Роман про Трістана та Ізольду - Сторінка 4

Король перечив і в серці своєму заприсяг, що, поки живий буде милий його племінник, жодна королівна не розділить із ним ложа. Але й Трістан, що за велику мав ганьбу, коли хто думав, ніби для користі слугує він дядькові,— і Трістан почав йому загрожувати: нехай король виконає волю свого баронства; а коли ні, то він, Трістан, покине його двір і піде служити багатому королеві Гавуа. Тоді Марк визначив час і годину баронам: за сорок днів мав він їм сказати свою гадку.

Настав той день. Король сидів самотній у світлиці, чекав своїх васалів і думав сумовито: "Де ж би найти королівну таку далеку й недоступну, щоб я міг удати і тільки вдати, ніби хочу взяти її за дружину?"

І якраз у ту хвилю вікном, яке виходило на море, дві ластівки, що звивали собі гніздо на стіні, влетіли до світлиці й почали битися.

Раптом, злякані, вони полетіли геть. Але із їх дзьобів випала жіноча волосинка, тонша за шовкову нитку, що виблискувала, як сонячний промінь.

Марк, піднявши її, закликав баронів та Трістана і сказав: — Щоб догодити вам, сеньйори, я візьму собі жінку, якщо ви найдете ту, котру я вибрав. [ЗО]

— Ми радо це зробимо, ясний королю. Але кого ж ви вибрали?

— Я вибрав ту, з чиєї голови випала ця от золота волосинка, і знайте, що іншої я не хочу.

— А відкіля ж у вас, ясний королю, ця золота волосинка? Хто вам її приніс? З якого краю?

— Вона у мене, сеньйори, від золотоволосої красуні; дві ластівки принесли її мені; вони знають, із якого краю. Барони зрозуміли, що їх обманено й осміяно. Люто позирали вони на Трістана, бо думалось їм, що це він порадив ужити таких хитрощів. А Трістан, розглянувши золоту волосину, згадав Ізольду Біляву. Він усміхнувся і сказав:

— Королю Марку, не гаразд ви чините. Хіба ж не бачите ви, що гадки та здогади цих сеньйорів ганебні для мене? Проте дарма: я піду шукати золотоволосу красуню. Знайте, що подорож буде небезпечна і що важче мені буде вернутися з красуниної землі, ніж з того острова, де вбив я Моргольта. Але ще раз хочу я, славний мій дядьку, віддати тіло своє і життя своє небезпекам задля вас. А щоб знали ваші барони, що я люблю вас любов'ю праведною та чесною, присягаюсь я так: або я умру, шукаючи золотоволосу красуню, або привезу її до вашого замку. Він опорядив прегарний корабель, навантажив його пшеницею, вином, медом та багато чим із їстівного, узяв із собою, крім Горвеналя, сотню молодих, мужніх, славного роду рицарів і зодяг їх у каптани та плащі з простої, грубої матерії, щоб скидалися вони на купців; але під чардаком корабельним вони заховали коштовну одіж із золотої парчі, [31] пурпурових тканин та єдвабу, що личила б послам могучого короля.

Коли виплив корабель у широке море, стерничий запитав:

— Сеньйоре, до якої землі нам прямувати?

— Керуй, друже, до Ірландії, прямо на пристань Вейзефор.

Здригнувся стерничий. Невже ж не відає Трістан, що, відколи вбито Моргольта, король Ірландський полює на кор-нуельські кораблі? Що моряків корнуельських він, упіймавши, вішає на рогатинах?

Проте стерничий послухався наказу і привів корабель до небезпечної землі.

Передовсім Трістан зумів переконати людей у Вейзефорі, що його супутники — англійські купці і що прибули вони сюди мирно торгувати.

Але дивними могли здатися ці купці: дні їхні спливали в шляхетних іграх у шахи та в тавлеї(10), і краще вони, бачилося, вміли метати кості, ніж міряти пшеницю. Тому Трістан боявся, що його пізнають, і не знав, як почати шукати красуню.

Одного разу, рано-вранці, почув він голос такий страшний, як крик лютого демона. Ніколи ще не чув він звіра, що ревів би так чудно й жахливо. Він запитав у жінки, що саме йшла узбережжям:

— Скажіть мені, коли ласка, звідки йде цей от крик, що я чую? Не крийтеся від мене.

— Авжеж, сеньйоре, я скажу вам усе по правді. Це крик звіра найдикішого й найбридшого в світі. Щодня виходить він із своєї печери і стає біля одної з міських брам. Ніхто [32] не може ні ввійти, ні вийти, доки не дадуть драконові молодої дівчини; а згрібши дівчину в свої кігті, він пожирає її швидше, ніж отченаша можна змовити.

— Не смійтеся з мене,— каже Трістан,— а скажіть, чи міг би народжений від жінки муж убити його на двобої?

— Не знаю, що й казати, шановний пане. Відомо лише мені, що двадцять одважних, бувалих рицарів ставали проти нього, бо король Ірландський оповістив через герольда, що переможцеві дракона віддасть за жінку дочку свою Ізольду Біляву; та страховище всіх їх розірвало і з'їло. Тоді залишає Трістан ту жінку і вертається на свій корабель. Там він потаємки озброюється. Любо було глянути, як із того купецького судна вийшов пишний-препишний бойовий кінь, несучи гордого та дужого рицаря! Але нікого не було в гавані, бо тільки-но благословилось на світ, і ні душа не бачила, як проїхав хоробрий юнак до самих воріт, що їх показала йому незнайома жінка. Зненацька на дорозі з'явилося п'ять чоловік, що стискали острогами своїх коней, а гнуздечки випустили з рук... Усі вони мчались до міста. Трістан схопив на ході одного з них за руде заплетене волосся так славно, що той аж упав коневі на спину. Кінь спинився.

— Хай вас бог береже, сеньйоре,— промовив Трістан,— якою дорогою йде дракон?

Утікач показав йому ту дорогу, і Трістан його відпустив. Страховище наближалось. Голову мало воно зміїну, очі червоні та блискучі, немов дві жарини, на лобі два роги, довгі мохнаті уші, пазури левині, хвіст, як у гадюки, а вкрите лускою тіло було схоже на тіло грифа. Трістан [33] пустив на нього коня такою твердою рукою, що той, хоча й наїжившись, велетенським скоком опинився перед потворою. Трістанів спис, ударившись об луску, розлетівся на скалки. Тоді вихоплює рицар свого меча, підносить його вгору і затинає потвору в голову... Та навіть шкури не взяв його меч. Проте дракон відчув удар. Він випустив свої пазури проти щита і заглибив їх у нього так, що застіжки поодпадалн. З одкритими грудьми Трістан ще раз кинувся на страховище і вдарив його мечем у бік так люто, що аж повітря загуло. Та марної Він не може поранити дракона! А дракон випустив із ніздрів подвійний струмінь отруйного полум'я; панцер Трістанів од нього почорнів, як вугіль, кінь упав неживий. Але рицар миттю скочив на рівні ноги і заглибив доброго свого меча звірові в пащеку. Меч пронизав тіло і розтяв серце надвоє. Востаннє заревів дракон своїм страшним криком — і життя його скінчилось.

Трістан одрізав у почвари язик і сховав його під одежу. Потім, із затуманеною від їдкого диму головою, він оді-йшов напитись до озерця стоячої води, що блищало недалеко відтіль. Але отрута, що йшла з драконового язика, нагрілась од теплого рицаревого тіла — і він упав, як мертвий, серед високої болотяної трави.

Треба вам знати, що втікач із рудим заплетеним волоссям був Агінгеран Рудий, сенешаль короля Ірландського, і що він домагався руки Ізольди Білявої. З натури він був дуже полохливий, але — таку-то силу має кохання;! — щодня озброювався і робив засідку на дракона; проте тільки-но, було, зачується здалека жахливе ревіння, як наш смілько [34] зараз же подасться втікати. Того дня, про який іде мова, Агінгеран із чотирма товаришами наважився вернутися з дороги. Він найшов убитого дракона, мертвого коня, роздроблений щит,— і йому спало на думку, що переможець, одійшовши трохи од місця бою, вмер.

Тоді відрізав у страховища голову, відніс її до короля і почав вимагати обіцяної прекрасної нагороди. Король не повірив, ніби він справді учинив такий подвиг, а проте, бажавши виконати заков, звелів, щоб за три дні зібралися всі його васали: перед ними мав сенешаль Агінгеран явити докази своєї звитяги.

Коли дізналася Ізольда Білява, що має вийти за оцього боягуза, то спочатку довго сміялася, а потім гірко заридала. Та другого дня, догадуючись, що тут є якась омана, вона взяла з собою свого слугу, білявого вірного Перініса, та молоду свою служницю й подругу Бранжієну, і сіли вони троє на коні і поїхали крадькома до драконового лігва, їдучи, примітила Ізольда на дорозі чудні сліди: видима річ, не в цьому краю підкований був кінь, що там проходив. Далі знайшла вона дракона без голови і мертвого коня; не ірландська збруя була на тому коні! Запевне — убив страховище якийсь чужинець. Та чи живий він іще? Ізольда, Перініс і Бранжієна довго його шукали, аж нарешті серед високих болотяних трав помітила Бранжієна блискучий рицарів шолом. Рицар іще дихав. Перініс узяв його на свого коня і потай заніс у жіночі покої. Там Ізольда розказала все своїй матері і доручила їй чужоземця. Коли королева здіймала з нього зброю, то раптом випав [35] схований драконів язик. Тоді відживила королева юнака якимось зіллям і сказала йому:

— Чужинне, я добре знаю, що це ти вбив дракона. Але наш сенешаль, лукавий боягуз, одтяв йому голову й вимагає тепер у нагороду собі дочку мою, Ізольду Біляву, за дружину. Чи ти зможеш за два дні від сьогодні показати в поєдинку, що право на твоїм боці?

— Королево,— мовив на те Трістан,— два дні — це дуже скоро. Але ж я певен, що ви зможете вилікувати мене за ці два дні. Я завоював собі Ізольду, бившися з драконом,— може, завоюю і в поєдинку з сенешалем.

Тоді королева оточила його розкішшю та вигодами і замішала для нього щонайміцніших ліків. Другого дня Ізольда приготувала йому купіль і ніжно обмастила тіло бальзамом, що зварила її мати Вона спинила погляд свій на обличчі раненого, побачила, яке воно вродливе, і помислила: "Так, коли його хоробрість варта його краси, то мій боєць докаже слави в поєдинку!"

А Трістан, зовсім очутившись від теплої води та чудовних пахощів, глянув на неї — і зрозумів гаразд, що він здобув золотоволосу королівну, і почав усміхатись. Ізольда теє постерегла та й питає себе: "Чому цей чужинець усміхається? Може, я вчинила щось не так, як годиться? Може, я не зробила якоїсь послуги, які належить робити молодій дівчині для гостя? Так, він, певне, усміхнувся, що я забула довести до ладу його зброю та панцер, почорнілі від трутизни".

І вона пішла туди, де складено всю рицарську справу Трістанову. [36]

"Цей от шолом — із доброї криці,— думала вона,— він не зрадить свого хазяїна. І панцер також міцний, легкий, гідний того, щоб його носив завзятець". Вона взяла меча за держальце: "Так, це славний меч, він пасує хороброму баронові".