Сага про Форсайтів - Сторінка 69

Приїде! Руки й ноги його налилися міццю; щоки й чоло спаленіли. Він випив бульйон, відсунув столика і завмер у ліжку, чекаючи, поки винесуть сніданок і дадуть йому спокій; але час від часу примружував очі. Приїде! Серце калатало щосили, а потім наче зовсім зупинялося. О третій він устав: вдягнувся обережно, нечутно. Голлі й мадемуазель, мабуть, у класній кімнаті, а слуги досі вже пообідали й, напевно, поснули. Він тихенько відчинив двері й зійшов униз. В холі самотньо лежав пес Балтазар, і в його супроводі старий Джоліон зайшов у кабінет і вийшов надвір, під гаряче полуденне сонце. Він хотів був іти назустріч їй у гайок, але відразу збагнув, що в таку спеку ця прогулянка йому не під силу. Натомість він сів під дубом біля гойдалки, і пес Балтазар, якому теж дошкуляла спека, ліг поряд. Старий Джоліон сидів і всміхався. Скільки яскравого сонця! Як бринять комахи й воркують голуби! Це якийсь густий настій літнього дня. Як гарно! І він радів, радів, наче мала дитина. Вона приїде! Вона його не кинула! Він має все, чого бажає його душа, аби тільки трохи легше дихалось і не так давило — ось тут! Він побачить її, коли вона вийде з-поміж папороті, ледь погойдуючись, її фіалково-сіра постать перетне лужок, де цвітуть стокротки, кульбаба й маки — червоні маки, що випростали буйно заквітчані голови. Він сидітиме непорушно, а вона підійде до нього й скаже: "Вибачте мені, любий дядечку Джоліоне!"— і сяде на гойдалку, і він зможе дивитися на неї і розказувати їй, що він був трохи заслаб, але тепер уже видужав; і пес лизне їй руку. Адже пес знає, що хазяїн її любить.— хороший пес.

Під деревом був густий затінок; сонце не могло його тут досягнути, воно тільки осявало весь навколишній світ так яскраво, що йому видно було ген-ген удалині велику трибуну Епсомського іподрому і корів, що паслися в конюшині, відганяючи хвостами мух. Він чув пахощі липового цвіту й лаванди. Ага! Ось чому так гучно бриніли бджоли. Вони були схвильовані й заклопотані, як заклопотане й схвильоване було його серце. І сонливі, сонливі й п'яні від меду й щастя — як його серце було п'яне й сонливе. "Спека... спека..."— здавалося, говорили вони; великі бджоли, й маленькі бджоли, і мухи теж!

Годинник на стайні вибив четверту; за півгодини вона буде тут. Він тільки трошечки подрімає, останнім-бо часом він спав так мало; а потім він буде бадьорий для неї, бадьорий для молодості й краси, що простуватимуть до нього через осяяний сонцем лужок — леді в сірому! І, відхилившись на спинку крісла, він заплющив очі. Пушинка з будяка, принесена легеньким повівом, сіла на його вуса, ще біліші, ніж вона сама. Він не відчув, як вона причепилась; але його дихання ворушило її. Сонячний промінь пробився крізь листя й заграв на його черевику. Де не взявся джміль і почав гуляти по його брилю. І хвиля солодкого сну затопила мозок під брилем, і голова хитнулася й похилилася на груди. "Спека... спека!"— лунало гудіння.

Годинник на стайні вибив чверть. Пес Балтазар потягся і глянув на хазяїна. Пушинка вже не ворушилася. Пес поклав морду на осяяну сонцем ногу. Вона не здвигнулась. Пес відсмикнув морду, встав і вискочив на коліна старому Джоліонові, зазирнув йому в обличчя, заскавчав; потім, сплигнувши додолу, сів і задер голову. А тоді раптом зайшовся довгим-довгим виттям.

Але пушинка була непорушна, як смерть і як обличчя його старого хазяїна.

Спека... спека... спека! Нечутні кроки по траві!

В ЗАШМОРГУ

І переходять знатні дві родини

Від давніх чвар до ворожнеч нових

Шекспір

"Ромео і Джульєтта"

ЧАСТИНА ПЕРША

I. У ТІМОТІ

Власницький інстинкт не є щось застигле й незмінне. Разом із розквітом і ворожнечею, морозами і спекою він корився законам поступу і змінювався навіть у родині Форсайтів, які вважали його навіки усталеним. Залежить він і від навколишнього середовища, так само як і якість картоплі залежить від грунту.

Історик, який вивчатиме Англію вісімдесятих-дев'яностих років, опише колись при нагоді цей швидкий перехід від самовдоволеного стриманого провінціалізму до ще самовдоволенішого, хоч і менш стриманого імперіалізму,— іншими словами, розвиток "власницького" інстинкту нації, що ступила на шлях еволюції. І відповідно розвивався цей інстинкт у родині Форсайтів. Вони змінювалися не тільки зовні, але і в глибині.

Коли 1895 року Сюзен Геймен, заміжня сестра Форсайтів, померла невдовзі після свого чоловіка — така молода, аж смішно: їй було всього сімдесят чотири роки,— і відбулася кремація, та подія, хоч як дивно, не дуже вразила шістьох ще живих Форсайтів найстаршого покоління. Така байдужість мала три причини. Перша: майже таємний похорон старого Джоліона 1892 року в Робін-Гілі — першого з Форсайтів, що зрадив сімейний склеп у Гайгейті. Цей похорон, який відбувся через рік після цілком доброзвичайного поховання Свізіна, спричинив чимало розмов на форсайтівській біржі — оселі Тімоті Форсайта в Лондоні на Бейзвотер-род, де й досі накопичувалися й звідки розходилися родинні пересуди. Реакція була різна: від тужіння тітоньки Джулі до прямого твердження Френсі, що, мовляв, "давно слід було відмовитись від Гайгейта, бо там уже страшенно тісно". Правда, дядечко Джоліон в останні роки свого життя, після тієї дивної й прикрої історії із нареченим його внучки Джун, молодим Босіні, і Айріні, дружиною його племінника Сомса Форсайта, відверто чинив усупереч родинним звичаям; і ця незалежна поведінка, яка була завжди властива йому, почала здаватися всім Форсайтам трохи свавільною. А втім, філософські нахили здавна прозирали в нього крізь покров чистого форсайтизму, отож Форсайти в якійсь мірі були підготовлені до того, що він обере собі інше місце вічного спочинку. Проте все це було досить дивно, і коли зміст його духівниці став ходячою монетою на форсайтівській біржі, весь клан здригнувся. Із свого капіталу (загальна сума 145 304 фунти, податок на спадщину 35 фунтів 7 шилингів 4 пенси) він відписав 15 000 фунтів —"кому б ти подумала, люба? Айріні!"— колишній жінці свого племінника Сомса; Айріні, яка, вважай, зганьбила родину і яка — що найдивніше — йому не родичка по крові. Звичайно, відписав тільки проценти на довічне користування, тільки прибуток із цих грошей! Проте факт залишається фактом, і претензії старого Джоліона на те, що він справжній Форсайт, були відкинуті раз і назавжди. Отака була перша причина, чому похорон Сюзен Геймен в Уокінгу не справив особливого враження.

Друга причина була зовсім іншого характеру — куди ширшого й глибшого. Окрім будинку на Кемден-Гілі, Сюзен володіла ще маєтком (успадкованим по смерті Геймена) недалеко від Лондона у графстві Гемпшір, де хлопці Геймени навчилися стріляти і їздити верхи, на загальну думку, просто чудово,— вельми корисна для них річ, і всі цим пишалися; і самий факт володіння сільським маєтком якось виправдовував те, що її прах був розвіяний по вітру,— хоча ніхто не міг пояснити, звідки у неї взялася думка про кремацію. Але, як то годиться, всім послали запрошення, і Сомс поїхав туди, і молодий Ніколас теж, і духівниця виявилася цілком задовільною, в належних їй межах, бо Сюзен володіла своїм майном тільки з умовою довічного користування, і все воно без найменших ускладнень переходило дітям, поділене кожному порівну.

Третя причина, чому похорон Сюзен не справив особливого враження, була найширша. Її сміливо сформулювала бліда й худорлява Юфімія: "На мою думку, люди мають право розпоряджатися своїм тілом навіть після смерті". Коли зважити, що це сказала дочка Ніколаса, ліберала старої школи і запеклого тирана, то таку заяву слід вважати вельми несподіваною,— вона засвідчила, скільки води збігло від смерті тітоньки Енн 1886 року, коли право Сомса на тіло його дружини почало здаватися сумнівним, через що й сталася та лиха пригода. Звичайно, Юфімія висловлювалася по-дитячому, не маючи ніякого життєвого досвіду, бо, хоч їй вже давно минуло тридцять, її прізвище й досі було Форсайт. Але навіть коли взяти це до уваги, її зауваження, поза всякими сумнівами, свідчило про поширення принципів свободи, про децентралізацію і про тенденцію застосовувати основне право власності насамперед до себе. Коли Ніколас почув від тітоньки Гестер про зауваження своєї дочки, він обурено вигукнув "Бачите, які стали дружини й дочки! Вони тепер геть розперезалися!" Він, певна річ, ніяк не міг змиритися з законом про власність заміжньої жінки, бо той закон, напевно, був би йому на заваді, якби він, на своє щастя, не одружився ще до того, як його ухвалено. Але годі було заперечувати те, що молоді Форсайти бунтують проти панування над ними, і цей бунт, подібно до боротьби колоній проти чужоземного панування, яка парадоксально віщує прихід імперіалізму, дедалі ширився. Усі вони тепер були одружені, крім Джорджа, який зберіг вірність іподромові й клубу "Айсіум"; Френсі, яка продовжувала свою музичну кар'єру в студії біля Кінгз-род у Челсі, і досі їздила на бали у супроводі своїх поклонників, Юфімії, що жила у батьківському домі й постійно скаржилася на Ніколаса, і двох Дроміо, Джайлса та Джесса Гейменів Третє покоління було не дуже численне: молодий Джоліон мав трьох дітей, Вініфред Дарті — чотирьох, у молодого Ніколаса було, правда, аж шестеро, у молодого Роджера одне у Меріен Твітімен одне і в Сент-Джона Геймена двоє Але решта з шістнадцяти одружених — Джеймсові діти: Сомс, Рейчел і Сісілі; Роджерові: Юстас і Томас; Ніколасові Ернест, Арчібальд і Флоренс; Гейменові: Огастас і Еннебел Спендер — проживали вік, не подарувавши світові жодного нащадка.

Отже, від десяти старих Форсайтів народився двадцять один молодий Форсайт, але від двадцяти одного молодого Форсайта з'явилося на світ поки що тільки сімнадцять нащадків, і навряд щоб їх додалося багато в майбутньому. Знавець статистики, певно, відзначив би, що народжуваність у Форсайтів змінювалася в прямій залежності від процентів, які давав капітал. Дід теперішнього покоління, Пишний Доссет Форсайт, одержував десять процентів і відповідно мав десятеро дітей. Ці десятеро, коли відняти чотирьох, що не одружилися, і Джулі, чий чоловік Септімус Смолл, як відомо, прожив недовго, діставали в середньому чотири-п'ять процентів і плодилися у відповідно зменшеній пропорції Двадцять один Форсайт, що народилися від них, тепер не одержували й трьох процентів з консолей, із яких здебільшого складався їхній спадок, що його батьки передавали їм дарчим листом, щоб уникнути податку, і шестеро з них, котрі мали дітей, сплодили сімнадцять нащадків тобто у цілковитій відповідності з теорією, два і п'ять шостих на кожного

Існували також інші причини такої млявої народжуваності.