Сага про Форсайтів - Сторінка 81

Яке це має тепер значення?

— А що, якби ви знову покохали?

— То й кохала б.

Цією простою відповіддю вона ніби підсумувала всю філософію жінки, від якої відцурався світ.

— Ну то гаразд! Чи треба йому що-небудь переказувати?

— Скажіть тільки: я шкодую, що він не вільний. Колись він мав нагоду звільнитися. Не знаю, чому він не скористався нею.

— Тому що він Форсайт. Адже ми ніколи не віддаємо нічого свого, поки не захочемо натомість чогось іншого; та й то не завжди.

Айріні усміхнулася.

— А ви, кузене Джоліоне? Мені здається, ви не такий.

— Адже я не зовсім чистий Форсайт — вважайте, що я покруч. Коли я виписую чек, то, округляючи суму, ніколи не віднімаю півпенса, а додаю,— зніяковіло відповів Джоліон.

— Що ж тепер хоче Сомс замість мене?

— Не знаю; може, дітей.

Хвилину вона помовчала, опустивши очі.

— Так,— мовила вона стиха,— це важко. Я б охоче допомогла йому, якби мала змогу.

Джоліон втупився в свій капелюх; його збентеження щомиті зростало, а разом із ним зростав захват, подив і жаль до цієї жінки. Вона була така гарна і така самотня; і, взагалі, життя таке заплутане!

— Ну що ж,— сказав він нарешті,— мені доведеться побачитися з Сомсом. Якщо я зможу стати вам у якій-небудь пригоді, то я завжди до ваших послуг. Звичайно, я всього лише нікчемний заступник свого батька. В кожному разі, я вас повідомлю про наслідки моєї розмови з Сомсом. Він і сам може подати який-небудь привід.

Вона похитала головою.

— Розумієте, він може багато на цьому втратити; а мені втрачати нічого. Я б дуже хотіла, щоб він став вільний, але, мені здається, я нічим не можу допомогти йому.

— Поки що мені теж так здається,— сказав Джоліон і незабаром почав прощатися.

Він пішов до кеба. Пів на четверту! Сомс іще сидить у конторі.

— На Полтрі,— гукнув він у віконце. Перед будинком парламенту й на Уайтхолі газетярі вигукували: "Серйозне становище в Трансваалі!"—але він майже не чув їх, поринувши в спогади про цю чарівну жінку, про її лагідні темні очі та слова: "Відтоді у мене нікого не було". Як вона живе, отак відірвана від життя? Самотня, беззахисна, під загрозою того, що кожний чоловік ладен простягнути руку й скривдити її чи навіть схопити її при першій нагоді. І отак вона живе рік за роком!

Табличка "Полтрі" вгорі над перехожими повернула його до дійсності.

Напис "Форсайт, Бастард і Форсайт" чорними літерами на гороховому тлі трохи додав йому рішучості, і він зійшов на гору кам'яними сходами, бурмочучи:

— Замшілий, затхлий храм власності! Проте нам без нього не обійтися!

— Я хочу бачити містера Сомса Форсайта,— сказав він хлопцеві, що відчинив двері.

— Як доповісти?

— Містер Джоліон Форсайт.

Хлопчина глянув на нього зацікавлено: він ще ніколи не бачив Форсайта з бородою — і зник.

Контора "Форсайт, Бастард і Форсайт" помалу поглинула контору "Тутінг і Боулз" і захопила весь другий поверх. Тепер фірма складалася тільки з Сомса й численного штату старших і молодших клерків. Коли близько шести років тому Джеймс пішов на спочинок, справи фірми одразу набули великого розмаху, особливо швидко вона почала зростати після того, як її залишив Бастард, котрого виснажила, на думку багатьох, справа "Фраєр проти Форсайта", що дедалі більше грузнула в судовій трясовині й обіцяла дедалі меншу вигоду позовникам. Сомс, який дивився на дійсність тверезішим оком, ніколи не брав того близько до серця; навпаки, він давно вже збагнув, що провидіння забезпечило його в такий спосіб двомастами фунтів прибутку на рік,— а чом би й ні?

Коли Джоліон зайшов, його двоюрідний брат складав список тих процентних паперів, які, беручи до уваги чутки про війну, він збирався порадити своїм клієнтам продати негайно, поки їх не почали продавати інші. Він повернув голову, глянув скоса на Джоліона й сказав:

— Добридень. Зачекайте хвилинку. Сідайте, будь ласка.

Записавши ще три вклади й поклавши лінійку, щоб позначити, де він спинився, Сомс повернувся до Джоліона, покусуючи свого плаского вказівного пальця.

— Прошу?— мовив він.

— Я її бачив.

Сомс насупився.

— Ну?

— Вона зберігає вірність минулому.

Сказавши це, Джоліон відчув сором. Обличчя двоюрідного брата спалахнуло жовтуватим рум'янцем. Навіщо було дражнити бідолаху!

— Я маю переказати вам: вона шкодує, що ви не вільні. Дванадцять років — довгий час. Ви знаєте закон краще за мене і знаєте можливості, які він дає вам.

У Сомса вихопився якийсь звук, і обидва змовкли на добру хвилину. "Воскова лялька!— думав Джоліон, стежачи за цим холодним обличчям, з якого швидко сходив рум'янець.— Він ніколи не викаже жодним знаком, що думає чи що має намір зробити. Наче з воску!" І він перевів погляд на план квітучого приморського містечка Байстріт, майбутній вигляд якого був зображений на стіні і мав живити власницькі інстинкти клієнтів фірми. І в нього промайнула чудернацька думка. "Чи не одержу я зараз рахунок: "За консультацію містерові Форсайту в справі мого розлучення — за те, що я вислухав його розповідь про візит до моєї дружини, за пораду піти й поговорити з нею ще раз він має сплатити шістнадцять шилінгів і вісім пенсів".

Несподівано Сомс сказав:

— Я не можу так жити далі. Кажу вам, я не можу так жити далі.

Очі його неспокійно бігали, як у тварини, що шукає, куди сховатися від переслідувачів.

"Він і справді страждає,— подумав Джоліон.— Я не повинен забувати про це, хоч він мені й не до вподоби"

— Звичайно,— сказав він,— все залежить тільки від вас. Чоловік завжди може владнати цю справу, якщо візьме провину на себе.

Сомс рвучко повернувся до нього із глухим стогоном, що, здавалось, вихопився з глибини його душі.

— Чому я маю страждати знову після всього того, що мені довелося вистраждати? Чому?

Джоліон тільки знизав плечима. Його розум погодився, його інстинкт повстав; а чому — він і сам не міг пояснити.

— Ваш батько,— провадив Сомс,— був чомусь прихильний до неї. Та й ви, мабуть, теж?— Він гостро позирнув на Джоліона.— Здається, досить тільки людині скривдити когось — і всі починають симпатизувати їй. Не знаю, в чому була моя провина, й досі не знаю. Я завжди ставився до неї добре. Я давав їй усе, що вона хотіла. Вона була мені потрібна.

Знову Джоліонів розум погодився, але інстинкт знову повстав. "Що воно таке?— подумав він.— Мабуть, я створений якось недоладно. Проте, якщо й так, хай я вже краще буду недоладний".

— Адже зрештою,— мовив Сомс із похмурою люттю, вона була моя дружина.

І слухачеві його зразу сяйнула думка: "Так ось у чім річ! Власність! Звичайно, всі ми володіємо якимись речами Але — людьми!!!"

— Вам треба зважити на факти,— сухо мовив він,— чи, певніше, на їхню відсутність.

Сомс знову зиркнув на нього швидким підозріливим поглядом.

— Їхню відсутність?— перепитав він.— Так, але я не дуже цього певний.

— Даруйте мені,— відповів Джоліон,— я переказав вам те, що сказала вона. А вона висловилася цілком ясно.

— Я знаю з власного досвіду, що її словам не можна сліпо вірити. Побачимо.

Джоліон підвівся.

— До побачення,— мовив він коротко.

— До побачення,— відповів Сомс, і Джоліон вийшов, намагаючися зрозуміти напіввражений, напівзагрозливий вираз на обличчі свого двоюрідного брата. Всю дорогу до вокзалу Ватерлоо він був наче сам не свій, серце його обливалося кров'ю і, їдучи додому поїздом, він думав про Айріні у її самотньому помешканні, про Сомса у його самотній конторі і про те, як дивно паралізоване життя обох. "В зашморгу,— подумав він.— Обоє вони попали шиями в зашморг,— а її шия на диво гарна!"

IX. ВЕЛ ЧУЄ НОВИНУ

Приходити на призначену зустріч аж ніяк не було звичкою молодого Вела, отож коли він забув про два побачення і з'явився на одне, то цей останній вчинок був великим дивом, про яке він і думав, трюхикаючи до міста з Робін-Гіла, після прогулянки верхи вдвох із Голлі. На своїй сріблисто-чалій довгохвостій кобилці вона була ще вродливіша, ніж учора; і Велові, на якого найшов самокритичний настрій під впливом туманного жовтневого присмерку, який огорнув околиці Лондона, здавалося, що під час їхньої двогодинної прогулянки він визначався хіба що блискучими чобітьми. Він витяг свого золотого годинника — Джеймсів подарунок — не для того, щоб подивитися, котра година, а глянути на своє обличчя, що відбивалося в блискучій покришці. Над бровою у нього вискочив прищик, і це його неприємно вразило, бо це, напевно, неприємно вразило і її. У Крама не бувало ніяких прищиків. Він згадав про Крама, і тут же перед ним постала сцена в залі "Пандемоніума". Сьогодні у нього не було ані найменшого бажання відкрити Голлі свою душу й розказати про батька. Батькові бракувало поезії, яка зігріла Велове серце вперше за всі його дев'ятнадцять років. "Ліберті" і Цінтію Дарк, це майже міфічне втілення всіх життєвих принад, "Пандемоніум" і жінку непевного віку — їх наче водою змило з пам'яті Вела, який був під враженням прогулянки зі своєю новою сором'язливою темнокосою кузиною. Вона "знаменито" їздила верхи, тому його дуже потішило те, що вона слухняно їхала слідом за ним, куди він хотів, довгими алеями Річмонд-парку, хоч напевно знала їх набагато краще, ніж він. Пригадуючи все це, він дивувався, чого він не поговорив з нею по-людському; тепер йому здавалося, що він міг би розповісти "страшенно багато цікавого", якби тільки йому знову трапилася така нагода; і думка, що завтра доведеться повернутись до Літлгемптона, а дванадцятого їхати в Оксфорд "на цей клятий іспит" без найменшої надії побачити її перед тим, затьмарювала його душу швидше, ніж вечірні сутінки затьмарювали землю. Проте, звичайно, він їй напише, і вона пообіцяла йому відписати. Зрештою, можливо, вона приїде в Оксфорд відвідати брата. Ця думка блиснула, наче перша зірка, що з'явилася на небосхилі, коли він під'їхав до стайні Педвіка поблизу Слоун-сквер. Він скочив із коня і з насолодою потягнувся, бо йому довелось проїхати добрих двадцять п'ять миль. Щось успадковане від вдачі Дарті примусило його п'ять хвилин побалакати з молодим Педвіком про фаворита кембріджшірських перегонів; потім, мовивши: "Допишіть конячину до мого рахунку",— він пішов, важко переставляючи затерплі ноги й ляскаючи по чоботях своїм невеликим стеком. "Гуляти мені сьогодні анітрохи не хочеться,— подумав він.— Може, мама звелить подати шампанського, щоб відзначити мій від'їзд".