Рудольф на золотому ковадлі - Сторінка 3

Вдома.

— Ти враховуєш все, чи не так?

То не був докір, але й не комплімент. Рудольф промовчав.

— Хто тобі сказав, що я володію тридцятьма акрами землі біля того озера? — різко спитав Колдервуд.

Земля належала корпорації за нью-йоркською адресою. Аби дізнатися, що справжнім власником корпорації був Дункан Колдервуд, Джонні Хіту довелося добряче помізкувати.

— Боюся, що цього я сказати не можу,— сказав Рудольф.

— Не можу сказати, не можу сказати,— нетерпляче повторив Колдервуд. — Він, бач, не може сказати. Руді, як не спіймав тебе на брехні, починаючи з того часу, відколи ти впав мені до ока, і мені не хотілося б, щоб ти брехав мені зараз.

— Вас, сер, я обманювати не буду,— мовив Рудольф. Колдервуд поворушив паперами на своєму столі.

— Що, хочеш підстроїти мені якусь пастку?

— Ні, сер,— відказав Рудольф. — Це порада, як найкраще вам використати своє директорство і свої фонди та капітали. Збільшувати торговий оборот у міру зростання достатків нашої громади і урізноманітнювати свої інтереси. Як ужити собі на користь закони про оподаткування і водночас зберегти свої статки для вашої дружини та дітей, якщо ви помрете.

— І скільки ж отут сторінок? — спитав Колдервуд. — П'ятдесят, шістдесят?

— П'ятдесят три.

— Ну й порада,— пирхнув Колдервуд. — Оце все ти сам придумав?

— Так. — Рудольф не вважав, що має розповідати Колдервудові, як він місяцями методично викльовував по зернятку ідеї Джонні Хіта і що формулювання більшості ділових пунктів плану є результатом талановитої інтерпретації законів Джонні Хітом.

— Гаразд, гаразд,— пробурчав Колдервуд. — Я помізкую.

— З вашого дозволу, сер, я вважаю, що вам треба обговорити цю справу з вашими правниками з Нью-Йорка та з банкірами,— сказав Рудольф.

— А що тобі відомо про моїх правників з Нью-Йорка? — спитав підозріло Колдервуд.

— Містере Колдервуд,— мовив Рудольф,— я вже давно працюю на вас.

— Гаразд. Припустимо, що після детальнішого знайомства з цими паперами я скажу "так" і зроблю усю оцю чортівню так, як ти пропонуєш: звернуся до громадськості, випущу акції, візьму позику з банку, зведу той чортячий торговий центр біля озера, і театр також, як ідіот; припустимо, що я все це зроблю; що ти розраховуєш з цього мати?

— Хотілося б розраховувати на те, що я стану головою правління, звісно з вами як з президентом компанії, з відповідною платнею,— сказав Рудольф,— а ще можливість викупити певну кількість акцій у найближчі п'ять років.

Дай, Боже, здоров'я Джонні Хітові. Не будь дріб'язковим. Цілься вище.

— Ти все врахував, чи не так, Руді? — Зараз голос Колдервуда звучав відверто вороже.

— Я опрацьовував цей план більше ніж рік,— м'яко сказав Рудольф. — Я намагався передбачити всілякі проблеми.

— А якщо я просто скажу "ні",— сказав Колдервуд,— якщо я покладу оцей стос паперів у папку і забуду про них, що ти будеш робити в такому разі?

— Як це не прикро, я вимушений буду довести до вашого відома, що наприкінці року я полишаю вас, містере Колдервуд,— сказав Рудольф. — Боюсь, що я вимушений буду шукати місце, де у мене було б майбутнє.

— Я довго обходився без тебе,— сказав Колдервуд. — То й зараз я зможу обійтися без тебе.

— Звичайно ж можете,— відказав Рудольф.

Колдервуд понуро зиркнув на письмовий стіл, висмикнув зі столу аркуш паперу і з особливою відразою пробіг його очима.

— Театр,— сказав він сердито. — В нашому містечку вже є театр.

— Наступного року його зносять,— сказав Рудольф.

— Ти добре підготувався до нашої з тобою розмови,— сказав Колдервуд. — Вони збираються оголосити про це лиш у липні.

— Завжди буває так, що хтось та проговориться,— сказав Рудольф.

— Виходить, що так. І завжди знайдеться хтось такий, що почує, правда, Руді?

— Так, сер,— всміхнувся Рудольф. Тепер і Колдервуд усміхнувся.

— Цим і користається Руді, га?

— Це зовсім не мій триб,— спокійно відказав Рудольф. — Ви ж це знаєте.

— Певно, що так,— згодився Колдервуд. — Даруй, що я сказав таке. Гаразд. Роби своє діло. Я тебе згодом покличу.

Коли Рудольф виходив з кімнати, бос задумливо дивився на папери, що лежали на його столі. Як звикле, Рудольф повільно пройшов повз прилавки першого поверху універмагу, приязно й молодо всміхаючись.

План, який він запропонував Колдервудові, був складний і кожен пункт у ньому піддавався сумніву. Місто розросталося і розросталося в бік озера. А до того ж сусіднє містечко Сідатрон, що було миль за десять звідси і пов'язувалося з Уїтбі новою трасою, теж розросталося в напрямку озера. Приміські торгові осередки росли по всій Америці, мов гриби, і люди вже призвичаїлися робити в них більшу частину своїх закупів. Тридцять акрів Колдервуда були стратегічно призначені прийняти на себе торгові потоки обох містечок та покупців з будинків вищої верстви середнього класу, розкиданих по узбережжі озера. Якщо Колдервуд не займеться цим сам, то через рік-два якийсь інший підприємець чи корпорація, безсумнівно, використають таку можливість і, помимо зисків з нової торговельної точки, відчикрижать чималий шмат торгівлі універмагу в Уїтбі. Аніж дозволити якомусь із конкурентів підірвати себе, для Колдервуда було вигідно, хоч би й частково, конкурувати самим із собою.

Щоб приваблювати людей туди не тільки вдень, а й увечері, Рудольф пропонував збудувати там хороший ресторан і театр. Театр, у якому б ставили вистави влітку, в зимову пору він міг би прислужитися як кінотеатр. Понад озером, там де заборонено зводити промислові підприємства, згідно з правилами про охоронні зони, він також пропонував збудувати житловий район і продавати будинки за прийнятну ціну, а ще пропонував скласти контракт з якоюсь фірмою, що спеціалізується на легкій промисловості, надавши їй право звести фабрику на заболоченій ділянці володінь Колдервуда,— ні на що інше ця ділянка не була придатна.

За порадою Джонні Хіта Рудольф подав детальні відомості про ті пільги, які надавав закон підприємствам такого типу: безризикові позики від федерального уряду з низькими відсотками, звільнення від податків на позики, вирахування за амортизацію всієї власності на десятилітній період з дня пуску, і все це може мати силу і для податкових рахунків Колдервуда на зиски з універмагу "Уїтбі", з умовою, що весь проект буде під дахом однієї компанії.

Він був певен, що всі його аргументи на користь перетворення нової асоціації Колдервуда в компанію здатні похитнути стійкість старого. Справжні авуари та доходність, спочатку з універмагу, а потім із центру, забезпечать високі відпускні ціни на акції. І, маючи відносно низький відсоток акцій, Колдервуд міг би тримати все в своїх руках, виплачуючи лишень двадцять п'ять відсотків із зиску від продажу акцій. До рук Колдервуда потекла б річка грошей, які, в свою чергу, можна було б знову вкладати, щоб вони давали нові зиски. І у випадку смерті Колдервуда, його спадкоємці,— а в даному випадку це дружина та його три доньки,— не зіткнулися б з необхідністю розпродавати майно з молотка, щоб тільки сплатити податки за успадкування, а могли б продавати блоки акцій, одночасно контролюючи зиски корпорації.

За той рік, що Рудольф працював над планом і заглиблювався в закони про корпорації, податки на нерухомість, його цинічно забавляло те, яким чином в американській системі гроші, на законних засадах, захищали самі себе. Морально він не міг навіть спробувати повернути закон на свою користь. Гра мала свої правила. Коли ти засвоїв правила, ти їх тримаєшся. Якби був інший набір правил, то ти тримався б їх.

* * *

Професор Дентон чекав на нього у барі. Він почувався незатишно і не в своїй тарілці поміж інших завсідників, жоден з яких не виглядав на те, що він коли-небудь наближався до дверей коледжу.

— Як добре,— стишеним голосом похапцем мовив Дентон, як добре, що ти прийшов, Джордашу. Я п'ю бурбон. Тобі замовити що-небудь?

— Вдень я майже ніколи не п'ю,— сказав Рудольф і відразу пошкодував, що сказав це, бо воно прозвучало як осуд Дентона, який п'є о 12.15.

— І правильно робиш,— мовив Дентон,— цілком правильно. Хай розум буде ясний. Зазвичай я сам тримаюсь до кінця робочого дня, та... — Він узяв Рудольфа за лікоть. — Може, ми сядемо? — Він махнув рукою, вказуючи на останню кабінку в ряду попід стіною бару. — Я знаю, що ти маєш повернутися на роботу. — Ретельно порахувавши, він поклав на прилавок кілька монет, плату за бурбон, і, все ще тримаючи Рудольфа за лікоть, повів його до кабінки. Від нього тхнуло трохи затхлим, але не відразливим запахом аудиторії. Вони сіли один навпроти іншого. На столику лежали два засмальцьованих меню, які вони й стали вивчати.

— Мені, будь ласка, суп і гамбургер,— сказав офіціантці Дентон. — І філіжанку кави. А ти що замовляєш, Джордашу?

— Те ж саме,— сказав Рудольф.

Кельнерка старанно записала замовлення в своєму блокноті, малопись-менність, очевидячки, перейшла до неї спадково. То була жінка років шістдесяти, посивіла і черевата, в недоречно яскравій уніформі жовтогарячого кольору, яка більше виставляла, ніж прикривала її тіло, з кокетливим мережаним фартушком, який вже ось цілий вік платить свій залізний борг ідеалові Америки, цій юній країні. Гомілки її розпухли; і вона перехильці пошвендяла до кухні.

— Твої справи йдуть добре, Джордашу,— сказав Дентон, схилившися над столиком. За товстими скельцями окулярів у металевій оправі його очі виглядали великими і стурбованими, а сиве скуйовджене волосся було типово професорське. Він нетерпляче махнув рукою, ніби відхиляючи можливі заперечення. — Чув, чув,— сказав він. — Це кажуть усі. Пані Дентон, наприклад. Постійний покупець. Вона відвідує універмаг тричі на тиждень. Ти, мабуть, бачиш її час від часу.

— Я стрів її у нас тільки раз, минулого тижня,— відказав Рудольф.

— Вона говорила мені, що універмаг розростається, розквітає, відчувається свіжий подих, говорить вона. Прямо тобі велике місто. Куди не кинь оком, то все — новизна. А люди люблять купувати речі. Зараз здається, що гроші є у всіх, опріч професорів коледжів. — Від думок про нужденне буття чоло Дентона на мить узялося зморшками. — Та цур йому. Я прийшов сюди не для того, що скаржитись. Немає сумніву, Джордашу, що ти вчинив правильно, коли знехтував пропозицією залишитися працювати на факультеті.