Руді сестри - Сторінка 12
- Франціско Гарсія Павон -Смерть, убрана в шмаття, лозу й картон, з фотокартками замість облич, видавалася мертвішою за самих мертвяків — безмовних, зі спокійними рисами, нерухомими очима й стиснутими вустами. Правдешні мерці навівають думки про щось далеке, супокійне, як стояча вода. А ці ляльки справляли враження активно гротескових. Виставлені в хронологічному порядку, вони утворювали якийсь танок смерті, без музики, на півдорозі між життям і смертю.
Це було враження не тільки Плінія, бо його приятелі теж застигли з широко розплющеними очима. Фараон аж нетямився з подиву.
— Чортзна-що! — сказав він зрештою, витираючи тилом долоні масні губи. — Погляньте-но, той у сурдуті має навіть шпильку в краватці!
— І шпоньки на манжетах! — додав дон Лотаріо.
— Ти ба! А та пані з медальйоном! А той, у мундирі з республіканськими відзнаками! — пожвавішав Пліній. — Бідолашні сестри обвішали їх усіма регаліями.
— Ти пам'ятаєш дона Норберто? — спитав ветеринар Фараона.
— Та не дуже, але трохи пам'ятаю.
— Ось він. Поглянь на його портрет на місці голови!
— Так, так. Я вже бачив його портрети в помешканні. Йому навіть ланцюжка від годинника не бракує. Може, й годинника має.
— Зараз побачимо, — сказав Пліній, підійшовши ближче й потягши за ланцюжок, що звисав з правої кишені камізельки. — Так, є й годинник. Щоправда, не найвищого класу. Фірма "Роскофф".
Накрутивши його, підніс до вуха.
— Йде.
Всі оглянули годинник, послухали його цокання. Пліній знову [330] вклав його до кишені й потягнув за другий кінець ланцюжка, всиленого в петельку. На ньому висіло колечко з одним-однісіньким звичайним ключем. У Плінія тьохнуло серце. Він кілька хвиль дивився на ключ, не торкаючись його.
— Що там? — спитав Фараон, котрий разом з доном Лотаріо одійшли вже трохи осторонь.
— Та нічого... Ключ, — відказав Пліній, вкладаючи його знову до кишені манекена.
Подальші коментарі Фараона й дона Лотаріо не доходили вже до його свідомості. Він знову поринув у свої роздуми. Майже механічно обшукав решту манекенів, і єдине, що привернуло його увагу, хоча й геть з інших причин, — була ладанка, яка, безперечно, слугувала за оберіг від республіканства нареченого Марії.
Пліній по-змовницьки підморгнув дону Лотаріо й попросив приятелів зачекати на нього в кімнаті, бо йому треба зателефонувати у пильній справі.
Накрутивши номер комісара, він попросив, щоб завтра вранці прислали експерта для знімання відбитків пальців, а також зачитав йому анонімного листа, підписаного "Диким Котом".
— Це писав якийсь пришелепуватий.
— Я теж так подумав.
— У кожному разі збережи того листа для експертизи. Ясна річ, коли в газетах з'являється якась сенсація, відразу сипляться анонімні листи й телефонні дзвінки. Не варто давати інтерв'ю газетярам, доки справа не проясниться.
— А в мене його ніхто й не просив. Повідомлення, опубліковані в пресі, походять, певне, з департаменту.
— Так. Але я наказав тримати перебіг розслідів у суворій таємниці. То ви маєте, Мануелю, якусь надію на успіх?
— Надію, то забагато сказано. Ви знаєте, що я ніколи не кваплюся з висновками. Але тут принаймні є над чим помізкувати.
— Тільки новаки в нашій роботі відразу знаходять розв'язання. Ми ж, старі вовки, мавши за собою чимало кримінальних справ, ніколи не квапимось. Гаразд, Мануелю. Завтра о десятій матимеш експерта для знімання відбитків.
— Ймовірних відбитків, хотів я сказати.
— Так, власне, й треба говорити.
Поклавши слухавку, Пліній дізнав уперше за цей день відчуття безжурності й втіхи. Конфіденційна розмова з такою важливою поліційною особою справила йому велику приємність.
Повертаючись до кімнати духів, він запалив сигарету.
— То я готовий, друзі! [331]
— Я оце казав дону Лотаріо, що одного чудового дня ви спіткаєте тут якогось нового духа.
— Не розумію.
— Що тут розуміти? Уяви собі, що якогось дня капітан республіканець розохотиться, зляже на котрусь Норберту з оцих ось, і за дев'ять днів — у духів це хутко! — матимете ще одну картонну машкару в лахах.
— Ти жахливий, Антоніо! У тебе одне на думці! То де ми вечеряємо?
— У барі "Аргентіна". Я умовився з студентами й дівчатами.
— Ходімте ж, бо я вже зголоднів!
Зійшовши сходами, Пліній зазирнув до придверницької — жінка була на місці. Він спитав її, чи не навідувався хто сьогодні до помешкання сестер Пелаес.
— Не знаю, пане Пліній. Мене не було цілий день, бо мала одну дуже нагальну справу.
Потайник з коштовностями
Відразу по каві Пліній і дон Лотаріо, пославшись на втому, розпрощалися з Фараоном і веселим товариством, котре мало вже більш-менш визначені подальші плани на вечір. Друзі вийшли з бару і невдовзі знову були в помешканні Рудих сестер.
— Ну, розповідай! — нетерпеливився дон Лотаріо. — Мені й шматок у горло не ліз, така мене бере цікавість.
— Але вам доведеться трохи зачекати, бо мене бере ще більша цікавість. Я хочу переконатися, чи не підвело мене сьогодні чуття в кімнаті духів. Як тільки пересвідчусь, тоді все розкажу.
Вони зайшли в опочивальню сестер. Пліній дістав в'язку ключів з комода, відчинив кімнату з манекенами і якнайобережніше відчепив ланцюжок од годинника в кишені камізельки двійника дона Норберто. У кабінеті він поклав ланцюжок на стіл. Дон Лотаріо зачудовано спостерігав за його діями.
— Доне Лотаріо, якщо ваша ласка, підніміть трохи отой портрет.
— Підняти? А він не впаде?
— Не бійтесь! Отак! Ще трошки...
Пліній опустив прутики, і портрет прибрав описаної вже вище форми капкана.
— Ти ба, яка хитра штука!
Пліній узяв носовичком ключ, встромив його у шпарину й [332] повернув. Замок відкрився напрочуд легко. Перш ніж оглянути потайник, він усміхнувся до дона Лотаріо.
— Побачимо, що тут ховають Руді сестри!
Спочатку під руку йому трапилось кілька чекових книжок. Перевірив, чи підписані. Кожна була на котрусь із сестер. Далі великий конверт з акціями різних компаній. Оббите блакитним оксамитом пуделко з перснями, браслетами, золотими монетами й годинниками. Таке багатство приголомшило Плінія. Потім — течки зі страховими полісами, облігації, духівниці предків і паки листів, перев'язані шовковими стрічками.
— Що там є, Мануелю?
— Спитай краще, чого тут нема.
— Сподіваюсь, ти мені поясниш.
Ще раз оглянувши потайник і зазирнувши в усі його куточки, Пліній поклав усе на місце, взявши носовичком ключ, замкнув металевий ящик і опустив портрет. Але ключ від потайника не поніс у кімнату духів, а поклав у комодову шухляду, загорнувши в хустинку.
Жваво обговорюючи новини, що їх Пліній переповів ветеринарові, він неквапливою ходою, немов прогулювались Ярмарковою вулицею Томельйосо, попрямував до готелю.
Наступного дня о десятій ранку прибув поліційний експерт, котрий, заживши всіх осторог, довго ворожив над замком і самим потайником, знімаючи відбитки пальців.
Пліній і дон Лотаріо, видзвонивши всіх намічених осіб, змогли домовитись про загальне зібрання лише на другий день ополудні. Причиною такої загайки став Новільйо — службовець і майстровий заразом, котрий, згідно зі словами його секретарки — тієї, од в'язальної машини, — подався до міста розносити виконані замовлення, і знайти його можна було хіба що з пів на восьму у кав'ярні "Насіональ", куди він звичайно заникує у цей час.
Коли фахівець з дактилоскопії, скінчивши роботу, пішов, Пліній і дон Лотаріо повернулися до потайника й заходилися ще раз перебирати папери та листи. їхню увагу привернув один незвично теплий лист дона Норберто до дружини з Рима, датований 1931 роком. Певне, то була перша й остання закордонна подорож пана нотаря, котру він описував з непідробним захватом. Раз у раз він умлівав над дивовижами, які споглядали його очі, доточував коротенькі італійські фрази й найніжніші слова для своїх маленьких рудоволосок.
Пліній уявив собі, як довгими вечорами Руді сестри читають і перечитують без кінця-краю ті листи. Був тут і стосик листів од республіканця Пучадеса, нареченого Марії. Побіжно переглянули їх. В одному з листів він писав: "Я уявляю, як ти [333] сидиш у театрі поруч мене й стиха зітхаєш, світло від рампи падає на твоє чоло, а твоя біла рука лежить в моїй". В іншому листі: "Переконання твого батька і йому подібних — я їх шаную, ясна річ, — полягають у доконечності збереження існуючого стану речей, того, що вони мають, що є їхньою власністю. Моє ж переконання — здобути щастя для всіх, аби кожен мав щось своє, щось до збереження разом з гідністю, правами людини, повагою до всіх і свободою для всіх. Як бачиш, я не такий лихий, як вважає дон Хасінто".
Обличчя Плінія, звичайно незворушне, прибрало тепер розчуленого й засмученого виразу. "Права людини! Бідолашні ви мої! Бідолашні старі ліберали, з серцем понад кишеню і з тією ліричною, святобливою наївністю віри в одне право для всіх! Сміх, та й годі! Того, хто мовив: мир і хліб, слово і право для всіх, для багатих теж, розп'яли на хресті. Порядок і закон — добре налагоджений і жорстокий, ось що їх завжди чекало".
Дорогою до готелю вони згадували дні республіки в Томельйосо. По обіді, не мавши нічого нагального, вирішили зіграти партію в шашки на старій, потемнілій од часу дошці. Востаннє вони грали дуже давно. Колись, відразу по війні, в казино, котре тоді називалося "Притулок рільника", ще раніше — "Народна господа", а на самому припочатку — "Клуб лібералів" (так міняються назви речей залежно від політичних вітрів і часових поривань), вони були в захопленні від цієї гри. Але з плином часу, стомившись од монотонності тих квадратиків, перейшли на карти.
За шашками просиділи майже до сьомої, коли об'явився Антоніо Фараон. Пліній сказав їм, що вони можуть іти собі розважатись, а йому треба відшукати службовця-столяра. Фараон і дон Лотаріо не заперечували. По правді кажучи, товариство Плінія їх трохи обтяжувало. Тож домовилися зустрітись у "Гайянгос" або в "Ла Чулета", куди майже щовечора навідувалися студенти й симпатичні чужоземки.
Вони збиралися йти, коли Антоніо Фараон нараз згадав, як і напередодні ввечері, що йому треба подзвонити, і спитав дозволу скористатися з телефону. Принісши з коридора всі телефонні книжки й почепивши на носа окуляри, заходився гортати їх на столику до гри в шашки. Ветеринар і Пліній спостерігали за ним, потішені поважністю й неквапливістю, з якими він вивчав спис номерів.