Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 43

До клавікордів він відчуває побожний страх. Вони ваблять Левенборга, але ще дужче лякають. Цей деренчливий інструмент, що на ньому зіграно стільки польок, — його святиня. Він ніколи не зважувався торкнутися його. Подумати тільки, яка то дивовижна річ, стільки в ній струн, що годні вдихнути життя у твір великого майстра! Досить тільки прикласти вухо до клавікордів, і Левенборг уже чує, як бринять у них розмаїті анданте і скерцо. Авжеж, клавікорди і є той олтар, де поклоняються пані Музиці. Але сам він на ньому ніколи не грав. Ніколи не зміг так розбагатіти, щоб купити собі клавікорди, а на майоришиних не зважувався грати. Та вона, зрештою, не дуже його й заохочувала.

Звісно, Левенборг не раз чув, як на них вигравали польки, вальси і Бельманові мелодії. Але від тієї нікчемної музики клавікорди тільки деренчали й стогнали. Ні, якби на них заграти Бетховена, отоді б усі почули, який у них прекрасний звук.

І ось тепер Левенборг вирішив, що настав час його й Бетховена. Він набереться відваги й торкнеться святині; він потішить свого молодого пана й господаря чудовими звуками, що дрімають у клавікордах.

Левенборг сідає й починає грати. Невпевнено й схвильовано, але видобуває кілька тактів, шукає відповідних звуків, морщить чоло, знову пробує, врешті затуляє обличчя руками й плаче.

Авжеж, люба пані Музико, йому дуже прикро. Бо святиня враз перестає бути святинею. Немає в клавікордах чистих, прекрасних звуків, немає мрії, немає глухого, могутнього гуркоту громовиць, немає шуму й ревіння бурі. Немає небесної гармонії, що нею бринить рай. Це просто старі розладнані клавікорди, та й годі.

Та ось пані Музика дає знак розважному полковникові Беренкройцові. Він бере Рустера, йде до крила кавалерів і приносить Левенборгові стіл, де намальовані клавіші.

— Дивись, Левенборгу, — каже Беренкройц. — Ось твої клавікорди. Заграй тепер Єсті!

— Левенборг перестає плакати й сідає грати Бетховена для свого засмученого молодого приятеля. Зараз той розвеселиться.

У голові в старого небораки лунають найпрекрасніші звуки. Йому й на гадку не спадає, що Єста може не чути, як гарно він грає цього вечора. Він напевне все чує! Тепер Левенборг не має ніяких труднощів, пальці вправно бігають по клавішах; він долає найважчі пасажі й трелі. Він хотів би, щоб його послухав сам маестро.

Що довше Левенборг грає, то дужче захоплюється. Вік чує кожен звук з неземною чіткістю. "Туго, туго, — грає він, — чом би мені тебе не любити? Чи не тому, що вуста твої холодні, а щоки зів'ялі, обійми болючі, а від твого погляду серце кам'яніє?

Туго, туго, горда, неприступна красуне, твоє кохання важко здобути, зате воно палке, як ні в кого. О покинута, я пригорнув тебе до грудей своїх і приголубив. Я вицілував із тебе весь холод, і кохання твоє сповнило мене щастям..

О, як я страждав! Як сумував безмірно, коли втратив перше кохання своє! В душі моїй і навколо мене запала чорна, моторошна ніч. Я поринув у молитву, щиру, невислухану молитву. Небо було глухе до безмірного терпіння мого. З усіяного зорями простору не зійшов до мене янгол-розрадник.

Та сум мій роздер темну заслону. Ти зійшла до мене мостом із тремтливого місячного проміння, осяйна й усміхнена, о кохана моя! Навколо тебе витали янголята з трояндовими вінцями, грали на цитрах і флейтах. Яка ж то була втіха невимовна бачити тебе!

Але ти швидко зникла! Розвіявся промінний міст, коли я хотів піти за тобою. Я лежав на землі, безкрилий, повалений у порох. Стогін мій лунав, як ревіння дикого звіра, як оглушливий грім небесний. Якби моя змога, я б послам до тебе блискавку-вістуна! Я проклинав благословенну землю. Нехай пожежа спалить усе зело, а чума забере людей! Я кликав смерть і пекло. Гадав, що мука в вічному огні буде втіхою супроти моїх страждань.

Туго, туго! Тоді я заприязнився з тобою. Чому ж мені не любити тебе, як люблять гордих і неприступних жінок, чиє кохання важко здобути, зате воно палкіше за будь-чиє в світі?"

Так грав сердешний містик, пойнятий запалом і натхненням. У вухах йому бриніли найпрекрасніші звуки, і він був певний, що Єста теж їх чує і втішається ними.

А Єста сидів і дивився на нього. Спершу його сердила та дурна комедія, та поволі гнів його почав улягатися. Його старий приятель був незрівнянний, коли водив отак пальцями по столі і втішався своїм Бетховеном.

І Єста згадав, що цей сердега, тепер такий безжурний і лагідний, також терпів колись страшну муку, бо також втратив кохану. А тепер сидить біля свого столу й сяє з утіхи. Чи ж багато треба людині, щоб бути щасливій? Єсті стало соромно, і він сказав сам до себе: "Що, вже не маєш терпцю довше страждати? Тебе ж ціле життя гартувала біда, ти ж чуєш, як кожне дерево в лісі, кожна купина в лузі проповідує зречення й терплячість, ти ж виріс у краю з лютою зимою й скупим літом, то невже ж ти забув, як треба гартуватися?

Ох, Єсто, людина мусить терпіти все, що їй випадає на долю, з мужністю в серці й радістю на вустах, на те вона й людина. Журися собі скільки хочеш, що втратив кохану, нехай докори сумління мучать і гризуть тебе, але поводься, як чоловік і як вермлаидець! Хай радістю світиться твій вид, і приятелів зустрічай веселим словом!

Життя суворе, природа теж сувора, але на те й створені мужність і радість, щоб опертися тій суворості, а то ніхто б не годен був її витримати.

Мужність і радість! Вони ніби найперший життєвий обов'язок кожної людини. Ти досі ніколи не зраджував їм, тож не зраджуй і тепер.

Хіба ти гірший за Левенборга, що сидить оце коло своїх дерев'яних клавікордів, чи за решту кавалерів, мужніх, безжурних, вічно молодих? Ти ж бо знаєш, що кожному з них довелось набідуватися".

Єста дивиться на своїх приятелів. Дивна картина! Як вони всі поважно слухають музику, що її. ніхто не чує.

Раптом Левенборга вихоплює з світу мрій веселий сміх. Він знімає руки з клавішів і дослухається, ніби до чогось чудесного. Це ж бо давній сміх Єсти Берлінга, лагідний, добрий, заразливий сміх. Це ж найкраща музика, що її старий чув за все своє життя.

— Я знав, що Бетховен тобі допоможе, Єсто! — вигукує він. — Тепер усе гаразд.

Отак ласкава пані Музика вилікувала Єсту Берлінга від меланхолії.

Розділ двадцять другий

СВЯЩЕНИК З БРУБЮ

Еросе, всевладний боже, ти ж бо знаєш, що людям часом здається, ніби вони звільнилися від твоїх кайданів. У серцях їхніх завмирають усі прекрасні ночування, що єднають людей; До такого бідолахи вже простягає свої кігті шал, та ось з'являєшся ти, всемогутній охоронцю життя, і, як палиця святого, розквітає засушене серце.

Немає більшого скнари за священика з Брубю, ніхто так не вирізняється серед людей своєю жорстокістю й немилосердністю. Він цілу зиму не світить у хаті світла, сидить на немальованих стільцях, одягається в лахміття, харчується сухим хлібом і лютує, коли до його господи нагодиться який жебрак. Коні його голодують, а він продає сусідам сіно, корови його жують тверду придорожню траву та об'їдають мох із стін, і аж від гостинця чутно, як мекають його голодні вівці. Селяни кидають йому їжу, яку їхні собаки не хочуть їсти, і одяг, яким гордують жебраки. Рука його завжди благально простягнена, а спина принижено зігнута. Він жебрає в багатих і позичає на лихву бідним. Досить йому побачити де гріш, як він тремтить з тривоги, поки не сховає його до своєї кишені. І горе тому нещасному, хто не зуміє вчасно сплатити свій борг!

Одружився він пізно, та краще було б, якби він взагалі нікому не зав'язував світа. Дружина його вмерла з біди й тяжкої праці, а дочка пішла слугувати до чужих людей. Він постарівся, проте не полагіднішав. Його не покинула божевільна скнарість.

Та одного чудового дня на початку серпня на пагорбах Брубю з'являється важка карета, запряжена чотирма кіньми. В ній сидить вельможна стара панна з візником, служником і покоївкою. Вона їде відвідати священика з Брубю, що його замолоду кохала.

Коли він був навчителем у маєтку її батька, вони покохали одне одного, але пихаті родичі розлучили їх. І ось тепер вона їде побачитися з ним перед смертю. Побачитися з коханим молодості своєї — це все, що лишилося їй у житті.

Маленька, тендітна панна сидить у розкішній кареті і віддається мріям. Вона їде не до вбогого церковного будинку, а до прохолодної, затіненої альтанки в парку, де на неї чекає коханий. Вона бачить його перед собою: він молодий, він уміє цілувати, вміє любити. Вона знає, що зустріч близько, і ясно уявляє собі його образ. Який він гарний і вродливий! Він уміє мріяти, уміє горіти, сповнювати все її єство полум'ям захвату.

Вона тепер пожовкла, зів'яла, постарілася. Він, мабуть, не впізнає її, шістдесятирічну, але вона їде не на те, щоб на неї дивилися, а щоб самій глянути на коханого своєї молодості. Його роки не змінили, він зберіг молодість, вроду, палке серце.

Вона живе так далеко звідси, що й слова не чула про священика з Брубю. Ось нарешті карета гуркотить уже пагорбом, і на кручі видно церковний будинок.

— Бога ради, — скиглить жебрак при дорозі, — подайте бідному!

Шляхетна дама дає йому срібну монету й питає, чи далеко до будинку священика з Брубю.

Жебрак пильно й хитро позирає на неї.

— Будинок он там, але священика нема вдома, нікого нема вдома.

Маленька тендітна панна геть блідне. Немає більше прохолодної альтанки, не чекає там на неї коханий. Як вона могла сподіватися, що після сорока років знайде його там?

А чого шановній панні треба в церковному будинку?

Шановна панна хоче побачитися з тутешнім священиком. Вона його колись знала. Їх розділяло сорок років і сорок миль. З кожною милею вона скидала один рік смутку й спогадів, тож, опинившись тут, вона знову стала двадцятирічна дівчина, розвіявся смуток, розвіялися спогади.

Жебрак стоїть і дивиться на неї; на очах у нього вона з двадцятирічної обертається на шістдесятирічну, а потім із шістдесятирічної знову на двадцятирічну.

— Священик буде вдома після обіду, — каже він. — Вам найкраще спуститися тепер до заїзду в Брубю, а тоді приїхати знову. Запевняю вас, що після обіду священик буде вдома.

За хвилину важка карета з маленькою, постарілою панною вже котиться з пагорба до заїзду, а жебрак усе ще стоїть, тремтить і дивиться їй услід. Здається, що він зараз упаде на коліна й почне цілувати сліди від коліс.

Вимитий, поголений, виглянсуваний, у черевиках з блискучими пряжками, у шовкових панчохах, у комірці та чохлах, священик з Брубю стоїть опівдні перед дружиною пробста з Бру.

— Вона шляхетна панна, — каже він, — графська дочка.