Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 20

А від неї не мала ні слова привіту за весь час, навіть тоді, як послала їй одежу. Тож я й подумала собі, що ні ти, ні Мар'яна не хочете, аби я щось знала про неї.

Єста не міг більше витримати. Він мав буйну й гарячу натуру, часом богові доводилось посилати за ним навздогінці своїх вовків[13], щоб він послухався, але сльози старої, її плач важче було стерпіти, як вовче виття. Він сказав їй правду:

— Мар'яна весь час хворіла. В неї була віспа. Сьогодні вона вперше має встати й перейти на канапу. Від тієї ночі я ще не бачив її.

Пані Густава схопилася з місця, залишила Єсту, й слова йому не сказавши, і побігла до зали.

Покупці бачили, як вона підступила до чоловіка й щось схвильовано зашепотіла йому на вухо. Бачили також, як його червоне обличчя почервоніло ще дужче, а рука так крутнула чопа в барильці, що аж горілка хлюпнула на підлогу.

Видно, пані Густава принесла такі важливі новини, що треба негайно кінчати розпродаж! Розпорядників молоток затих, писарі перестали рипіти перами, покупці не вигукували ціп.

Мельхіор Сінклер отямився від своїх думок.

— Ну, чого поснули? — крикнув він.

І торг пішов ще жвавіше.

Заплакана пані Густава вернулася до кухні, де ще сидів Єста.

— Нічого не помогло, — пожалілась вона. — Я гадала, що він перестане продавати, як довідається, що Мар'яна весь час лежала хвора, аж ні. Бачу, що й хотів би, та соромиться.

Єста здвигнув плечима й відразу попрощався з нею. В коридорі він зустрів Сінтрама.

— Та й весело ж тут сьогодні! — вигукнув той, потираючи руки. — Ну й мастак із тебе, Єсто! їй-богу, кращої забави ніхто б не влаштував.

— За годину буде ще веселіше, — прошепотів Єста. — Тут є священик з Брубю з повними саньми грошей. Кажуть, він надумав купити ціле Б'єрне за готівку. Хотів би я, Сінтраме, зараз побачити, яка в Мельхіора Сінклера буде міна!

Сінтрам увібрав голову в плечі й довго хихотів. Тоді кинувся до зали й підійшов до Мельхіора Сінклера.

— Як хочеш випити, Сінтраме, то спершу купи щось, дідьку пелехатий!

Сінтрам підступив ще ближче.

— Тобі завжди, брате, щастить. Тут на подвір'ї є один покупець із повними саньми грошей. Він хоче купити Б'єрне з усім, що в ньому є. Він собі найняв інших кричати за нього. А сам з'явиться аж після розпродажу.

— Скажи, брате, хто він, і я почастую тебе горілкою.

Сінтрам узяв чарку, відступив на два кроки і аж тоді відповів:

— Начебто священик з Брубю, брате Мельхіоре.

Мельхіор Сінклер мав кращих приятелів за священика з Брубю. Вони вже не один рік ворогували. Казали, що могутній господар Б'єрне підсідав темними ночами на дорогах, де мав їхати священик, і давав тому лицемірові й сільському здирці доброї прочуханки.

Сінтрам завбачливо відступив іще на кілька кроків, та все ж не втік від Мельхіорового гніву. Межи очі йому полетіла чарка, а під ноги — барильце. Зате потім таке почалося, що довго тішило його серце.

— Священик з Брубю хоче загарбати мою садибу? — заревів Сінклер. — То ви оце скуповуєте мої речі для священика з Брубю? Ах ви ж ошуканці! І не соромно вам, га?

Він схопив свічника й каламаря і пошпурив ними в натовп.

Все, що накипіло бідоласі на душі, вирвалося тепер назовні. Він ревів, як дикий звір, погрожував покупцям кулаками, кидав на них усім, що траплялося під руку. По залі полетіли чарки й пляшки. Сінклер не тямився з люті.

— Розпродажеві кінець! — горлав він. — Геть звідси! Поки я живий, священик з Брубю не посяде Б'єрне! Геть! Я вас навчу, як скуповувати речі для священика з Брубю!

Він прискочив до розпорядника й писарів. Ті втекли, перевернувши стіл, і Сінклер, знавіснілий з люті, накинувся на сумирних покупців.

Зчинився переполох. Кількасот людей товпилися в дверях, тікаючи від одного чоловіка. Він посилав їм навздогінці прокльони, вимахував стільцем, немов довбнею, і водно кричав:

— Геть звідси!

Мельхіор Сінклер гнав утікачів аж на ганок. Як тільки останній з них спустився східцями, він повернувся до зали, замкнув за собою двері, витяг з купи сінника та кілька подушок, ліг і заснув просто серед того шарварку. Прокинувся він аж другого дня.

Коли Єста вернувся додому, йому сказали, що Мар'яна хоче його бачити. Він зрадів, бо сам уже думав, як би з нею поговорити.

Єста в два скоки здолав сходи, зайшов до темного покою, де лежала дівчина, і на мить спинився на порозі: він нічого не бачив.

— Стій там, де ти стоїш, Єсто! — озвалася Мар'яна. — До мене небезпечно підходити.

Та Єста аж тремтів з нетерпіння. Що йому віспа! Він хотів швидше побачити свою кохану.

Яка ж вона гарна! Ні в кого більше немає таких м'якеньких кіс, такого чистого, ясного чола. Весь її вид —. гра найчудовіших ліній.

Він згадав її брови, сміливо й чітко окреслені, мов тичинки в лілеї, згадав орлиний ніс, вуста, вигнуті легенькою хвилею, делікатну округлість щік і витончену форму підборіддя. Згадав, яке чарівне враження справляють її чорні, мов ніч, брови в парі з русявими косами, блакитні очі в парі з білим личком і те світло, що в них променіло.

Його кохана була прекрасна. Він згадав, яке гаряче серце билося в її гордому тілі. Яка сила відданості й самопожертви таїлася під байдужою міною та гордим словом!

Він так тішився, що знову її-побачить.

Він примчав сюди щодуху, а вона думає, що він стоятиме коло дверей? Єста кинувся до покою і впав навколішки в узголів'ї канапи.

Але він прийшов, щоб побачити Мар'яну, поцілувати й попрощатися з нею.

Він кохав її і ніколи не перестане кохати, проте його серце вже звикло, що його топчуть ногами.

О, де йому шукати троянди, що не має опори й коріння, що її він міг би взяти й назвати своєю? Навіть цю, знайдену в снігу при дорозі, він не може взяти собі.

Коли його кохання заспіває таку дзвінку й чисту пісню, що її не скаламутить жоден фальшивий звук? Коли фортеця його щастя стане на таку підвалину, що нічиє заздрісне серце не порушить її спокою і безпеки?

Єста думав, як йому попрощатися з коханою… "Велике горе запанувало у тебе вдома! — скаже він їй. — Мені серце кров'ю сходить, коли я згадую про нього. Вертайся додому й спробуй якось угамувати батька. Твоя мати щодня в небезпеці. Вертайся, кохана моя".

Отакі слова зречення були в нього на вустах, проте він їх не вимовив.

Він упав навколішки в узголів'ї канапи, взяв Мар'янину шагову в долоні, поцілував, але вже не здобувся на слово. Серце йому так шалено заколотилося, ніби хотіло вискочити з грудей.

Віспа спотворила вродливе Мар'янине обличчя. Шкіра згрубла і була вся подзьобана. Ніколи вже її щоки не спалахнуть рум'янцем, ніколи не видно буде на скронях тендітних блакитних жилок. Очі потьмяніли, повіки підпухли, вії повипадали, а блискучі білки пожовкли.

Усе знищено. Легкі сміливі лінії покривилися, поважчали.

Багато людей потім оплакували вроду Мар'яни Сінклер. Цілий Вермланд сумував за її білим личком, променистими очима й русявими косами, бо ніде так не цінують красу, як у тому краю. Веселі його мешканці побивалися так, ніби земля їхня згубила з корони своєї слави коштовний камінь, ніби на сонячний блиск їхнього буття впала тінь.

Однак перший, хто побачив Мар'яну після того, як вона втратила красу, не піддався горю.

Душу йому заполонили невимовні почуття. Що довше він дивився на. дівчину, то тепліше ставало йому на серці. Кохання його повнявіло, мов річка навесні. Вогненною хвилею піднімалося воно з його серця й заливало все єство; на очі навернуло сльози, на уста зітхання, а руки й усе тіло пронизало тремтінням.

О, кохати її, боронити, винагороджувати за кривду!

Бути її рабом, її охоронцем!

Міцне те кохання, що його загартовано вогнем муки, бота не міг тепер говорити з Мар'яною про зречення і розлуку. Не міг її покинути. Він віддасть їй своє життя, візьме за неї на себе смертний гріх.

Він не промовив до неї жодного втішного слова, тільки плакав і цілував її, поки стара доглядачка заявила, що йому вже пора йти.

Він пішов, а Мар'яна лежала й думала про нього і про його кохання. "Добре бути коханою", — міркувала вона.

Авжеж, добре бути коханою, — але як же вона сама? Що вона почувала? О, нічого, анічогісінько!

Чи її кохання вмерло, чи де воно ділося? Де воно сховалося, дитя її серця?

Чи живе ще? Причаїлося в найтемнішому куточку серця й мерзне під крижаним поглядом самоаналізу, нажахане блідою, глузливою посмішкою, майже задушене кістлявими пальцями?

— Ох, моє кохання! — зітхнула дівчина. — Дитя мого серця! Чи ти ще живе? Чи вмерло, таж само вмерло, як моя врода?

Другого дня могутній господар Б'єрне спозаранку ввійшов до покою своєї дружини й мовив:

— Доглянь, щоб у хаті знову був лад, Густаво! Я їду по Мар'яну.

— Гаразд, любий Мельхіоре, буде лад, — відповіла дружина.

Цими кількома словами все було з'ясоване.

За годину господар Б'єрне був уже в дорозі до Екебю. Він їхав критими саньми зі спущеною халабудою, в найкращому своєму хутрі і в" найкращому шарфі — здавалося, що шляхетнішого і ласкавішого добродія не може й бути. Чуб йому був гладенько причесаний, обличчя бліде, а очі глибоко позападали.

І той лютневий день теж був напрочуд ясний та сонячний. Сніг блищав, немов очі в молодої дівчини, коли заграють перший вальс. Берези простягали до неба червонясті, тоненькі, наче мереживо, гілки, подекуди на них висіли торочками іскристі бурульки.

Все того дня купалося в щедрому святковому сяйві. Коні моторно перебирали передніми ногами, немов витанцьовували, а візник просто з утіхи виляскував батогом.

Після короткої їзди сани спинилися перед ганком в Екебю.

Вийшов служник.

— Господарі вдома? — запитав Мельхіор Сінклер.

— Немає, полюють на великого ведмедя з Гурліти.

— Всі?

— Всі, пане. Хто звабився на ведмедя, а хто на торбу в харчами.

Господар Б'єрне так зареготав, що аж луна пішла тихим подвір'ям. Він дав служникові за дотепну відповідь срібного далера.

— Скажи моїй дочці, що я приїхав по неї. Вона не змерзне. Сани з халабудою, а ще я прихопив вовче хутро загорнути її.

— То, може, ви зайдете до хати?

— Ні, дякую, я посиджу тут.

Служник пішов, а господар Б'єрне лишився чекати.

Цього ранку він був у такому доброму гуморі, що його ніщо не могло розгнівати. Він-бо й сподівався, що на Мар'яну доведеться трохи почекати, — може, вона ще навіть не встала. Нічого, він собі посидить, а щоб не нудно було, розглянеться, що діється навколо.

Край даху висіла довга бурулька, а над нею трудилося сонце.