ту роботу має. Каже,що йде на роботу, грошей його я ще не бачила, Може, він мене дурить... Як ти гадаєш?

— Дурить? — перепитав я.— Та він найбільший брехун, якого я знаю... Він тобі наговорить, що тільки слухай... До побрехеньок він перший.

— Я так і думала... Але, коли не йде на роботу, то куди ж? Не вірю, що він тільки тиняється по кав'ярнях... Тут щось не те... Він завжди поспішає, усе так зайнятий.

Вона вмовкла, щоб взяти зі столу каструлю під квасолю. Я глянув на неї через плече: всміхнена, спокійна, лагідна. Тоді мовила далі:

— Знаєш, у нього є хтось... Ти знаєш його. Це правда?

Якийсь внутрішній голос застеріг мене: "Пильнуйся, Ернесто!" Але чи то кривда взяла гору над розважливістю, чи то в мені ожили якісь надії, я відповів:

— Таки так, жінки для нього — все... Вродливі чи погані, молоді чи старі... А ти хіба не знала?

Я закінчив паяти, погасив лампу і пальцем зарівняв м'яке ще олов'яне кільце. Потім став закручувати ключем гайку.

Вона тим часом спокійно мовила:

— Так, дещо я знала, але нічого певного.., Тепер, знаєш, про що я здогадуюсь... Що він злигався з отією Емілією, знаєш її? Руда, та, що працювала зі мною у прасувальні... Що ти на це?

Я підвівся. Марія-Роза, висипавши квасолю у каструлю, теж підвелась і стріпувала плаття від стручків. Тоді підійшла до вмивальника, підставила каструлю, щоб помити квасолю. Я ступив до неї і обхопив руками її гнучкий стан.

— Так, це правда, він зустрічається з нею щовечора, чекає на неї біля прасувальні і проводить її додому. Тепер ти все знаєш: чого ж зволікаєш?

Вона ледь повернула обличчя і з посмішкою відповіла:

— Ернесто, чи не ти казав, що ти йому друг? Не чіпай мене!

Я спробував обійняти її, але вона випручалася і сказала твердо:

— Ти вже полагодив… Йди вже.

Я схаменувся і відповів:

— Справді... Але ти закрутила мені голову... Треба, щоб ти завжди нагадувала мені, що я друг Аттіліо, а ти його дружина.

Кажучи це, я, ошелешений, забрав свої залізяки і зібрався вже йти. Та двері від кухні нараз розчинилися і зайшов Аттіліо.

— Здоров, Ернесто! — радісно привітався він.

— Марія-Роза попросила мене полагодити кран… Я замінив трубу.

— Дякую, — сказав він, підходячи ближче, — дуже дякую.

Нараз голос Марії-Рози, спокійний, але твердий, змусив нас обох повернутися:

— Аттіліо!

Вона стояла біля плити і, поклавши руку на мармурову дошку, посміхалась. Рівним голосом вона вела далі:

— Аттіліо, й Ернесто каже, що ти ледащо.

— Ти казав це?

— А потім він підтвердив те, що я й так знала: ти щодня зустрічаєшся з Емілією і милуєшся з нею; коли я надриваюся тут, як служниця, прасую людям, ти розважаєшся з нею, а мені кажеш, що йдеш на роботу... І нічого відбріхуватися, що це неправда! Ернесто твій друг, знає тебе як облупленого, він підтвердив усе.

Вона говорила спокійнісінько. І я аж тепер збагнув, що дав себе піддурити і піддався божевільній. І справді: вона закінчила говорити, схопила праску з плити і жбурнула в нього, та так, що якби він не відхилився, було б уже по ньому. Те, що було потім, я не годен оповісти. Вона цілком спокійно хапала, що потрапить під руку і жбурляла в нього. Він кинувся в двері. Вислизнув і я, залишивши на підлозі два чи три метри моєї свинцевої трубки, і стрімголов кинувся по сходах. Навздогін мені долинав його голос:

— Тільки ще раз поткнись сюди! Живим звідси не вийдеш.

Я відчув себе в безпеці аж за мостом, в скверику на площі Свободи. Тут я присів, щоб перевести дух. Тоді ж я подумав, що дружба смикнула мене за язик розповісти їй це, бо ж я знав, який насправді Аттіліо, а це мені не подобалося. І я присягнув собі, що більше нікому не буду другом.

КАТЕРИНА

Я одружився вісімнадцяти років і сподівався всього, тільки не тієї зміни, що сталася згодом з Катериною.

Вона була тоді непримітною дівчиною з гладеньким волоссям, розчісаним на проділ, з правильними рисами невиразного, безбарвного обличчя. Гарні були хіба що очі — великі, якісь наче бляклі, але лагідні. Сама вона не була привабливою, хоча й сподобалася мені своєю зовнішністю: пишні груди, широкі стегна, а все інше — руки, ноги, спина — тендітні, як у дівчинки. Уся принада її була не у вроді, а в сумирній вдачі, і, гадаю, саме через ту вдачу я і закохався в неї. Хто не знав тоді Катерини, не міг навіть уявити собі, що тo було за чарівне створіння. У неї були стримані та зосереджені рухи, які мене просто чарували: ніколи не мовить різкого слова, не гляне сердито, визнавала за мною право на останнє слово, корилась моїй волі і дивилась на мене, ніби прохаючи дозволу, перш ніж зробити щось, що аж мені навіть ставало ніяково. Іноді я думав собі: "Далебі, я не заслужив такої дружини". Така вона була терпляча, покірна, віддана. Про її вдачу знав увесь квартал; отож на базарі жінки казали заздрісно моїй матері:

— Твій син взяв святу... Щасливий!

Хоч я волів мати не таку аж занадто сумирну і часто казав їй:

— Катерино, ти ніколи не мовила грубого слова, ніколи не зробила чогось поганого?

Це я говорив жартома, ніби й справді хотів почути грубе слово, побачити щось погане в ній.

Ми побрались і переїхали до моєї матері в провулок П'ятої вулиці, де в мансарді було кілька вільних кімнат. Мати мешкала внизу, і там же на першому поверсі був наш кондитерський магазин. Отак ми жили та працювали всі в одному домі.

Два перші роки Катерина була лагідна, якою я її знав, а то й лагідніша, ніж досі, бо любила мене, була вдячна, що я одружився з нею, дав їй житло, створив кращі умови. Вона була ніжною зі мною, з моєю матір'ю і сама з собою, коли ніхто не бачив. Бувало, повернувшись опівдні додому, я нишком зазирав, як вона порається на кухні, і завмирав, зачарований, дивлячись на неї, заклопотану та мовчазну, що неквапливо й граційно рухалась по вузькій кухні. Здавалось, вона не варить обід, а стоїть у церкві перед вівтарем. Тоді я зненацька входив, обіймав її, а вона після поцілунку казала всміхнено і ніби сердито отим своїм ніжним голосом:

— Ти мене налякав.

Після двох ровів подружнього життя з'ясувалось, що вона не може мати дітей. Зараз я кажу це відразу, але впевнилися ми в цьому поступово. Нам хотілося хлопчика — і ми не переставали говорити про це, а коли не вийшло, наважились піти до одного лікаря, потім до другого, третього. Потім Катерина проходила якесь дуже дороге лікування, аж доки не зрозуміла, що марно.

— Не бери близько до серця, — заспокоював я її... Так уже нам судилося.

Спершу Катерина ніби змирилась. Та не все виходить так, як хочеться; може, вона й хотіла змиритися, але не могла. Саме тоді вона й почала змінюватись. Чи не раніше від вдачі змінився сам її вигляд — колись лагідні очі стали колючі, куточки уст скорботно стяглися, голос, що раніше бринів як пісня, огрубів. Хоч вона й приховувала, але я невдовзі помітив цю переміну, бо спочатку вона позбулася своєї ніжності, а згодом стала неприязна, злостива. Почала ображати мене словами, від яких у мене аж дух спирало: "Тобі подобається чи ні — мені байдуже!", "Не набридай!", "Іди до дідька!", "Щоб ти провалився!"

Спочатку вона наче б сама дивувалася своїй мові, та з часом звикла і майже не говорила інакше. На всяку дрібничку грюкала дверима. У домі двері не переставали гримотіти, а мені здавалося, що то мені дали ляпаса.

Раніше вона озивалась до мене ніжними словами, як жінка до свого чоловіка: "мій любий", "моє ти кохання", "скарбе мій", а тепер я тільки чув "бовдуре", "йолопе", "телепню", "нетямо". Більше нічого не вміла казати. Не терпіла жодного заперечення і, не вислухавши мого зауваження, обзивала мене ідіотом:

— Та цить! Ти ідіот, нічого не тямиш!

А коли не траплялось зачіпки до сварки, вона намагалась її знайти. Вона вигадувала такі капості, що, якби вони мене не ображали, то дивували б своєю вишуканістю та витонченістю. Вміла знайти, як то кажуть, слабину, а я вирішував: "Зціплю зуби й мовчатиму". Вона вміла так допекти, так підкусити, що я аж сичав. То нападала на мою родину, мовляв, уся вона шушваль, потолоч, а вона, бач, дочка службовця. Насправді ж батько її був у муніципалітеті якимсь напівголодним писарчуком. То її дратував мій вигляд. Я на одне око недобачаю і на зіниці маю плямку, схожу на краплину крові. Скрививши рота, вона казала:

— Не підходь до мене. Мені остогидло твоє око... Як тухле яйце.

Звісно немає гіршого, коли висміюють твою родину або фізичну ваду. І справді, мені уривався терпець, і я починав кричати. Тоді вона з жовчною посмішкою на вустах казала:

— О, вже завив... З тобою й не поговориш до ладу, все горланиш... І школа нічого тебе не навчила?

Коротше кажучи, мені залишалось одне — тікати з дому.