Сага про Форсайтів - Сторінка 34

Деякі чоловіки танцювали з дружинами, але почуття "пристойності" не дозволяло Сомсові танцювати з Айріні, відколи вони одружилися, і лише бог Форсайтів відає, чи легше йому було від того, чи ні.

Вона пропливала повз нього, танцюючи з іншими чоловіками, сукня з мінливого шовку маяла круг її ніг. Вона танцювала добре; йому набридло слухати компліменти жінок, що казали йому з кислою усмішкою: "Як чудово танцює ваша дружина, містере Форсайт,— приємно на неї дивитись!" Набридло відповідати, скоса поглядаючи на них: "Ви так гадаєте?"

Поряд фліртувала одна пара, обвіваючись по черзі віялом, і Сомса дратував той прохолодний повів. Поблизу стояла Френсі з одним із своїх поклонників. Вони розмовляли про кохання.

Позад себе він почув голос Роджера, який давав покоївці розпорядження щодо вечері. Усе тут було не вельми високої якості! Не варто було сюди приїздити. Вдома він запитав Айріні, чи треба її супроводити; вона відповіла із своєю звичайною усмішкою, що доводила його до нестями: "О ні!"

Чого ж він приїхав? Уже чверть години він її навіть не бачив. А ось і Джордж прямує до нього з насмішкуватим виглядом; ховатися від нього вже пізно.

— Ти бачив Пірата?— спитав цей завзятий жартівник. — Він готовий до бою — постригся і таке інше!

Сомс відповів, що не бачив, і, перетнувши вітальню, спорожнілу під час перерви між танцями, вийшов на балкон і поглянув на вулицю.

Саме під'їхала карета з пізніми гостями, і біля дверей купчилися терплячі глядачі з того вуличного люду, що його так вабить світло й музика; на їхніх задертих обличчях, що вирізнялися блідими плямами над темними постатями, була тупа цікавість, яка дратувала Сомса. Чому їм дозволяють тут товктися, чому полісмен не прожене їх звідси?

Але полісменові було до них байдуже; розставивши ноги, він завмер на червоному килимі, простеленому через тротуар; обличчя його з-під каски дивилося вгору з такою самою тупою цікавістю.

По той бік вулиці, за садовими гратами, в сяйві ліхтарів вилискувало зелене листя, ледь коливаючись від легенького подиху вітерця; далі світилися вікна будинків, ніби очі, що споглядали тихий морок парку; а над усім тим — небо, дивовижне лондонське небо, яке жевріло відблисками незчисленних вогнів; зоряне склепіння, куди линули людські прагнення й людські мрії,— велетенське дзеркало розкошів і злиднів, яке щоночі розливає свою лагідну усмішку над морем будинків і парків, палаців і халуп, над Форсайтами, полісменами й терплячою юрбою, що знічев'я тиняється по вулицях.

Сомс відвернувся і зі свого темного захистку знов подивився в ясно освітлену вітальню. На балконі куди прохолодніше. А ось і гості, які щойно приїхали каретою,— Джун із дідом. Чого це вони так запізнились? Старий з онукою спинилися біля дверей. Вони були ніби змучені. Диво, та й годі: дядечко Джоліон вибрався з дому в таку пізню пору! Чому ж Джун не заїхала, як завжди, за Айріні? І раптом йому спало на думку, що він не бачив Джун уже хтозна-відколи.

Розглядаючи її з безпричинною зловтіхою, Сомс помітив, як вона раптом змінилася на обличчі, зблідла так, наче ось-ось зомліє, потім уся спаленіла. Повернувшись у той бік, куди вона дивилася, він побачив свою дружину, що, спираючись на руку Босіні, виходила з оранжереї у протилежному кінці вітальні. Вона підвела голову і подивилася Босіні в очі, наче відповідаючи на якесь його запитання, і він теж пильно дивився на неї.

Сомс глянув знову на Джун. Вона тримала старого Джоліона під руку й ніби про щось його просила. Він помітив здивований дядьків погляд; вони повернулися і вийшли.

Знову заграла музика, почався вальс, а Сомс стояв, як статуя, у віконній ніші й чекав, що буде далі; обличчя його було незворушне, але вже без посмішки. Аж ось повз самісінькі балконні двері промайнула в танці його дружина з Босіні. На Сомса війнуло пахощами гарденій, він побачив, як здіймаються й опадають її груди, побачив її млосний погляд, її розтулені уста й ніколи не бачений вираз в очах. Вони пропливли мимо під повільний розмірений вальс, і йому здалося, що вони горнуться одне до одного; він побачив, як Айріні підвела на Босіні очі, м'які й темні, й знову їх потупила.

Блідий як смерть, Сомс відвернувся і, спершись на поруччя, поглянув униз; цікавий люд і досі юрмився на вулиці, дивлячись із тупою впертістю на освітлені вікна, полісмен усе ще стояв, задерши голову, але Сомс нікого не бачив. До дверей підкотила карета, двоє людей сіли в неї, і вона від'їхала...

Того вечора Джун і старий Джоліон сіли обідати в звичайну годину. Дівчина була в домашній закритій сукні, старий Джоліон теж не переодягався

Вранці, за сніданком, Джун завела була мову про бал у Роджера: вона б поїхала на той бал, та з дурного розуму ні з ким не домовилася, щоб їхати разом. А тепер уже пізно.

Старий Джоліон зиркнув на неї пильним оком. Джун завжди їздила на бали з Айріні, інакше воно й не бувало! І, навмисно втупивши в неї погляд, він спитав:

— А чому ти не заїдеш за Айріні?

Ні! Джун не хоче просити Айріні; вона поїде лише в тому разі, коли... коли дідусь хоч на цей раз не відмовить їй... вони пробудуть там недовго!

В її змученому погляді було таке палке благання, що старий Джоліон, побурчавши, згодився. Чого це їй забажалося на бал, сказав він, та ще й на такий, що, він ладен закластися, доброго слова не вартий; до того ж їй з її здоров'ям тільки по балах їздити! От морське повітря дало б їй куди більше користі; хай він відбуде загальні збори акціонерів "Всесвітніх золотих копалень" і тоді повезе її на море. Вона не хоче їхати з Лондона? Ой, доведе вона себе до хвороби! І, сумно подивившись на Джун, він знову взявся до їжі.

Ще зранку Джун пішла з дому й довго блукала по місту, незважаючи на спеку. Маленьке тендітне дівча, що останнім часом було таке мляве, тепер усе горіло, як у вогні. Джун купила квітів. Їй хотілось прибратися якомога елегантніше. Там буде він. Вона знала, що йому послали запрошення. Вона йому покаже, що їй до нього байдужісінько. Але в глибині душі вона вирішила відвоювати його сьогодні ввечері. Вона прийшла додому розчервоніла й за другим сніданком жваво розмовляла; старого Джоліона, який теж снідав удома, ввела в оману її вдавана веселість.

Але вдень їй до горла раптом підступили нестримні сльози. Щоб ніхто не почув її ридань, дівчина уткнулася лицем у подушку, а коли ридання вщухли, вона побачила в дзеркалі розпухле обличчя з синцями під почервонілими очима. Запнувши вікна шторами, Джун просиділа в своїй кімнаті до самого обіду.

Протягом усього обіду, який минув мовчки, в душі її точилася боротьба. Вона була така бліда й змарніла, що старий Джоліон сказав "місіонерові", щоб той не запрягав карети: він не дозволяє внучці їхати. Їй треба негайно лягти в ліжко! Джун слухняно пішла до своєї кімнати й сіла там у темряві. О десятій вона подзвонила покоївці.

— Принесіть гарячої води й скажіть містерові Форсайту, що я відпочила і почуваю себе добре. Якщо він утомився, я поїду на бал сама.

Покоївка вагалася, але дівчина владно наказала:

— Ідіть і зараз же принесіть гарячої води!

Її бальна сукня усе ще лежала на канапі, і вона одяглася з якимсь несамовитим завзяттям, узяла квіти й зійшла вниз, високо підвівши голову з важкою короною кіс. Проходячи повз кімнату старого Джоліона, вона почула, як він там тупцяє.

Він одягався, спантеличений і роздратований. Вже минула десята година, вони доїдуть туди не раніше одинадцятої, Джун просто з'їхала з глузду. Але він не зважувався з нею сперечатись — вираз її обличчя за обідом і досі стояв у нього перед очима.

Великими щітками з чорного дерева він пригладив волосся, аж воно засяяло проти світла щирим сріблом; потім вийшов на темні сходи.

Джун чекала його внизу, і без жодного слова вони сіли в карету.

Їхали вони нескінченно довго; ввійшовши до Роджерової вітальні, вона приховала під маскою рішучості гнітюче болісне хвилювання. Почуття сорому від гадки, що люди можуть подумати, ніби вона "за ним бігає", було приглушене страхом, що його там не буде, що вона його не побачить, і твердою рішучістю як-небудь — вона сама ще не знала як — відвоювати свого нареченого.

Бальна зала з блискучим паркетом сповнила Джун почуттям переможної радості: вона любила танцювати і, танцюючи, здавалося, літала в повітрі, наче маленька фея, весела й легкокрила. Він, напевно, запросить її до танцю, і тільки-но потанцює з нею — все зразу стане, як колись. Вона жадібно роздивлялася по залі.

Поява Босіні й Айріні на порозі оранжереї, вираз цілковитого самозабуття вразили її як грім з ясного неба. Вони не бачили — і ніхто не побачить — її страждання, навіть дідусь.

Вона торкнула його за рукав і мовила тихенько:

— Я хочу додому, дідусю: мені нездужається.

Старий Джоліон швидко вивів її із зали, бурмочучи сам до себе: він, мовляв, знав, що так воно й буде.

Він не озвався до неї ані словом, і лише коли вони сіли в карету, яка, на щастя, затрималася біля ганку, він спитав:

— Що з тобою, дитинко?

Відчувши, як її худеньке тіло здригається від плачу, старий Джоліон сполошився. Треба порадитись із Бленком. Він неодмінно викличе його завтра ж. Час уже подбати про її здоров'я...

— Ну ж бо, заспокойся!

Джун стримала ридання, гарячково стиснула його руку й завмерла в кутку карети, затулившись шаллю.

Старий Джоліон бачив тільки її очі, що нерухомо втупилися в темряву, і він безперестану гладив її руку своїми худими пальцями.

IX. ВЕЧІР У РІЧМОНДІ

Не тільки Джун і Сомс бачили, як "ті двоє" (так їх уже прозвала Юфімія) вийшли з оранжереї, інші теж помітили вираз обличчя Босіні.

Бувають хвилини, коли природа відкриває пристрасть, заховану під звичайним безтурботним спокоєм,— часом шалена весна сипне білим променем на мигдалевий цвіт крізь пурпурові хмари; осяяна місяцем снігова вершина, увінчана самотньою зіркою, порветься до ясної синяви; або ж на тлі полум'яного заходу вирізняться чорні обриси старого тиса, що ніби стоїть на сторожі якоїсь вогненної таємниці.

Бувають і такі хвилини, коли картина в музеї, що її випадковий відвідувач відзначить як "***Тіціана — чудовий витвір", раптом дійме до серця котрогось із Форсайтів, який, можливо, того дня поснідав ситніше за інших, і він спиниться перед нею в екстазі.