Руді сестри - Сторінка 22

Навіть не обернувся. Лиш у розпуці поклав руки на шиби вікна, як, певне, робив тисячі разів за ці тридцять років.

— Прошу тебе, Маріє, заспокойся! — крикнула Алісія, підводячись і намагаючись усадовити сестру. — Заклинаю тебе пам'яттю наших батьків, заспокойся!

Але бідолашна Марія, така маленька, руденька, випромінювала нездоланну енергію:

— Присягнись! Пучадес ані ворухнувся.

Алісія обняла сестру і, теж заплакавши з розпачу, почала голубити її й цілувати в чоло:

— Марі! Заради пам'яті мами, прошу тебе! Заспокойся, Марі... Сестричко...

Вона цілувала її з такою ніжністю, так ревно плачучи, що Пліній відчув, як до горла йому підступив зрадливий клубок, а на очі набігають сльози.

— Марі! Марі! Чи варто так перейматися? Адже ми, як і завжди, разом.

Врешті-решт Марія трохи заспокоїлася, й Алісія пригорнула її до себе. На кілька хвиль вони застигли так, склавши одне тужливе ціле. Алісії таки вдалося всадовити сестру на місце, а сама стала коло неї, пригладжуючи її розкуйовджене волосся.

Чоловік уперто не відходив од вікна. Пліній машинально потягся за сигаретами. Останні сонячні промені мов списи простромлювали шиби вікна, огортаючи постать Плінія кривавим ореолом.

Нараз рвучко розчинилися двері. На порозі стояли донья Марія де лос Ремедіос дель Барон та її мати. Мати тримала обіруч дубельтівку. Вперше на її обличчі читалася втіха, а в очах — радість. Пліній, дивлячись на цих двох жінок і на мисливську рушницю, сміявся в душі, наче це його мало обходило Марія де лос Ремедіос була спокійна, хоча й не усміхалась, як звикле. Стара націлила дубельтівкою прямо в Плінія.

— Ані руш! — сказала вона хриплим голосом, в якому вчувалася зловтіха. [374] Пліній, котрий був підвівся з місця, коли вони зайшли, так і застиг, спершись руками на спинку стільця.

І тут, дивлячись на Пучадеса, подала голос донья Марія де лос Ремедіос:

— Вже час. Якщо хочеш їхати з нами, то поквапся! Ти вільний у виборі. Ось свідки, що я тебе не силую. Настав час, коли позинен обрати свій шлях у житті: їдеш з нами або ж залишаєшся з оцими... — При останніх словах її обличчя, завжди дипломатичне, погордливо скривилося.

Пучадес слухав її незворушно й без страху.

— Ти жив зі мною розкошуючи тридцять років, щоправда в досить незвичних умовах. І раптом ні сіло ні впало покликав їх. Ось вони! Ще раз прошу тебе, вибирай!

Певне, в цю мить у мозку Пучадеса точилася суперечлива боротьба спогадів і прагнень, зненависті й жаги, що він їх зазнав протягом довгих років. Стояв нерухомий і незворушний.

— А ви, Мануелю, як представник влади, — провадила донья Марія де лос Ремедіос, дивлячись на нього, — спитайте, йде він з нами чи ні... Якщо вирішить залишитися, моя мати і я негайно підемо.

Вся її постать, аж до білосніжної шкіри, розхвильованих грудей, світлого пушку над горішньою губою й темних очей, виказувала занепокоєння й страх.

Пліній, здавалося, завагався. Не подобалась йому роль судді у цій дивній і печальній справі. Йому було до болю жаль сестер Пелаес — таких маленьких, слабеньких, руденьких, ласкавих і незрадливих, але розумів, що на місці Пучадеса прислухався б до голосу крові й, напевне, вибрав би знадливу Марію де лос Ремедіос... А там би вже зметикував, що робити з тією узброєною шкапою... Але вибрав би тільки її. Він ледь не усміхнувся, піддавшись скорше своїм думкам, аніж драматизмові ситуації, й, зиркнувши на Пучадеса, промимрив:

— Це вам вирішувати, друже... Тут моя влада нечинна. Бідолашний Пучадес нарешті зважився. Знехотя нахилився, уникаючи поглядів сестер Пелаес, витяг з-під оттоманки грубий портфель, вочевидь заздалегідь приготований, і, не зронивши й слова, з відсутнім виглядом почовгав до дверей. Жінки відступили, даючи йому дорогу. Марія де лос Ремедіос ще хвилю вагалася. Зрештою вона сказала, дещо збентежена й водночас глибоко вдоволена:

— Прошу мене вибачити за все! Дуже прошу! Мені прикро залишати вас під замком, але не бачу іншої ради. Якщо треба, я готова відповісти перед законом. До побачення, Мануелю!

І поспішно вийшла. Мати, не випускаючи з рук рушниці, позадкувала до виходу й енергійно грюкнула дверима. Затим почувся скрегіт ключа в замку. [375] Доки тривала ця сцена, Пліній мало не забув про Рудих сестер. Мовчать собі, то й добре. Либонь, у ці хвилини серце! Марії мало не розривалося. А може, й ні, може, знечулена завданим їй попереднім ударом, вона бачила все мов у театрі тіней...

Але заледве стихли кроки в коридорі, Марія здобулася на голос — слабкий і протестуючий:

— Я знала... Я знала це... Я знала... — згорнувши руки на животі, вона хиталася взад-вперед, немов їй щось боліло.

— Я знала.. Я знала це... Я знала, — повторювала, не відводячи очей од карт, розсипаних на столі.

Сонце давно вже зайшло, і в кімнаті зробилося майже темно. Алісія сиділа за столом, узявши голову в руки, але в пітьмі годі було розгледіти вираз її обличчя.

Немов продовжуючи монолог по довгій перерві, вона сказала, коли сестра на мить замовкла:

— Ясна річ, після розмови телефоном треба було звернутися в поліцію. А ми прийшли сюди, не подумавши як слід... Нам відчинила стара, і ми спитали про нього. "Добродійки прийшли до Маноло, — сказала вона його полюбовниці. — Кажуть, він телефонував до них". — "А, дуже приємно, ласкаво просимо!" Мене здивувала така чемність, але Марія так нетерпеливилась... "Прошу ласкаво за мною! Я проведу вас до його покою. Прошу, прощу!" Ми зайшли до спіжарні, й нас замкнули... Отакі легковірні! Ми завжди були легковірні, Мануелю...

— А він? Як зреагував на вашу появу?

— Спершу здивувався. Потім страшенно зрадів. Ми говорили й говорили. Аж до вечора, коли стара принесла нам вечерю й залишила нас самих. Наступного дня так само. На третій день, коли стара принесла їжу, він сказав, що хоче поговорити з Марією де лос Ремедіос, і пішов з нею. Повернувся аж на світанку. Відтоді змінився. Ходив кімнатою. Слухав нас, а сам мовчав, хіба що усміхався. Але був уже інший. Уночі, вважаючи, що ми поснули, нишком виходив нагору. Так було щоночі, окрім тієї, коли Марія де лос Ремедіос їздила до Томельйосо. Гадаю, коли він нам телефонував, то не припускав, що нас так перемінив час.

— У них усе було готове, — втрутилась до розмови Марія — Я щось передчувала, але не сподівалася такого... — На її обличчі з'явився вираз покори. — Я вірила, як та дитина.

— Ми справді як діти...

— Певна, що вони скоро поберуться.

— Ми все життя були наївні діти...

— Ясна річ, кожен вибирає сам. Боже мій!

— Тут нічим не зарадиш, — переконано сказав Пліній. — Усе, що сталося, треба забути, і що швидше, то краще. Повернетесь до свого звичайного життя, і до дідька всі ці спорохнявілі історії! [376] У нас немає попереду інших тридцяти років. Ви вважали, що він помер, тож думайте так і надалі. В Іспанії чимало таких, як він, — змерлих за життя.

— Змерлих за життя, як і ми, — повторила екс-наречена.

— Ні. Ви — ні. Для вас життя з його найбільшими трагедіями було чимось на зразок історії, розказаної по радіо.

— Я прожила все життя з пам'яттю про нього, Мануелю.

— Можете жити ним і далі. Ваш давній наречений не має нічого спільного з тим чоловіком, котрий щойно пішов. Той був мужчина, а цей уламок історії. Він ніколи не зможе стати тим, попереднім.

— Я вас не розумію, Мануелю, — сказала раптом Алісія.

— Та це я так. То все пусте.

Запалили світло. Марія довго ще сиділа, поклавши голову на стіл. Алісія час од часу розкладала пасьянс. Пліній невтомно міряв кроками кімнату і смалив сигарету за сигаретою.

Близько одинадцятої він приніс із спіжарні вина, шинки, сиру й гроно винограду. Повечеряли без хліба й мовчки. Марія досі не вийшла із заціпеніння.

— То ви гадаєте, що за нами прийдуть? — раз у раз питала Алісія.

— Звичайно. Не знаю, чому вони забарились, але певний, що прийдуть.

Після вечері Алісія домоглася, щоб Марія лягла в ліжко, а сама гомоніла з Плінієм про життя в Томельйосо. Опівночі вона знову заходилася коло своїх пасьянсів, а Пліній раптом згадав, що в кишені у нього лежить лист, котрий йому передали, коли він виходив з готелю. Розпечатавши його, він начепив окуляри.

"Любий тату!

Ви вже стільки днів у Мадріді, а й досі не написали нам ні словечка. Правду каже мама, що ви пишете тільки в разі доконечної потреби. Передучора ми вже були зібралися до вас. Але в останню хвилину передумали. На кого б ми покинули господарство?

Я зустріла доньку Антоніо Фараона, то вона казала, що він телефонував і що вам там добре ведеться. Мама каже, щоб ви обминали його, бо відомо, як він розкидається грішми й полюбляє волочитися.

Учора ми ходили підв'язувати лозу. Зробили все, як ви загадували. Мама каже, щоб ви неодмінно купили собі костюм, бо тепер, коли вас запрошують і до Мадріда, негоже ходити в одному й тому ж костюмі.

Вечорами тепер холодно, й ми сидимо вдома і дивимось телевізор. Часом навідується донька Ортенсії і розважає нас оповідками, [377]як сваряться її дядько з тіткою. Вчора мало не побилися.

Мама почуває себе добре. Більше новин немає. Тату, напишіть, коли ви приїдете, щоб ми приготували щось смачненьке для вас. Та швидше приїздіть, бо ми вже скучили за вами. Вітання дону Лотаріо. Ми з мамою цілуємо вас.

Ваша дочка А."

Прочитавши листа, Пліній сховав його до кишені. Визирнув у вікно, що виходило на задвірки. Потім підійшов до етажерка Книжки й книжки. Призбирані за тридцять років коштами Марії де лос Ремедіос. Здебільшого зарубіжних авторів, котрих Пліній не знав. Стоси іспанських і зарубіжних часописів. Усе ретельно простудійовано, з позначками олівчиком. Отоманка. Скільки годин провів на ній Пучадес, читаючи, думаючи, божеволіючи за ці тридцять років — нескінченні, довгі тридцять років! Скільки вечорів, днів і ранків за ці тридцять років думав він про те, що було і що могло бути, не відаючи, що направду відбувається довкола, слухаючи по радіо веселі мелодії, так, ніби нічого й не сталося, ніби все було чудово, а сам він сидів при пиві десь на терасі на Гран-Віа...

Тридцять років, тридцять років народин і смертей, тридцяті років, проведених у цій кімнаті за лектурою або в очікуванні молочно-білого прекрасного тіла вічно спраглої Марії де лос Ремедіос.

Минула північ. Марія спала на ліжку.