Римські оповідання (збірка) - Сторінка 7

Якби пожартував я, що нечасто дозволяю собі такі закуски, то, певно, це б їх вразило; тому я волів їсти й мовчати. Коли подали пиріжки, запала тиша, бо бульйон пік губи і всі дмухали на ложки. Хтось зауважив, що пиріжки начинені повністю, а не наполовину, як звичайно він продає, і всі гості вибухнули реготом. Я змовчав і на цей раз, налив собі два черпаки бульйону, щоб погріти шлунок. Подали два підсмажені індики, великі, як страуси. Всі зраділи і почали підсміюватись з продавця птиці, випитуючи, де він роздобув отакі два дива, чи не у славнозвісного Де Сантіса, що постачає птицею увесь Рим. Але він, селюк, не зрозумів жарту і відповів, що цих індиків він вигодував сам.

Я й далі ні пари з вуст, тільки нишком вибрав собі стегно, велике, як монумент, а потім три шматки з начинкою, ще один чималий кусень, вже сам не знаю, звідки я його запопав, але був смачненький. Я наминав з таким завзяттям, що хтось не витримав:

— Диви, як Еджісто запихається. Ех, Еджісто, не випадає тобі щодня їсти такого індика.

Я відповів з повним ротом;

— Атож, — і подумав собі, що хоч раз мені сказали правду.

Потім дійшла черга до напоїв Крочані, і за столом залисніли обличчя, червоні, наче мідний посуд на кухні. Далі зауважень щодо наїдків розмова не заходила, бо, по суті, не мали що казати. Якщо й мав хто щось сказати, то це я, саме тому, що на відміну від них мої справи йшли кепсько, це змушувало мене задуматися, а роздуми хоч не наповнюють шлунка, зате обсідають голову. Коли ми справилися з індиками, подали салат, якого ніхто не торкнувся, згодом пішли сир і фрукти. Потім Крочані сказав, що вже північ, і обійшов столи з пляшкою шампанського, котре, як він зазначив, було справжнісіньке французьке, з тих, що він продає по три тисячі лір за пляшку. Коли вже мали розкоркувати шампанське, усі закричали:

— Еджісто, твоя черга, давай свій пиріг!

Я підвівся, ступив у глиб кімнати, взяв коробку і, повернувшись, почав розкривати, кажучи:

— Це особливий пиріг, зараз побачите.

І я почав роздавати з коробки кому пляшку чорнила, кому ручку, зошит, по букварику кожному з чоловіків, про жінок не подумав, тож просив їх вибачити. Усі мовчали, приголомшені, ошелешені, бо отупіли від напоїв та наїдків. Нарешті Де Анджеліс промовив:

— Стривай, Еджісто, що це за жарти? Ми ж не школярі!

Де Сантіс, що враз набурмосився, спитав:

— А пиріг?

Я підвівся й одказав:

— У нас же пікнік, чи не так? Кожен приніс те, що мав у себе, адже так? От я і приніс, що маю.

— Та ти що, — вибухнув Толомеї, — ти дурний чи тільки вдаєш?

— Ні, — відповів я, — я не дурний, я торговець шкільним приладдям... Ти приніс закуску, на яку я мушу заробляти цілий рік... А я приніс те, що мав, і ти ніколи не думав того купувати.

Де Анджеліс мовив примирливо:

— Ну годі, сідай, не будемо сваритися.

Його послухали. Подали ще якісь солодощі, розкоркували вино й почали пригощатись.

Та як я помітив, ніхто не хотів випити за моє здоров'я. Тоді я підвівся і, піднявши чарку, сказав:

— Оскільки ви не хочете пити за моє здоров'я, я вип'ю за ваше: щоб ви цього рову читали трохи більше, хоча б навіть довелося менше торгувати.

Залунали протести, а Крочані, що найбільше випив, розізлився і вигукнув:

— Що ти вигадуєш... Хочеш біду нам накликати. Продавай свої книжки, скільки тобі заманеться, але не капости нам. І краще йди собі, ти вже повечеряв.

— Отже, — відповів я, — ти не бажаєш пити за успіх книжкової торгівлі?

— Та не базікай, ти, блазню, йолопе, телепню.

Тепер усі ображали мене; я відповідав їм на те спокійно, хоч дружина смикала мене за рукав. Найбільше ж лютився господар дому, наполягаючи, щоб ми забиралися геть.

Одне слово, не пам'ятаю як, я опинився серед холоднечі на вулиці, з заплаканою дружиною, що повторювала:

— Он що ти накоїв!.. Тепер нажили собі ворогів і цей рік буде ще гірший, ніж минулий.

Отак пересварюючись, супроводжувані святковими вогнями та пляшками, що летіли з вікон, ми й причимчикували додому.

Я НЕ КАЖУ НІ

Щоб збагнути вдачу Аделе, розповім тільки про те, що трапилось першої шлюбної ночі.

Кажуть, по ранку судять, який буде день. Отож після вечері у ресторані за Тібром, після тостів, урочистих побажань, обіймання та тещиних сліз, ми пішли до моєї квартири, що над моєю крамницею метизних товарів на вулиці дель Аніма. Щойно одружені, ми ще трохи соромились одне одного. Коли ми залишилися у спальні самі, я зняв піджак, навинув його на спинку стільця і, щоб якось подолати ніяковість, сказав:

— От що значить доля... Ти помітила? За столом нас було тринадцять.

Аделе саме знімала нові туфлі, які їй тиснули, а потім стала роздягатися перед дзеркалом шафи.

Вона відповіла відразу й охоче, наче б мої слова розкували її:

— Насправді, Джіно, нас було дванадцять... Десятеро гостей і нас двоє, усього дванадцятеро.

Але ж я рахував присутніх у ресторані, коли складав замовлення, я ж бачив, що нас було тринадцять; навіть мовив Людовіко, одному із свідків:

— Нас тринадцять... Я б не хотів, щоб вийшло на зле.

— Ні, навпаки, вам всміхнеться щастя, — відповів він.

Я сів на край ліжка і, роздягаючись, спокійно заперечив:

, — Ти помиляєшся... Нас було тринадцять... Я навіть звернув на це увагу Людовіко.

Аделе не відповіла, бо саме знімала через голову плаття, але тільки зняла його, випалила:

— Ти неуважно рахував. То на вулиці нас було тринадцять, але ж потім Мео пішов.

Тепер я, стоячи в самих трусах, сам не знаю чому роздратувався:

— Та що це за єгипетська дванадцятка і при чому тут Мео?.. Я ж кажу тобі, що підрахував іще в ресторані.

— Ет, знову, — відмахнулась вона, підходячи до шафи, щоб повісити плаття. — Значить, у тебе вже двоїлося від випитого...

— Якщо я й випив, то хіба дві чарочки разом з шипучкою.

— А все-таки, — сказала вона, — нас було дванадцять... А ти не пам'ятаєш, бо ти п'яниця і пам'ять тебе зраджує.

— Хто п'яниця? Я? Нас було тринадцять.

— А я тобі кажу: дванадцять.

— Тринадцять.

— Ні, дванадцять.

Ми вигукували вже посеред кімнати, майже ніс у ніс, я в трусах, а вона в сорочці.

Я схопив її за плечі, крикнувши їй просто в обличчя:

— Тринадцять! — Але враз схаменувся і, намагаючись обійняти її, прошепотів: — Тринадцять чи дванадцять, яка різниця... Поцілуй мене!

Але вона впала на ліжко і, не відмовляючись од поцілунку, прошепотіла, можна сказати, коли наші уста майже злилися:

— Але нас таки було дванадцять.

Тут уже я скочив на середину кімнати і вигукнув:

— Поганий початок... Ти моя дружина і мусиш мені коритися. Якщо я кажу тринадцять, значить, тринадцять, і ти не повинна мені перечити.

Тоді вона підвелася з ліжка і крикнула:

— Я твоя дружина, або, точніше, буду нею... Але нас було дванадцять!

— Не вигадуй! Нас було тринадцять!

Пролунав перший ляпас, лункий та сухий.

Аделе сторопіло стояла якусь мить, потім кинулась до дверей вітальні, розчинила їх і крикнула з порога:

— Нас було дванадцять!.. Дай мені спокій... Ти мені набрид! — І зникла.

Після хвилинної розгубленості я оговтався. Підійшов до дверей вітальні — кликав, стукав, благав — даремно.

Одне слово, я провів шлюбну ніч сам, напівроздягнений, куняючи на ліжку; і вона, гадаю, робила те ж саме на дивані у вітальні. На другий день за спільною згодою ми пішли до її матері запитати, скільки нас було. Виявилось, що чотирнадцять, бо двоє малих хлопчаків позлазили зі стільців і гралися під столом. Коли я почав лічити, один з них ще сидів, а коли підраховувала Аделе, заліз під стіл і другий. Отож обоє мали слушність, але як дружина Аделе повелася зле.

Після того випадку Аделе не раз показувала свій норов. У неї була пристрасть сперечатися за кожну дрібничку. Якщо я казав — біле, вона — чорне; не припускаючи й думки, що вона помиляється, Якби я хотів їй щось довести, то суперечці не було б кінця. Як тоді, наприклад, коли вона цілісінький день стояла на тому, що я не дав їй грошей на покупку, а після цілодобової суперечки гроші знайшлися на підвіконні у вбиральні — вигулькнули, наче хтось виставив там вазу з трояндами.

Суперечка, звичайно, не вщухала, бо вона твердила, ніби то я поклав туди гроші; я ж довів їй на фактах, що такого не могло бути, що саме вона зайшла в те темне місце після того, як узяла гроші.

Або іншого разу, так само роздратовано, вперлась, начеб у Алессандро, бармена з кав'ярні навпроти, чотири сини, а я добре пам'ятаю, що їх у нього троє. Цілий тиждень ми сперечались, бо його не було вдома, а як повернувся, виявилось, що до нашої суперечки в нього було троє синів, а четвертий народився вже опісля. Дурниця, скажете. Бувало, що виходило на її, але головне те, що годі було втовкмачити їй, що не йдеться про слушність, а про її звичку сперечатися за будь-яку дрібницю, яка отруює нам життя.

— Тобі потрібна не дружина, а рабиня, — казала вона.

Отак через ці суперечки ми, як то кажуть, завжди гиркались. Було, тільки скажу щось, навіть неспростовне, як наприклад: "Сьогодні сонячний день" — то я вже дратуюсь на саму думку, що вона зараз заперечить мені. І справді вона відразу каже:

— Ні, Джіно, сьогодні сонця нема, все заволокло хмарами.

Я брав капелюха і тікав з дому, бо якби лишився, то луснув би від злості.

Якось на Рінетта я зустрів Джулію, дівчину, до якої залицявся ще до знайомства з Аделе. Я тоді скоро збайдужів до неї, бо вона здавалась мені не досить незалежною. Що б я не казав, з усім погодиться, ніколи не заперечить, навіть, коли й дурному ясно, що я помиляюсь. Але тепер, одружившись із незалежною дівчиною, я жалкував за Джулією, такою лагідною та поступливою, і аж кусав лікті від досади.

Мені приємно було зустрітися з нею саме через оту відмінну від Аделе вдачу. Я затримав її, щоб побачити, як вона погоджується зі мною, і втішитися, не почувши від неї жодних заперечень. Вона просила пустити її, бо, мовляв, поспішає на базар.

Я сказав, щоб тільки зайвий раз підтвердити свої думки:

— Тепер ти каєшся за ту кривду, що мені заподіяла? Ти вже впевнилась, що я кращий від інших? Скажи, чого ти мене не схотіла?

А я знав напевне, що це неправда, бо сам кинув її, бо не подобалися мені дівчата смирненькі, як вона. Але хотілось почути, що вона скаже на таке підступне звинувачення. Вона ж, бідолаха, почувши таке, аж витріщила очі. Якусь мить мовчала, певне, хотіла відрубати мені, як воно насправді було, але потім таки взяла гору її вдача, і лагідно промовила:

— Джіно, ти, мабуть, хибно зрозумів мене.