Русь первозданна - Сторінка 9

Лобода виросла вже високо, означивши стежку між пшеницею та ячменем. Жовтий пилок розцяцьковував спідницю вдови. Хліба сильно виколосилися, зерно виспіло, незабаром і тут почнуть жати.

Верстви дві впоперек, верстви дві в гонах — лісова поляна, вся вбрана в зріючі хліба, була мов озеро в лісі. Нерівний окрай дерев урізався в поляну мисами, відступав затонами, а посередині, як острів, розмістився град, князь-старшинство, в якому правив Горобій, Всеславів батько.

Кожний град намагався осісти посеред чистої місцини, щоб важче було непомічено підкрастися, щоб ніде було ворогові сховатися від стріли і пращового каменя.

Про роські гради правильно було би сказати, що не осіли вони, а вляглися за свої огороди. Рів глибокий, тин високий. За ним, всередині града,будівлі низькі, розтягнуті по землі, не через невміння вивести стіни вищими, а дахи — крутішими, а з тією ж зрозумілою без слів думкою: аби з поля чужому окові не бачити, що діється за тином.

Гради народжувалися з однаковою думкою про захист у поселенні, як у фортеці. Починали будувати їх з рову, продовжували зведенням тину. А будинками лише завершували.

Анея вийшла із свого града рано-вранці; зараз сонце вже доходило полудня. Прямою стежкою треба було б іти верстов шість, не більше. А лісом, оминаючи засіки, було, певно, втричі довше.

Анея обійшла огороджені тинами і захищені глибоким ровом градові задвір'я. Як заведено, рівчаки, яким допомогла людська рука, заповнювали рови. Тут рів був майже сухий — очевидно, ще не розчистили зарослу бур'янами канаву. Круті береги затягло малинником, місцями внизу стояла вода, покрита ряскою. Грівся на сонці товстий вуж. Він не поворухнувся, і жінка зійшла зі сліду, протоптаного людьми і худобою, щоб не зігнати змію. Добрі змії, чорні, в коронках білочревні вужі та коричнево-бурі полози часом жили під хатами. Діти гралися з ними і пили молоко з однієї чашки. Добрі змії ворогували з гадюками. Туди, де живе вуж чи полоз, гадюка не заходить.

Перед околицею через рів був перекинутий міст. Чотири прогонні балки, опираючись на козли, несли настил з пластин — розпластаних вподовж балок. Краї мосту лягали на вкопані в землю колоди. Дерево повищерблювалося під копитами, розтіпалося на лико під колісьми возів. Міст давно не міняли, не забирали, як робили при звістці про наліт степовиків.

Для проїзду в тину було залишено вузьке місце — розпростертими руками можна було дістати до обох брамних стовпів. Проїде підвода — і добре. Важке полотнище воріт було відхилене, і вхід загороджували дві жердини, щоб не зайшла заблукала худобина. Анея, зігнувшись, пролізла попід жердинами. Роки вже були не ті, щоб перескочити, як бувало.

Від воріт вузька рівна вулиця майже одразу впиралася в глуху стіну хати. Уступ був перешкодою для того, хто з розгону ввірветься у ворота. Обійшовши стіну, вулиця знову витягувалася прямо.

Тихо, безлюдно, всі за роботою. Двох жінок зустріла Анея на всій вулиці, поклонилися одна одній не за однаковим звичаєм. В десяти родах росичів набереться не більше десяти сотень дорослих, усі знають своїх в обличчя. Жінки не спитали Анею, чого прийшла із свого роду, тільки побажали здоров'я. Господар гостя не питає, Анея тут гостя усіх. Біля Горобієвих воріт Анея потягла за дерев'яне кільце. Внутрішня клямка піднялася.

Хвіртка відчинялася назовні, а колода була врубана з нахилом всередину. Важке полотнище хвіртки, зібране з дубових опілків пальців на чотири завтовшки, могло наздогнати необачного відвідувача і, чого доброго, мало не зламати хребта. Вдома в Анеї була така сама хвіртка, тому стара встигла переступити через поріг. Позаду клямка сама піднялася по скосу і заскочила в паз. Ворота, як і градські, були вузькі, ледве проїхати, зсередини міцні засуви були вставлені в ковані гнізда.

Двері й ворота завжди мають відчинятися назовні. Бий по них, будуть тримати, поки не розсунеться вся будівля. Багато клопоту й праці вимагає фортеця, багато рук відриває вона від інших, потрібних справ. Усі тини, товсті стіни, рови... Робота велика. Набагато легше і простіше живуть далекі від степу слов'яни.

На тісному''подвір'ї, кроків десять у довжину, не більше — в ширину, вибравши місце на прогрітому осонні, лежав собака. Був він завбільшки, як тримісячне теля, в сизій з сивинКою шубі. Почувши Анею, собака підняв зарослу морду — через цупку шерсть ледве зблиснули очі — і знову опустив на лапи. Звірові собаки були навчені не гарчати, тим більш не кидатися на людей у дворах, на вулиці. Якщо господар не накаже. Чужих у своєму роді немає, нема сусідів—усі свої. Кому що треба — спитай, нема нікого — візьми сам, не гаячи часу. Потім скажеш чи віддаси.

На голос Анеї вибігла дівчинка років чотирьох, в сорочечці, і задивилася на гостю. За дівчинкою вийшла росла жінка, високо несучи важкий живіт. Та й без того, з самого стомленого обличчя в темних плямах, одразу було видно, що вже близько до пологів.

З натугою молодиця поклонилася, намагаючись дістати рукою землю:

— Будьте здорові, матінко Анеє, от мені радість послали...

— Будь і ти здорова, молодице,— відповіла стара,— давно не була я тут, А батько ж це де? Чи не подався куди?

— Тут він, у сусідів. Та ви, матінко, заходьте до хати, перепочиньте, хліба-солі скуштуйте.

Гість далекий, з іншого роду, господареві не годиться його не вшанувати, а гостеві не можна відмовлятися: гребує, виходить. Зневаження звичаю може стати образою на цілі роки.

Двері до Горобієвої хати низькі, заходиш — кланяєшся. Не з гордості будують росичі низькі та вузькі двері, а для оборони. І віконця вузькі — дорослому не пролізти. В глибині хати на земляній долівці влаштовано огнище-піч з тесаного дичака. Над ним дах, по-літньому розкритий широкою продуховиною для тяги диму. Взимку продуховину закривають, дим витягує через відкриті двері. Зате коли дрова звугляться і двері зачиняться, в хаті тепло, хоч геть роздягайся.

Дах-стріп зібраний без стелі, видно балку-сволок з крок-вами-дилями. Всі росичі ставлять хати однаково. В хаті темнувато, особливо для того, хто зайшов із світлого дня. Оброслий сажею дах чорний, наче фарбований дьогтем. Чорні й стіни, в пухкій, як хутро, сажі. Сажа скрізь, де в повсякденному житті до неї не дотикаються спини й руки. До всієї сажі рука господині з мітлою і віником дотикається двічі на рік: по весні, перед ясним жіночим святом першого березового листка, і по осені, коли росичі втеплюють житло перед холодами.

Довкола стін ідуть широкі, на п'ять чвертей, лави-лежан-ки, на них і сидять, і сплять. Зимами, коли надокучливі дощі переб'ються морозами, сплять і на полу — далекий куток хати весь перекритий дощаним помостом. На полу можуть влягтися і двадцять душ. У Горобія мало народу в сім'ї, а хата велика. В лісі живуть росичі, дерева багато, будують просторо. Праворуч від входу до стіни прилаштовані перегородки, вхід завішений сірою тканиною. Там — постіль господарів. Другий такий самий кут — для жонатого сина.

З приказуванням та з припрошуванням, які язик промовляє, не замислюючись, і які, не думаючи, сприймає слух, дружина слобідського воєводи Краса всадовила Анею за довгий стіл, ніжками вкопаний у долівку. Легко відкинувши товсту ляду високої скрині, господиня витягла дерев'яну таріль з вареним стегном — шинкою дикої кози, поклала на стіл довгий ніж.

— Всеслав учора прислав із слободи дві туші. Наче свого м'яса нема дома... Треба мені! — раптом з надривом мовила молодиця.

Важко, на всю ступню тупаючи босими ногами, вона вийшла і незабаром повернулася з глиняною корчагою молока. В іншому прискринку знайшлася кругла миска з сотовим медом і малий, долоні на дві, плоский хлібець. Розламавши його руками, Краса подала гості великий шмат, собі залишила менший. На тому й завершився обряд. Нешаноба господаря образлива гостеві. Та й настирливість недоречна між вільними людьми: все перед тобою, їж від душі, неволити не будуть.

Сівши поруч, Краса надкусила свою частку хліба. Анея зголодніла, їла охоче, запиваючи молоком. Зубів у старої залишилося мало, та м'ясо було добре розварене. Господиня нарікала на хліб:

— Зерна самі витруски залишилися, в засіках послід вимітаємо. Із сміттям та мишами потрублений. Не дочекаємося, коли вже до нового доживемо.

І справді, хліб у домі князь-старшини не був добрий ні на смак, ні на вигляд. Ішов останній місяць перед жнивами, роські роди розтягували рештки зерна, ділили його жмін-ками на їдців. Достаток м'яса, молока, сиру, масла, меду — все здавалося^прісним без хліба. В градах рідко де чулося погуркування жорен.

Молоти зерно — жіноча й дитяча турбота, праця легка, але нудна. Жорна спарені, в один обхват, покладені пирогом. Всередині верхнього каменя видовбана дірка пальців на два, ближче до краю жорнового круга стирчить ручка. Каміть крутять, в дірку пригорщею підсипають зерно. Поламані і перетерті зерна висипаються кругом на підстелену ряднину. За один прогін виходять крупи на каші, за два прогони — грубе м'яке борошно. Кому захочеться хлібця білішого, той просіє борошно на густому ситі з плетеної соломи.

Погано, коли заспокійливий голос жорен стихне зимою. Після жіночих свят березового листка бездіяльність жорен уже не лякає.

Так і відповіла Анея:

— Нічого, Красунечко, скоро жатимемо.

— Скоро,— якось збайдужіло погодилася Краса.

— Бачу, ти хлопчика матимеш,— зауважила Анея, Відунка такого даремно не скаже. Видно, помітила ознаки, зазирнула в життєдійну таїну.

Щоб не завадити віщому слову, Краса, повертаючись на всі чотири сторони, в кожну мовила закляття:

— Збудься, збудься, збудься, збудься! — і призналася Анеї: — Я й сама так було думала. Але сказати вголос боялася, аби не зашкодити. А він же, голубчик мій, почав дуже штовхатися. Ох! — Краса поклала долоню на живіт.— Почув! І справді чоловічок!

— Тепер уже не бійся слова, все сталося,— заспокоїла Анея.— Буде чоловічок у тебе.

Стара лагідно погладила Красу по голові, міцно пов'язаній хусткою.

Ласка розчулює незвичне серце. Змарнілими щоками Краси покотилися непрошені сльози.

— А нащо мені себе берегти,— заголосила вона,— кому я потрібна? Якби був у мене чоловік сякий-такий, але аби був зі мною, я ж би його, голуба, доглядала. А цей? Коли раз у місяць, коли через два прискаче із слободи, як чужий.