Різдвяна вечірка - Сторінка 2

Якщо так буде тривати далі, то до Нового року Манхеттен сховається під сугробом, подумав я.

Протягом двох днів, що минули з тієї пам'ятної нагоди, коли мені вдалося повеселитися на пару мільйонів, а то й більше, обстановка в нашому домі зовсім не нагадувала святкову. Якби ми проводили якесь розслідування, то були б змушені часто і довго спілкуватися, але за відсутності справи необхідність у спілкуванні відпала. Ось тут-таки, в тяжкі дні випробувань, і проявилися наші справжні обличчя. Я, приміром, сидячи за столом під час трапези, був незмінно стриманий і чемний, говорив, коли виникала потреба ввічливо і тихо, як і належить культурній і вихованій людині. А ось Вульф відкривав рота тільки для того, щоб рикнути або гаркнути. Жоден з нас не заговорив ні про щастя, котре мені привалило, ні про приготування до торжества, ні про прийдешнє, в п'ятницю, побачення з моєю нареченою, ні, навіть, про мандрівку Вульфа на Лонг Айленд. Проте, Вульф, якимось чином, це владнав, оскільки рівно о дванадцятій тридцять перед нашим особнячком зупинився чорний лімузин і Вульф, напнувши на вуха старий чорний капелюх і припіднявши комір нового сірого пальто, щоб захиститися від снігопаду, важко протупав донизу з ганку, постояв на нижній сходинці – уявляєте собі таку махину на нижній сходинці! – дожидаючись, поки затягнутий в ліврею шофер відкриє дверці лімузина, потім рішуче покрокував до машини і вгромадився на сидінні.

Я, затамувавши подих, слідкував за ним з вікна своєї кімнати. Зізнатися, я відчув таке полегшення, наче величезний камінь звалився з мого серця. Звісно, свавільного тирана давно слід було провчити, і я ніскільки не шкодував про скоєне, але якби Вульф втратив можливість почесати язики з кращим селекціонером Англії, він би мені всю лисину проїв, і згадував би про мій потворний вчинок до домовини.

Я спустився на кухню і пообідав разом з Фріцем, якого настільки гнітило те, що відбувалося, що він, навіть, забув додати в суфле лимонного соку. Мені хотілося втішити бідолаху, запевнивши, що до Різдва, через якихось три дні, все знову стане на свої місця, але, на жаль, я мусив витримати роль поганця до кінця.

Я гадав було про те чи не кинути монетку, щоб вирішити куди краще йти – на виставку динозаврів у музеї природної історії, чи на вечірку до Боттвайля, але цікавість подолала; надто вже мене розбирало – чи домоглася чогось Марго з допомогою мого весільного дозволу, і як сприйняли свіжу новину службовці боттвайльської контори. Взагалі стосунки у їхній конторі були досить цікаві. Черрі Квон, схоже, вважалася дрібною сошкою, бо вона виконувала головним чином роль секретарші, але я не раз помічав, як її чорні очі метали блискавки в Марго Дікі, повні бажання спопелити суперницю на місці. Сама Марго мала заманювати перспективних клієнтів в тенета, а вже Боттвайлю лишалося тільки остаточно запудрити їм мізки, тоді як Альфред Кірнан слідкував за тим, щоб клієнт розписався під замовленням до того, як отямиться.

Втім, це я окреслив лише в найзагальніших рисах. Виконував замовлення в майстерні Еміль Хетч, під пильним наглядом Боттвайля. Фінансову підтримку здійснювала місіс Перрі Портер Джером. Марго сказала, що місіс Джером теж буде присутня на вечірці, причім прийде не сама, а з сином на ім'я Лео, котрого я ніколи раніше не бачив. За словами Марго, Лео не був пов'язаний ні з бізнесом Боттвайля, ні з будь-яким іншим бізнесом, а посвятив левову частку свого часу і завзяття двом заняттям: старався виманити у матері побільше доларів на розваги, і не давав Боттвайлю витягувати із місіс Джером надто багато грошей.

Словом, клубок живих двоногих, котрі брикалися, кусалися, дряпалися і плели тенета інтриг, обіцяв більше потіхи, ніж споглядання вимерлих динозаврів. Тож, зваживши усі "за" і "проти", я сів у таксі і покотив до Східних Шестидесятих вулиць.

На першому поверсі чотириповерхового будинку, де раніше були величезні житлові апартаменти, тепер містився салон краси. Другий поверх займала контора фірми по торгівлі нерухомістю. На третьому поверсі Боттвайль влаштував свою майстерню, а на четвертому – студію.

Увійшовши до вестибюля, я викликав ліфт, піднявся на останній поверх, відчинив двері ліфта і опинився у світі створеної з допомогою золоченої фольги пишної розкоші – пишноти, яку мені вперше пощастило бачити кілька місяців тому, коли Боттвайль найняв Вульфа, щоб розшукати викрадача кількох рідкісних гобеленів. Видовище ошелешувало: меблі, філенки, рамки – все променіло золотом, з котрим гармоніювали килими, драпіровки і картини в стилі модерн. Чудовий був би притулок для сліпого мільйонера.

– Арчі! – почувся голос. – Ходи до нас і допоможи дегустувати!

Марго Дікі вже мене помітила. В дальньому кутку містився роззолочений бар зі стойкою довжиною футів у вісім, за котрою на золоченому ж високому табуреті примостилася Марго. Поруч з нею на таких же табуретах сиділи Черрі Квон і Альфред Кірнан, а за стойкою виряджений Санта Клаус розливав по келихах шампанське. Незважаючи на ультрасучасне заняття, вдягнений він був по старинці – традиційний пишний і яскравий костюм, борода, маска, тощо; хіба що рука, яка тримала пляшку шампанського, була затягнута в білу рукавичку. Тонучи по щиколотки в килимі, я припустив, що білі рукавички – атрибут боттвайльської елегантності; лише пізніше я усвідомив, наскільки помилявся.

Мені прокричали різдвяні вітання, а Санта Клаус наповнив ще один келих пінним напоєм. Дивно, але бокал не був обклеєний золоченою фольгою. Забракло, мабуть. Я був радий, що прийшов. Коли потягуєш шампанське, сидячи між блондинкою і брюнеткою, мимоволі починаєш сам собі заздрити і проймаєшся почуттям поваги до власної персони. Блондинка і брюнетка були прекрасними взірцями жіночої породи – висока, струнка Марго з округлими формами, спокійна і розслаблена, – а також крихітна, з розкосими чорними очима Черрі Квон, котра, стоячи, ледве досягала мені до ключиці, – завмерла на табуреті в напруженій позі з прямою, як дошка, спиною.

Мені подумалось, що Черрі варта уваги не тільки, як статуетка, хоч вона і стала б прикрасою будь-якого інтер'єру, але і як можливе джерело, яке проливає нове світло на людські стосунки. Марго розповіла мені, що батько Черрі – напівкитаєць і напівіндус ( не плутайте з американськими індіанцями), а мати —— голандка.

Я висловив припущення, що прийшов зарано, проте Альфред Кірнан запевнив, що ні, мовляв, решта вже тут і ось-ось приєднаються. Він додав, що моя поява стала для нього приємним сюрпризом, тому що у них тут просто маленьке сімейне торжество і він не знав, що запросили ще когось. Кірнан, який займав посаду управителя справами, точив на мене зуб за маленьку вольність, котру я дозволив собі, полюючи за гобеленами, але ірландці славні тим, що на різдвяних вечірках люблять всіх оточуючих без розбору. До того ж мені здалося, що він справді радий моєму приходу, тож я вважав своїм обов'язком і самому виразити радість.

Марго сказала, що це вона мене запросила, і Кірнан, погладивши її по плечу, зауважив, що вона молодець, в протилежному випадку він покликав би мене сам. Приблизно мого віку, і не поступаючий мені в красі та шляхетності, Кірнан, не моргнувши оком, погладив би по плечу англійську королеву чи дружину президента.

Він заявив, що треба продовжити дегустацію, і обернувся до бармена:

– Містер Клаус, ми хочемо тепер спробувати "Вдову Кліко".

І звернувся до нас:

– Цілком у дусі Курта забезпечувати таку розмаїтість. Наш Курт ні в чому не терпить монотонності.

І знову – бармену:

– Можна, я звертатимусь до вас за ім'ям – просто Санті?

– Розуміється, сер, – пропищав з-під маски Санта Клауса тонюсінький фальцет, зовсім не відповідний поважним розмірам бармена.

І тут розчахнулися двері зліва, і зайшли двоє чоловіків. Одного з них, Еміля Хетча, мені вже доводилося раніше бачити. Коли Боттвайль оповідав нам історію про викрадення гобеленів, він сказав, що Марго Дікі – його очі і вуха, Черрі Квон – руки, а ось Еміль Хетч – домашній чаклун.

Познайомившись з Хетчем, я невдовзі переконався, що той не тільки скидався на чаклуна, але і всіляко старався не виходити з його ролі.

Росточком з Черрі Квон, хирлявий, миршавий і на додачу кособокий – чи то ліве плече у нього завалилося донизу, чи то праве здійнялося – я не питав; фізіономія завжди квасна, голос понурий, а смак просто огидний.

Коли незнайомця представили, як Лео Джером, мені не довелося пускати в хід професійні навички, щоб зрозуміти, хто він такий. Я вже був знайомий з його матір'ю, місіс Перрі Портер Джером. Вдова і дуже мила жінка, —— справжня душечка, на думку Курта Боттвайля. Під час слідства вона поводилася так, мовби гобелени належали їй особисто, хоча, можливо, вона мала таку вже манеру триматися. Я міг би здогадуватися про її стосунки з Куртом Боттвайлем, проте, не стану. У мене й так вистачає клопотів сприводу власних відносин з людьми, щоб витрачати свою сіру речовину на подібні дрібниці.

Що стосується її сина Лео, то статуру він успадкував явно від батька, а не від матері – високий, худокостий, з довжелезними руками і великими відтопиреними вухами. Йому було років під тридцять, менше ніж Кірнану, але більше, ніж Марго і Черрі.

Лео втиснувся поміж мене і Черрі, повернувшись до мене спиною, а Еміль Хетч вчепився в Кірнана, явно наміряючись почастувати його якоюсь нудятиною. Я легенько взяв Марго під ліктик і повів її до дивана, розмальованого фігурами із евклідової геометрії в шести, чи семи кольорах. Ми зупинились напроти, розглядаючи чудернацькі візерунки.

– Вельми красиво, – висловився я, – та з тобою ні в яке порівняння не йде. Ех, чого б я тільки не віддав за те, щоб зробити цей дозвіл оригінальним! Не пошкодував би, навіть, ще двох доларів. Що ти на це скажеш?

– Ти! – зневажливо фиркнула Марго. – Ти не оженився б і на місс Всесвіту, навіть, якби вона приповзла до тебе на колінах з мілліардом доларів.

– Давай перевіримо. Скажи їй, що вона може спробувати щастя. Ну як, вийшло?

– Чудово. Кращого не можна було й очікувати.

– Таким чином, ти мені відмовляєш?

– Авжеж, Арчі, золотко моє. Але я готова стати тобі сестрою.

– Сестру я вже маю. А дозвіл я хотів би лишити собі на згадку, тим паче, що особливо афішувати його не варто.