Сага про Форсайтів - Сторінка 12

Хай собі одягається, як хоче, аби вмів будувати.

— Я вже казав вам,— мовив Сомс, — що цей будинок — сюрприз, отож нікому про нього ані слова. Я ніколи не розповідаю про свої справи, аж поки доведу їх до кінця.

Босіні кивнув головою.

Коли відкриєте жінці свої задуми,— провадив Сомс,— то вже добра не жди.

— Еге!— відказав Босіні.— Жінки — то справжнє лихо!

Сомс уже давно дотримувався потай такої думки, хоча ніколи її не висловлював.

— Он як!— пробурмотів він. — То ви вже починаєте...— він затнувся, але потім, спалахнувши злістю, додав:—Джун теж дівчина з норовом — змалечку така вдалася.

— Норов для ангела — річ непогана.

Сомс ніколи не називав Айріні ангелом. Він не міг піти наперекір своїм найхарактернішим інстинктам, признавшися людям, що вона має неабияку цінність, і виказати свій секрет. Тож він промовчав.

Незабрукованою дорогою вони подалися через вигін. Колія повертала під прямим кутом до гравійного кар'єру, за яким з-поміж купи дерев край густого лісу зводились димарі котеджу. Над купинами стриміли пухнасті волоті трав, з-під них раз по раз вилітали жайворонки і шугали в сонячний обшир неба. А вдалині на обрії, за незчисленними смугами полів та живоплотів, вимальовувалося пасмо горбів.

Сомс повів Босіні аж на край вигону і там зупинився. Оце й була ділянка, яку він вибрав, але тепер, коли доводилось показати її іншій людині, він завагався.

— Агент живе в отому котеджі,— сказав Сомс.— Він почастує нас сніданком — спочатку краще поснідаймо, а тоді вже візьмемося до діла.

Він знову повів Босіні; у котеджі їх зустрів агент на ім'я Олівер — високий чоловік з опасистим обличчям і сивуватою бородою. За сніданком Сомс майже нічого не їв, він придивлявся до Босіні й разів зо два крадькома витер шовковою хусточкою лоба. Нарешті сніданок закінчився, і Босіні встав.

— Мабуть, вам треба поговорити про справи,— мовив він.— А я тим часом походжу, роздивлюся.— І, не чекаючи відповіді, вийшов.

Сомс був повіреним землевласника, тож він з годину, сидів з агентом, розглядаючи земельні плани й обговорюючи іпотеки Ніколла та інших своїх клієнтів; і лише потім, наче випадково згадавши, завів мову про ділянку.

— Ваші хазяї повинні збавити ціну для мене,— сказав

він.— Адже я будуватиму перший.

Олівер похитав головою.

— Ділянка, яку ви уподобали, сер,— мовив він,— коштує найдешевше. На вершині горба вони куди дорожчі.

— Зважте,— сказав Сомс,— я ще не вирішив. Може, я й не схочу починати будівництва. Земельний податок надто високий.

— Ну що ж, містере Форсайт, шкода, якщо ви відмовитесь; на мою думку, ви зробите помилку, сер. Іншого місця, з таким краєвидом і за таку дешеву ціну, під Лондоном не знайти. Досить нам тільки дати оголошення, і від покупців не буде відбою.

Вони подивилися один на одного. Погляди їхні говорили красномовно: "Я поважаю вас як ділову людину, тож не сподівайтеся, що я повірю бодай одному вашому слову".

— Ну що ж,— знову сказав Сомс,— я ще не вирішив остаточно; цілком можливо, я змушений буду відмовитись!— З цими словами він узяв парасольку, подав агентові свою холодну руку і, не потиснувши його пальців, забрав її і вийшов на сонце.

Поринувши в думки, він поволі йшов до вподобаної ділянки. Інстинкт підказував йому, що агент каже правду. Дешева ділянка. І найприємніше було ось у чому: він знав, що агент насправді не вважає ділянку дешевою; отож його інтуїція переважила агентову.

"Дешево чи дорого, а я її куплю",— подумав він.

Жайворонки злітали з-під його ніг, скрізь пурхали метелики, духмяніли дикі трави. З лісу долинав терпкий дух папороті, в зеленій гущавині туркотіли горлиці, а теплий вітрець доносив здаля розмірене бамкання дзвонів.

Сомс ішов, опустивши очі, губи його то розтулялися, то стулялись, немов наперед смакуючи ласий шматочок. Проте на ділянці Босіні не було. Почекавши хвилину, Сомс подався вигоном до горба. Він хотів був гукнути, але побоявся почути звук власного голосу.

Вигін був пустельний, наче прерія; тишу порушувало тільки шарудіння кроликів, що тікали в свої нори, та співи жайворонків.

Сомса — піонера, що вів за собою велику армію Форсайтів, які несли цивілізацію в цей дикий закуток,— бентежило таке безлюддя, співи невидимих птахів й спекотливе духмяне повітря. Він уже рушив був назад, але в ту саму мить побачив Босіні.

Архітектор розлігся під могутнім дубом, крислатим, буйнолистим велетнем, що його старезний порепаний стовбур укорінився край самісінького схилу.

Сомсові довелося торкнути Босіні за плече, аж тоді він його помітив.

— Агов, Форсайте!— мовив архітектор.— Я знайшов місце для вашого будинку! Подивіться-но!

Сомс постояв, подивився, тоді сказав холодно:

— Може, вибрали ви й вдало, але ця ділянка мені коштуватиме в півтора рази дорожче.

— До біса ціну, Форсайте. Погляньте на краєвид!

Майже біля самісіньких їхніх ніг золотилася спіла нива, що простяглась до невеличкого темного гайка. Ген-ген, аж до далеких сизо-синіх горбів мріли лани й живоплоти. Праворуч срібною смужкою вилискувала річка.

Небо було таке синє, сонце таке ясне, що, здавалося, на цьому обширі панує вічне літо. Навколо них літали пушинки будяків, заворожені розлитим у повітрі спокоєм. Над нивою мерехтіло гаряче марево, і всю цю картину пронизувало тихе, ледь чутне бриніння, наче то перемовлялися хвилини щастя, танцюючи між землею і небом.

Сомс дивився. Мимоволі щось здіймалося в його грудях. Жити тут, милуватися цим краєвидом, показувати його своїм друзям, розмовляти про нього, володіти ним! Щоки в Сомса запашіли. Тепле, ясне проміння западало йому в душу так само, як чотири роки тому в душу йому запала врода Айріні, збудивши до неї потяг. Він глянув потай на Босіні,— його очі, очі напівприрученого леопарда, як назвав архітектора кучер старого Джоліона, збуджено бігали, милуючись краєвидом. Сонце вирізнило гострі риси його обличчя, випнуті вилиці вольове підборіддя, вертикальні складки на лобі, і Сомс неприязно споглядав це кутасте, захоплене, безтурботне обличчя.

Легенький вітрець промчав широкою хвилею через ниву й овіяв їх теплим подихом.

— Я побудував би вам тут не будинок, а лялечку,— озвався Босіні, порушивши нарешті тишу.

— Авжеж,— відповів сухо Сомс.— Вам не довелося б за нього платити.

— Тисяч за вісім я збудував би вам палац.

Сомс зблід як стіна — в ньому точилася боротьба. Нарешті він опустив очі й сказав уперто:

— Для мене це занадто дорого.

І повільною обережною ходою повернувся на першу ділянку.

Вони пробули там деякий час, обговорюючи деталі нового будинку, потім Сомс вернувся в котедж поговорити з агентом.

Вийшов він за півгодини і рушив з Босіні на станцію.

— Ну,— мовив він крізь стиснуті губи,— я таки взяв ту вашу ділянку.

І знову замовк, збентежено міркуючи, яким чином думка цього молодика, котрого він зневажав усім своїм єством, примусила його перемінити своє рішення.

V. РОДИННЕ ЖИТТЯ ФОРСАЙТА

Так само, як тисячі інших освічених представників його класу й покоління, котрі, живучи в цьому великому місті, вже більше не вірили в червоні оксамитові крісла й розуміли, що групи з мармуру сучасної італійської роботи просто vieux jeu, Сомс Форсайт мешкав у будинку, який мав чим похвалитися. Мідний молоток на дверях був оригінального литва, нові віконні рами відчинялися надвір, у висячих квіткових ящиках росла фуксія, а за будинком (важлива особливість) був дворик, вимощений жовто-зеленими кахлями, де стояв ряд ясно-синіх горщиків з рожевою гортензією. Тут, під японським тентом пергаментного кольору, що закривав один куток двору, господарі будинку та гості, сховані від цікавих очей, пили чай або роздивлялися останні надбання Сомсової колекції табакерок.

Оздоблюючи кімнати, господар віддавав перевагу стилеві ампір та Вільяму Морісові. Як на свої розміри, будинок був просторий; він мав безліч куточків, що нагадували пташині гніздечка, а в куточках тих лежали, наче яєчка, усілякі срібні дрібнички.

Загальна довершеність приховувала зіткнення двох витончених, але різних смаків. Господиня дому могла б створити вишукану обстановку навіть на пустельному острові, а господар культивував свою вишуканість, вважаючи її за своєрідний капітал, що допоможе власникові досягти нових успіхів відповідно до законів конкуренції. Оця вишуканість — засіб переважити інших конкурентів — примушувала Сомса, ще коли він учився в Мальборо, першим надягати влітку білу жилетку, а взимку вельветову, не дозволяла виходити на люди з криво зав'язаною краваткою і змусила стерти пилюку з лакованих черевиків перед повною залою слухачів, що зібралися в актовий день послухати, як він декламуватиме Мольєра.

Бездоганність приросла до Сомса та й до багатьох інших лондонців, наче шкіра: годі навіть уявити його непричесаним, чи в краватці, що відхилялася б на одну восьму дюйма від перпендикуляра, чи в комірці, що не сяяв би сліпучою чистотою! Від ранкової ванни він не відмовився б нізащо в світі — в той час саме ставало звичаєм приймати ванну; і яку глибоку зневагу він відчував до тих, хто не приймав ванни щодня!

Айріні — та була інша: вона б, наче німфа, охоче плескалася в придорожньому струмку, втішаючись прохолодою й милуючись красою свого тіла.

В цьому змаганні, яке точилось по всьому домі, жінка виявилася слабкішою. Як і в боротьбі між саксонською і кельтською кров'ю, що й досі не миряться в жилах нації, вразливіший і м'якший темперамент піддався і сприйняв гніт умовностей.

Отож їхній дім став достоту схожий на сотні інших домів, що прагнули до тієї ж високої мети, і його почали називати: "Чарівний будиночок Сомса Форсайта, дуже своєрідний, серденько, і по-справжньому елегантний!"

Замість Сомса Форсайта поставте Джеймса Пібоді, Томаса Еткінса, Еммануїла Спаньолетті чи ім'я будь-якого іншого лондонця, що належить до середнього класу й претендує на добрий смак, і хоч дім буде інакше вмебльований, але ця фраза стосуватиметься їх усіх.

Увечері восьмого серпня, через тиждень після поїздки до Робін-Гіла, в їдальні цього дому —"такого своєрідного, серденько, і по-справжньому елегантного"— Сомс і Айріні сіли обідати. Гарячий обід по неділях правив за невелику елегантну відзнаку, властиву не тільки цьому домові, а також багатьом іншим. Після одруження Сомс установив: "Слуги повинні подавати в неділю обід: вони однаково сидять без діла та знічев'я грають на концертино".

Ця постанова не викликала революції.