Сага про Форсайтів - Сторінка 39

Незабаром вона повернулася в капелюшку.

Вони вийшли з дому.

Вже давно минув полудень, коли до парку наїздить каретами різна строката публіка — чужоземці та інший сентиментальний люд, якому здається, що він прилучається до вищого світу; настав час для справжньої, поважної прогулянки, але й цей час уже минав, коли Сомс і Айріні сіли під статуєю Ахіллеса.

Сомс уже давно не ходив з нею до парку. Ці прогулянки були однією з минулих радощів, якими Сомс тішився перші два роки після шлюбу, коли свідомість того, що весь Лондон бачить, якою чарівною жінкою він володіє, сповнювала його великою, хоч і потаємною гордістю. Як часто сидів він поруч із нею, елегантно одягнений, у світло-сірих рукавичках, з легенькою презирливою посмішкою на устах, і кивав знайомим, інколи підіймаючи циліндр!

На руках його й сьогодні були світло-сірі рукавички, а на устах — іронічна посмішка, але де ділося те горде почуття?

Стільці швидко порожніли, а Сомс усе сидів із Айріні, мовчазний і блідий, наче призначив їй таку кару. Раз чи двічі він озивався до неї, і вона схиляла голову або відповідала "так", втомлено усміхаючись.

Попід огорожею йшов якийсь чоловік, він простував так швидко, що люди обертались і дивилися йому вслід.

— Поглянь на того дурня!— сказав Сомс.— Він, мабуть, несповна розуму, що бігає в таку спеку!

Айріні враз стрепенулась, і Сомс повернувся до неї.

— Ага!— мовив він.— Та це наш приятель Пірат!

І Сомс сидів непорушно, глузливо посміхаючись, відчуваючи, що Айріні теж сидить непорушно і теж усміхається.

"Цікаво, чи вона з ним привітається?"—подумав він.

Але вона не обізвалась.

Босіні дійшов до кінця огорожі й повернув назад, никаючи поміж стільців, наче пойнтер. Побачивши їх, він став як укопаний і підняв капелюха.

Посмішка не сходила з Сомсового обличчя; він теж скинув циліндр.

Босіні підійшов до них, вигляд у нього був змучений, ніби після важкої фізичної праці; на чолі виступили краплини поту, і Сомс, здавалось, говорив своєю посмішкою: "Нелегко тобі довелося, голубе!.."

— А що ви робите в парку?— запитав він.— Ми гадали, що ви зневажаєте таке марнування часу.

Босіні наче не чув його; замість відповіді він звернувся до Айріні:

— Я заходив до вас додому. Сподівався, що застану вас.

Тієї миті якийсь знайомий торкнув Сомса за плече й заговорив до нього; обмінюючися з ним через плече банальними фразами, він не почув її відповіді, й раптом у голову йому набігла одна думка.

— Ми вже зібралися додому,— сказав він Босіні.— Ходімо, пообідаєте з нами.

В його запрошенні звучала якась бравада, якийсь дивний пафос. "Мене ти не обдуриш,— здавалося, говорив він своїм тоном і виглядом,— але, сам бачиш, я тобі довіряю, я тебе не боюся!"

Вони рушили утрьох на Монпельє-сквер, Айріні йшла посередині. На людних вулицях Сомс простував попереду. Він не дослухався до їхньої розмови: здавалось, його дивне рішення довіритися Босіні переважило навіть його потаємні мотиви. Як досвідчений картяр, він запевняв себе: "Цю карту я не можу відкинути. Треба поставити і на неї. Надто мало в мене шансів на виграш".

Переодягався він повільно і, почувши, як Айріні вийшла з своєї кімнати й зійшла вниз, ще на добрих п'ять хвилин загаявся в своїй туалетній кімнаті. Потім він і собі зійшов у вітальню, навмисно грюкнувши дверима, щоб їх попередити. Вони стояли біля каміна — може, розмовляли, а може, й ні, він не міг сказати напевно.

Весь той вечір Сомс старанно грав свою роль у цьому фарсі, поводячись із гостем куди приязніше, аніж будь-коли досі; на прощання він сказав Босіні:

— Заходьте до нас частіше. Айріні любить поговорити з вами про будинок.

І знову в його голосі звучали дивна бравада й дивний пафос, але рука його була холодна як лід.

Не відступаючись від свого рішення, він відвернувся, коли вони прощалися, відвернувся від своєї дружини, що казала Босіні на добраніч, стоячи під висячою лампою, від її золотавих кіс, що аж сяяли під світлом, від її усміхнених сумних уст; відвернувся від очей Босіні, що дивився на неї, як собака дивиться на свого хазяїна.

І він ліг спати з певністю, що Босіні закоханий у його дружину.

Літня ніч дихала спекою, такою спекою й задухою, що навіть із відчинених вікон струменіло гаряче повітря. Довгий час Сомс лежав, прислухаючись до її дихання.

Вона може спати, а він лежить без сну. І, лежачи без сну, Сомс твердо вирішив грати роль безтурботного, довірливого чоловіка.

Перед світанком він устав з ліжка й, пройшовши в туалетну кімнату, став біля відчиненого вікна.

Він задихався від спеки.

І йому згадалася одна ніч чотири роки тому — ніч перед весіллям, така ж спекотлива й задушна, як і ця.

Він пригадав, як лежав у плетеному кріслі біля вікна своєї вітальні на Вікторія-стріт. Десь недалеко, в завулку, якийсь чоловік добивався у двері, пронизливо кричала жінка; на диво виразно, наче це сталося недавно, він пригадав бійку, грюкання дверима і мертву тишу, що настала після того. А згодом на вулиці з'явився візок нічного поливальника — він наближався у примарному безсилому світлі ліхтарів; Сомс і зараз наче чув, як візок торохкотить усе ближче й ближче, ось він минув будинок, і торохтіння поволі завмерло вдалині.

Сомс визирнув з вікна, що виходило у двір, і побачив перші проблиски ранку. Обриси темних стін і дахів на мить розпливлись, а потім вирізнилися ще чіткіше.

І він пригадав, як тієї ночі ліхтарі заливали блідим світлом усю Вікторія-стріт; пригадав, як він похапцем одягнувся, вийшов надвір і попрямував повз будинки й сквери на вулицю, де жила вона. Спинившись, він став дивитися на маленький будинок, незворушний і сірий, як обличчя мерця.

І раптом його пронизала думка, пекуча, як марення хворого: "А що робить він — той молодик, що не дає мені спокою, що був тут сьогодні ввечері, що закохався у мою дружину? Може, блукає вулицею, виглядаючи її, так само як виглядав її вдень у парку; може, стоїть унизу, не спускаючи очей з мого будинку?"

Він тихенько перейшов площадку, обережно відхилив завісу й відчинив вікно.

Дерева в сквері були повиті сірою імлою, так наче ніч, мов великий пухнастий метелик, притрусила їх пилком зі своїх крил. Ліхтарі ще й досі світилися, хоч уже зовсім поблідли, але вулиця була порожня — жодної живої душі!

І раптом серед мертвої тиші десь удалині пролунав нестямний крик, наче голос заблуканої душі, що, вигнана з раю, оплакувала своє втрачене блаженство. Ось він пролунав знову — і знову! Здригнувшися, Сомс зачинив вікно.

Потім він здогадався: "Та це ж павичі кричать у Зоологічному саду!"

XII. ДЖУН РОБИТЬ ВІЗИТИ

Старий Джоліон стояв у тісному холі бродстерзького пансіону, вдихаючи запах церати й оселедців, яким просякнуті всі респектабельні приморські пансіони. На кріслі — лискучому шкіряному кріслі, що показувало волосяну набивку крізь дірку в лівому куточку спинки,— стояв чорний саквояж. Старий Джоліон складав у нього папери, останній номер "Таймса" і флакон одеколону. Сьогодні мало відбутися засідання правління "Всесвітніх золотих копалень" і "Нової вугільної компанії", на які старий Джоліон оце зібрався їхати, бо він ніколи не пропускав засідань; "пропустити правління"— це зайвий доказ того, що він старішає, а його ревнивий форсайтівський дух нізащо з цим не погоджувався.

Він складав папери в чорний саквояж, і очі його, здавалося, ось-ось запалають гнівом. Так поблискують очі в школяра, якого загнав у куток гурт його товаришів і який стримується, знаючи, що сили занадто нерівні. Отак і старий Джоліон стримував свій гнів, породжений життєвими обставинами, тамуючи його дивовижною силою волі, що вже помалу згасала.

Він щойно одержав від сина вельми непрактичного листа, в якому хлопець, удаючись до туманних загальників, намагався уникнути відповіді на пряме запитання. "Я розмовляв з Босіні,— писав син,— він не злочинець. Що більше я пізнаю людей, то дужче переконуюсь: вони ані добрі, ані злі — вони просто смішні або зворушливі. Ти, мабуть, зі мною не погодишся!"

Старий Джоліон таки не погодився; подібні висловлювання від вважав цинічними. Він ще не досяг того віку, коли навіть Форсайти, зрікшись ілюзій і принципів, яких вони твердо додержували з практичною метою, але ніколи в них не вірили, втративши смак до всіх тілесних утіх, вражені в самісіньке серце тим, що їм уже немає чого сподіватися,— коли навіть вони ламають усі перепони й кажуть те, чого раніше в них язик не повернувся б сказати.

Можливо, старий Джоліон вірив у "добро" і "зло" не більше за свого сина, проте він дотримувався такого погляду: "Важко стверджувати напевно... хтозна, як воно там насправді; може, в цьому щось і є; тож навіщо марно висловлювати свій сумнів, позбавляючи себе ймовірної переваги?"

Проводячи канікули в горах, хоч (як і годиться справжньому Форсайтові) він уникав усього надто сміливого чи ризикованого, старий Джоліон дуже полюбив їх. І коли після важкого сходження перед ним відкривався чудовий краєвид (про який у Бедекера сказано, що він "цілком винагороджує мандрівника за ту втому, якої йому довелося зазнати"), старий Джоліон починав вірити в існування якогось високого, благородного принципу, що вінчає всю безладну метушню, неглибокі провалля й маленькі темні безодні життя. Оце, мабуть, було найближчим до релігії почуттям, на яке спромоглася його практична душа.

Але в гори він не їздив ось уже багато років. Після смерті дружини він два літа підряд возив туди Джун, але гірко розчарувався, переконавшись, що дні прогулянок для нього минули.

Його вже давно облишила дарована горами віра в те, що на світі існують якісь вищі закони.

Він знав, що настала старість, а проте почував себе молодим, і це його непокоїло. Водночас його непокоїла й бентежила свідомість того, що він, завжди такий обережний, став батьком і дідом тих, кому, здавалось, від народження судилася лиха доля. Про Джо він не міг сказати нічого поганого — та й хто може сказати хоч слово проти такого доброго хлопця?— однак Джо опинився в жалюгідному становищі; та й Джун ведеться анітрохи не краще. Це була якась фатальність, а фатальність належала до тих понять, що їх людина його вдачі не могла ані зрозуміти, ані примиритися з ними.

Пишучи синові, старий Джоліон не сподівався, що з того може щось вийти.