Сага про Форсайтів - Сторінка 117

Міцно притискаючи до себе Аннет і намагаючись відгородити її від юрби, Сомс був задоволений. Натовп вирував навколо них, їв бутерброди, розкидав кришки; хлопці, повилазивши на платани, торохтіли, наче мавпи, кидалися галузками й апельсиновими шкуринками. Процесія затримувалася: вона має з'явитися з хвилини на хвилину. І раптом ліворуч трохи позаду він побачив високого чоловіка у м'якому капелюсі, з короткою сивуватою борідкою, і високу жінку в круглій хутряній шапочці під вуаллю. Джоліон і Айріні! Вони стояли, притулившись одне до одного, як він із Аннет, розмовляли й усміхалися. Вони його не бачили, і крадькома, з якимсь дуже дивним почуттям у душі Сомс стежив за цими двома. Здається, вони щасливі! Чого вони прийшли сюди — живе втілення незаконності, бунтарі проти вікторіанських ідеалів? Чого їм треба в цьому натовпі? Кожен із них двічі засуджений за аморальність, а вони ще наче й хизуються своїм коханням і розбещеністю! Він стежив за ними, мов заворожений, і неохоче визнав навіть тепер, тримаючи Аннет під руку, що вона, що Айріні... Ні! Він цього не визнає! І він відвів очі. Він не хоче бачити їх, не хоче, щоб його мучила, пекла давня гіркота, давнє бажання! І раптом Аннет повернулася до нього й сказала:

— Ці двоє людей, Сомсе,— я певна, вони знають вас. Хто вони?

Сомс позирнув скоса.

— Які люди?

— Та ось, ви їх бачите: ті, що повернулися йти. Вони знають вас.

— Ні,— відповів Сомс,— ви помиляєтесь, моя люба.

— Чарівне обличчя! А яка в неї хода! Elle est très distinguee! [47]

Тоді Сомс подивився на них. Цією величною ходою вона ввійшла в його життя і вийшла з нього — гнучка, струнка, далека, недосяжна, завжди уникаючи духовного спілкування з ним! Він рішуче відвернувся від цього далекого привиду минулого.

— Погляньте краще в той бік,— мовив він.— Уже з'явилися!

Але, стоячи біля огорожі, стискаючи її руку, здавалося, пильно стежачи за процесією, він тремтів, почуваючи, що назавжди щось втрачає, тремтів від гострого жалю, що не володіє ними обома.

Повільно наближалася музика й похоронний похід, і ось, оточена тишею, довга процесія пройшла через паркову браму. Він почув, як Аннет прошепотіла: "Яке сумне й прекрасне видовище!",— відчув потиск її руки, коли вона стала навшпиньки, і його охопило хвилювання натовпу. Ось він, катафалк королеви,— труна віку, що поволі відходить у минуле! І їй услід здіймався глухий стогін людей, які вишикувалися довгою шеренгою обабіч, звук, якого Сомсові ніколи не доводилося чути, такий підсвідомий, первісний, глибокий і безпосередній, що ані він, ані жоден із присутніх не знав, чи він вихопився з їхніх уст. Нечуваний звук! Данина віку своїй власній смерті... А-а-а! А-а-а! Грунт вислизає з-під ніг. Те, що здавалося вічним, щезає! Королева — упокой, господи, її душу!

Він линув разом із катафалком, цей невпинний стогін, як вогонь повзе по траві вузенькою стрічкою; він супроводив процесію, котився по щільних лавах натовпу миля за милею. Це був людський і водночас не людський стогін, породжений тваринною підсвідомістю, потаємним розумінням невблаганного закону, що все вмирає, все змінюється. Нікому з нас, нікому з нас не судилося жити вічно!

Потім на короткий час настала тиша — на дуже короткий час, а тоді люд загомонів, обговорюючи цікаве видовище. Сомс постояв іще трохи, щоб Аннет розважилася, а потім повів її з парку на Парк-лейн до батька снідати...

Джеймс провів ранок, визираючи з вікна своєї спальні. Останнє видовище, яке він споглядає у своєму житті,— останнє, а він перебачив їх силу-силенну! Отже, вона вмерла! Ну що ж, вона дожила до похилого віку. Він та Свізін були присутні на її коронації: струнка молоденька дівчина, не старша за Імоджен! Останнім часом вона стала дуже огрядна. Вони із Джоліоном бачили, як вона вінчалася з тим німцем, її чоловіком; він виявився порядною людиною; а потім помер і залишив її з сином. І Джеймс пригадав ті вечори, які він провів із своїми братами та друзями, коли, попиваючи вино й заїдаючи горіхами, вони похитували головами, говорячи про цього юнака. А тепер він вступив на престол. Кажуть, що він споважнів, але хтозна, як воно там насправді! Джеймс не здивується, якщо він знову почне сіяти грішми. А скільки люду на вулиці! Здається, не так уже й багато часу минуло, відколи вони удвох із Свізіном стояли в натовпі біля Вестмінстерського абатства в день її коронації, а потім Свізін запросив його до Креморна — Свізін любив гульнути; здається, ніби це було не набагато давніше за ювілейний рік, коли він удвох із Роджером найняв балкон на Пікаділлі. Джоліон, Свізін, Роджер — усі повмирали, а йому в серпні буде дев'яносто! А тепер іще й Сомс одружився з француженкою. Французи — дивний народ, але кажуть, що француженки хороші матері. Часи міняються! Кажуть, що німецький кайзер теж присутній на похороні; а от його телеграма старому Крюгерові була просто в жахливому тоні. Джеймс не здивується, якщо він іще наробить лиха. Зміни! Гм! Ну що ж, нехай самі за себе дбають, коли його не стане; він не знає, що з ним буде! А от сьогодні Емілі запросила на сніданок Дарті з Вініфред та Імоджен, щоб познайомитися з Сомсовою дружиною,— завжди вона щось придумає! А Айріні, кажуть, живе з цим Джоліоном. Мабуть, тепер він з нею одружиться.

"Що сказав би з приводу всього цього брат Джоліон?"— думав він. І цілковита неспроможність довідатися, що сказав би його старший брат, якого він колись глибоко шанував, так стурбувала Джеймса, що він устав із свого крісла біля вікна й почав поволі міряти кімнату хисткими кроками.

"Вона була гарна жінка,— думав він.— Я її полюбив. Може, Сомс був їй не пара... Хтозна, як воно там було. У нас ніколи не виникало ніяких непорозумінь із нашими дружинами". Жінки змінилися, все змінилося! А тепер ось і королева померла, і нічого вже не вдієш! Помітивши заворушення в натовпі, Джеймс спинився біля вікна й притулився носом до шибки, так що кінчик його побілів від холоду. Вони вже з'явилися з-за рогу Гайд-парку — зараз її провезуть повз будинок! Чому Емілі не приходить сюди подивитись? Знайшла час морочитися із сніданком! Вона потрібна йому цієї хвилини, потрібна! Вдивляючися крізь голі віти платанів, він побачив похоронну процесію, побачив, як люди скидають капелюхи,— він не здивується, якщо багато хто застудиться! Голос позаду сказав:

— Та звідси тобі чудово все видно, Джеймсе!

— Нарешті з'явилася!— пробурчав Джеймс.— Чому ти не прийшла раніше? Ти могла все пропустити!

І він замовк, напружено вдивляючись у вікно.

— Що це за гамір?— раптом запитав він.

— Немає ніякого гамору,— відповіла Емілі.— Та й з якої речі? Не будуть же вони вигукувати вітання.

— Я чую шум.

— Дурниці, Джеймсе!

Крізь подвійні рами не доходило жодного звуку: насправді Джеймс чув стогін свого власного серця — такий він був вражений видовищем того, як відходить його вік.

— Дивись, щоб ти не говорила мені, де мене поховають,— раптом сказав він.— Я не хочу цього знати.

І він відвернувся від вікна. От уже й немає старої королеви! Що ж, вона зазнала чимало горя — мабуть, рада звільнитися від його тягаря!

Емілі взяла щітки Для волосся.

— Маємо ще час причесати тебе, поки вони прийдуть,— сказала вона.— Ти повинен бути сьогодні дуже гарний, Джеймсе.

— Ох!— зітхнув Джеймс.— Кажуть, вона вродлива.

Зустріч із новою невісткою відбулася в їдальні. Джеймс сидів біля каміна, коли вона зайшла. Він сперся руками на бильця крісла й поволі підвівся. Згорблений, чепурний у своєму сюртуку, тонкий, як Евклідова лінія, він узяв руку Аннет, і його стурбовані очі на зморшкуватому обличчі, яке стало зовсім безбарвним, утупилися в неї занепокоєним поглядом. І її квітуча молодість справила на нього такий магічний вплив, що очі його злегка заблищали, а щоки порожевіли.

— Як поживаєте?— запитав він.— Ви, мабуть, дивилися на королеву? Чи важко було переїздити через Ла-Манш?

Такими словами він привітав жінку, від якої сподівався внука, що продовжить його рід.

Дивлячись на нього, такого старого, кощавого, сивого й бездоганно вбраного, Аннет пробелькотіла щось французькою мовою, чого Джеймс не зрозумів.

— Так, так,— сказав він,— ви, певна річ, хочете їсти. Сомсе, подзвони. Ми не будемо чекати цього Дарті.

Але цієї ж хвилини вони прибули. Дарті не хотілося порушувати звичний плин свого життя заради того, щоб подивитися на "стареньку". Попиваючи зранку коктейль, він зайняв вигідну спостережну позицію біля вікна для курців у "Айсіумі", і Вініфред та Імоджен були змушені зайти за ним, повертаючися з парку. Його карі очі втупилися в Аннет із майже здивованим захопленням. Цей Сомс підхопив собі другу красуню! Що в ньому бачать жінки! Звичайно, вона піднесе йому таку саму пілюлю, як і та; але поки що йому можна позаздрити! І Дарті розгладив вуса: відпочивши дев'ять місяців біля родинного вогнища на Грін-стріт, він майже зовсім виплекав і свою колишню зовнішність, і самовпевненість. Незважаючи на приязну увагу Емілі, спокій Вініфред, доброзичливі запитання Імоджен, балаканину Дарті й намагання Джеймса почастувати невістку якомога краще, Сомс відчував, що сніданок минув не дуже вдало для його молодої дружини. Незабаром він сказав, що їм пора йти.

— Цей мосьє Дарті,— мовила Аннет у кебі,— je n'aime pas се type-la! [48]

— Ще б пак!— відповів Сомс.

— Ваша сестра дуже приємна жінка, і дочка у неї гарненька. Ваш батько дуже старий. Я думаю, ваша мати має з ним багато клопоту; я б не хотіла бути на її місці.

Сомс кивнув головою, відзначивши проникливість і ясний, твердий розум своєї молодої дружини; але ті слова трохи його занепокоїли. Мабуть, у нього промайнула думка: "Коли мені буде вісімдесят років, їй мине тільки п'ятдесят п'ять, і тоді вона матиме зі мною багато клопоту!"

— Ми з вами повинні відвідати ще одних моїх родичів,— сказав він.— Вони здадуться вам дивакуватими, але нам треба у них побувати; а тоді ми пообідаємо й підемо до театру.

У цей спосіб він підготував її до відвідин дому Тімоті. Але в Тімоті все вийшло інакше. Тітонькам було так приємно побачити любого Сомса після його такої довгої відсутності; і вони дуже раді познайомитися з Аннет!

— Ви така гарненька, серденько; чи не занадто молода й гарна для любого Сомса, правда? Але він дуже уважний і турботливий, такий зразковий чоло...

Тітонька Джулі прикусила собі язика й торкнулася губами до щік Аннет якраз під очима — згодом вона змальовувала їх Френсі, коли та прийшла до них у гості: "Сині як волошки і такі гарні, що я ледве стримала бажання поцілувати їх.