Сага про Форсайтів - Сторінка 16

Погляд його запалих очей був твердо спрямований на ворога.

За ті дві хвилини він якнайповніше продемонстрував здоровий глузд, урівноваженість і життєздатність — усі ті неусвідомлені якості своєї натури, завдяки яким він і багато інших представників його класу стали осереддям нації. У способі спокійно влагоджувати свої справи, ставлячи їх над усе і нехтуючи всім іншим, вони втілювали суть британського індивідуалізму, що виник внаслідок природної відособленості країни.

Пес Балтазар обнюхав його штани; добродушний і цинічний покруч, який уродився від випадкової зустрічі пуделя і фокстер'єра, відчував — сталося щось незвичайне.

Коли обидві сторони обмінялися вимушеними привітаннями, старий Джоліон сів у плетене крісло, а двоє його онуків стали обабіч колін і мовчки роздивлялися його — вони зроду не бачили такого старого дідуся.

Брат із сестрою були несхожі одне на одного, наче їх порізнили обставини їхнього народження. Джоллі, дитя гріха,— кругловидий, щокатий, із зачесаною назад білявою, як льон, чуприною і з ямочкою на підборідді,— тримався незалежно й привітно, очі в нього були форсайтівські; маленька Голлі, шлюбна дитина — смагляве, поважне дівча,— очі мала материні, сірі й замислені.

Пес Балтазар обійшов три невеличкі клумби, виказуючи свою безмежну зневагу до всього світу, а потім теж умостився перед старим Джоліоном і, помахуючи хвостом, який від природи скрутився на спині бубликом, втупив у гостя очі, що ані разу не змигнули.

Навіть у садку старого Джоліона гнітила злиденність; плетене крісло рипіло під його вагою; клумби поганенькі; в кінці садка, під почорнілим від сажі муром, котяча стежка.

Поки дід і онуки роздивлялися одне одного зацікавлено і водночас довірливо, як то завжди буває, коли зустрічаються Дуже малі й дуже старі, молодий Джоліон стежив за дружиною.

Її худорляве овальне обличчя з прямими бровами й великими сірими очима зашарілось. Високо зачесане волосся, гарно вкладене хвилястими пасмами, починало сивіти, як і його власне, і та сивина до болю зворушливо відтінювала яскравий рум'янець, що враз спалахнув на її щоках.

У неї з'явився вираз, якого він досі ніколи не бачив, який вона завжди від нього ховала, в ньому була потайна неприязнь, туга і страх. Очі під бровами, що нервово посіпувалися, були сповнені болю І вона мовчала

Розмову підтримував один тільки Джоллі; він мав багато цікавих речей, і йому кортіло розповісти про них незнайомому другові з довжелезними вусами й руками з блакитними жилами, що сидів, закинувши ногу на ногу, як і батько (хлопець і собі намагався перейняти таку звичку); але Джоллі був справжній Форсайт, хоч йому не минуло ще й восьми років, тому він і словом не згадав про наймиліше його серцю — олов'яних солдатиків у вітрині крамниці, яких батько обіцяв, йому купити. Певна річ, хлопцеві здавалося, що іграшці тій ціни немає, тому він не згадував про неї, боячись спокушати долю.

Сонце грало між листям, мережачи невеличкий гурт людей трьох поколінь, що спокійно сиділи під грушею, яка вже давно не родила.

Зморшкувате обличчя старого Джоліона взялося червоними плямами — так завжди червоніють на сонці обличчя старих людей. Він узяв Джоллі за руку, хлопець виліз йому на коліна; а маленька Голлі, заворожена цим видовищем, підступила ближче; почулося ритмічне шкрябання — то чухався пес Балтазар.

Раптом місіс Джоліон встала й швидкою ходою попрямувала до будинку. За хвилину чоловік промимрив якесь вибачення й подався слідом за нею. Старий Джоліон залишився сам з онуками.

І природа з властивою їй тонкою іронією вчинила переворот у почуттях старого Джоліона, застосувавши до його серця свій закон циклічного розвитку. І та ніжність до дітей, та гаряча любов до нового життя, що колись примусила його кинути сина й піти за Джун, тепер спонукала його кинути Джун і піти за цими малятами. Молодість і досі горіла невгасимим пломенем у його грудях, і до молодості його вабило, до пухкеньких рученят-ноженят, таких необережних, що їх треба безнастанно оберігати, до пухкеньких личок, таких наївно-поважних або веселих, до дзвінких голосів і заливистого радісного сміху, до пальчиків, що настійливо тебе сіпають, до дитячого тіла, що тулиться до твоїх ніг, до всього, що є молоде, молоде і ще раз молоде. І очі його потеплішали, потеплішав голос, і худі, помережані жилами руки, і серце його теж потеплішало. І для цих малят він одразу став розрадою, безпечним захистком, де можна і побалакати, і посміятися, і погратися; і ось уже плетене крісло, де сидів старий Джоліон, почало, як сонце, випромінювати щиру радість трьох сердець.

Та не так почувався молодий Джоліон, що пішов за дружиною в її кімнату.

Він знайшов її в кріслі перед дзеркалом; вона сиділа, затуливши руками обличчя.

Плечі її здригалися від ридань. Її звичка мучити себе завжди була для нього незбагненною. Йому вже сотні разів доводилось бачити такі напади горя; диво дивне, як він усе те витерпів,— йому ніколи не вірилося, що це тільки хвилинні напади і що остання година їхнього спільного життя ще не настала.

Вночі вона обніме його за шию і скаже; "Ох, як я тебе мучу, Джо!"— так бувало вже сотні разів.

Молодий Джоліон простягнув руку й нишком сховав у кишеню футляр із бритвою.

"Залишатись не можна,— подумав він,— треба йти в садок!" Не промовивши ані слова, він вийшов з кімнати й повернувся під грушу.

Маленька Голлі сиділа в старого Джоліона на коліні; вона заволоділа його годинником; Джоллі, весь червоний, силкувався показати, що він уміє стояти на голові. Пес Балтазар умостився біля самого столу і невідривно дивився на пиріг.

Молодого Джоліона охопило злостиве бажання порушити цей радісний настрій.

Навіщо батько прийшов сюди і стурбував його дружину? З'явитися несподівано через стільки років! Він повинен був сам зрозуміти; повинен був їх попередити; та хіба Форсайтові спаде коли на думку, що його поведінка може кого-небудь уразити! І молодий Джоліон несправедливо осудив батька.

Він різко озвався до дітей і звелів їм іти в дім пити чай. Дуже здивовані — батько ніколи не розмовляв з ними так різко — вони пішли, побравшись за руки, а маленька Голлі раз по раз озиралася.

Молодий Джоліон налив у чашки чаю.

— Сьогодні дружина трохи нездужає,— мовив він, чудово розуміючи, що батько збагнув причину тієї раптової втечі, і майже ненавидячи старого за те, що той сидить такий спокійний.

— У тебе гарний будиночок,— сказав старий Джоліон, пильно дивлячись на сина.— Ти, певно, його орендуєш?

Молодий Джоліон ствердно кивнув головою.

— Мені не подобається цей район,— сказав старий Джоліон.— Надто тут убого.

Молодий Джоліон відповів:

— Так, тут у нас дуже вбого.

Запала мовчанка, яку порушував тільки пес Балтазар, що чухав собі спину.

Старий Джоліон мовив просто:

— Мабуть, Джо, не треба було мені приходити, але я такий самотній!

Замість відповіді молодий Джоліон устав і поклав руку на плече батькові.

В сусідньому будинку хтось безперестану бренькав на розладнаному фортепіано "La donna è mobile"[4] садок огорнула тінь, сонце тепер сягало тільки найдальшого кінця муру, на якому вигрівалася кішка, її жовті очі сонно втупились у пса Балтазара. З далини чулося дрімотне гудіння вуличного руху, повита плющем огорожа садка заступала все, крім неба, будинку й груші, вершечок якої і досі золотило сонце.

Деякий час вони сиділи, майже не розмовляючи. Потім старий Джоліон устав і попрощався; чи завітає він іще, не сказано було жодного слова.

Він вийшов на вулицю пригнічений. Яка вбога оселя. І він згадав про великий порожній будинок на Стенгоуп-гейт, гідне Форсайта житло, з величезною більярдною і вітальнею, куди від неділі до неділі ніхто не заходить.

Ця жінка, чиє обличчя йому сподобалось, занадто вразлива; напевне, Джо з нею живеться нелегко! А які любі дітлахи!.. Як усе безглуздо склалося!

Він пішов до Еджвер-род вулицею, обабіч якої стояли маленькі будиночки, що наводили його на думку (звичайно, хибну, але упередження Форсайта завжди священні) про різні непевні історії.

Суспільство — тобто старі язикаті сороки та всяка негідь — зважилося засудити його власну плоть і кров! Бабське кодло! Він стукнув об землю парасолькою, наче хотів застромити її в серце тих нікчем, що насмілилися засудити на вигнання його сина і його синового сина, в яких він би міг знову ожити!

Він люто стукнув парасолькою; одначе сам він протягом останніх п'ятнадцяти років додержувався приписів цього суспільства — і тільки сьогодні засудив їх.

Він згадав Джун та її покійну матір, згадав усе, що сталося, і знову відчув давню гіркоту. Не гаразд воно вийшло!

До Стенгоуп-гейт він добрався пізно, бо, хоч і страшенно втомлений, з властивою йому впертістю йшов усю дорогу пішки.

Помивши руки внизу, він піднявся у їдальню і сів, чекаючи обіду,— то була єдина кімната, де він сидів, коли Джун не було вдома,— тут не так відчувалася самотність. Вечірньої газети ще не принесли, "Таймс" він уже прочитав, отже, робити було нічого.

Кімната виходила вікнами у провулок, і вуличного руху зовсім не було чути. Старий Джоліон не любив собак, але цього вечора він був би радий навіть товариству собаки. Обводячи очима стіни, він спинився на картині "Голландські рибальські човни при заході сонця"— гордості його колекції. Вона не дала йому розради. Він заплющив очі. Самотина! Нема на кого ремствувати — це він знав, але не міг стриматись. Він невдаха, завжди був невдаха, безвільна людина. Так він засуджував себе подумки.

Зайшов лакей накрити стіл до обіду і, подумавши, що господар спить, став поратись якомога обережніше. Цей бородань мав ще й вуса, що викликало великі сумніви у багатьох членів родини, особливо в тих, хто, як Сомс, навчався в закритій школі й ставився до подібних питань вельми прискіпливо. Чи можна його вважати справжнім лакеєм? Жартівники називали його "сектант дядька Джоліона". Джордж — визнаний дотепник — прозвав його "місіонером".

Лакей сновигав між великим полірованим буфетом і великим полірованим столом, ступаючи на диво м'яко.

Старий Джоліон стежив за ним, удаючи, ніби спить. Справжнісіньке ледащо — він завжди вважав його за ледащо,— до роботи йому байдуже: абияк виконати свої обов'язки та мерщій на іподром, чи до своєї коханки, чи бозна ще куди! Слизняк.