Самотня велосипедистка - Сторінка 2

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

але часом мені здається, що мій хазяїн, містер Каразерс, небайдужий до мене. Кожен вечір ми проводимо разом. Я граю для нього на піаніно. Він ніколи й словом про це не прохопився, — він справжній порядний джентльмен. Але дівчина відразу про таке здогадається.

— Он як! — спохмурнів Холмс. — А чим він заробляє на прожиток?

— Він багатий чоловік.

— І не має власного виїзду?

— В усякому разі, грошей у нього вдосталь. Двічі-тричі на тиждень він їздить до міста. Його цікавлять акції південноафриканських золотих копалень.

— Прошу вас, міс Сміт, повідомляти мене про всі нові події. Зараз я дуже заклопотаний, але знайду час, щоб трохи з’ясувати вашу справу. А поки що, будь ласка, нічого не робіть без мого відома. На все добре, й сподіваюся, що ми почуємо від вас добрі новини.

— Що ж, це природно, що така дівчина має шанувальників, — вів далі Холмс, замріяно попихкуючи люлькою, — тож один з них вирішив ганятися за нею на велосипеді глухою дорогою. Напевно, її таємний залицяльник. Але є, Ватсоне, в цій пригоді деякі насторожливі деталі.

— Те, що він з’являється лише в одному місці?

— Саме так. По-перше, нам треба з’ясувати, хто мешкає в Чарлінґтон-Холлі. По-друге, слід дізнатися, який зв’язок існує між Каразерсом та Вудлі, бо вони — цілком різні люди. Чому обидва так наполегливо розшукували Ральфа Сміта? Тепер ще одне. Що це за наймач, який платить гувернантці такі великі гроші й водночас не має власного виїзду, живучи за шість миль від станції? Дивно, Ватсоне, дуже дивно!

— То ви поїдете туди?

— Ні, любий мій друже, поїдете ви. Може, це простісінька інтрижка, і я не можу переривати заради неї важливого розсліду. В понеділок уранці вирушайте до Фарнема, сховайтесь поблизу Чарлінґтонського пустища, спостерігайте все, що можете, й чиніть на свій розсуд. А тепер, Ватсоне, жодного слова більше про цю справу, поки в нас не буде хоч кількох деталей, які приведуть до розв’язки.

Від дівчини ми дізналися, що вона має виїхати потягом, який виходить з Ватерлоо о дев’ятій п’ятдесят, тож я вирушив з дому рано й виїхав о дев’ятій тринадцять. Від станції Фарнем я легко дістався Чарлінґтонського пустища. Помилитися, розшукуючи місце, де з молодою леді сталася ота пригода, було неможливо — з одного боку дороги пролягало пустище, а з іншого — старий тисовий живопліт, що оточував парк із чудовими деревами. Головна брама парку була з каменю, який поріс уже мохом, а обидва стовпи завершувались позеленілими гербами; крім головного входу, я помітив ще декілька прогалин у живоплоті та стежки, що вели крізь них. Будинку не було видно з дороги, але все довкола свідчило про забуття й занедбаність.

Пустище вкривали золотаві острівці квітучого дроку, що яскраво палав у світлі ясного весняного сонця. Я сховався за одним з кущів так, щоб бачити й головну браму Холла, й велику частину дороги в обидва боки. На дорозі, коли я залишив її, не було нікого, але зараз я побачив велосипедиста, що мчав у бік станції. Він був убраний у чорний костюм, і я помітив у нього чорну борідку. Доїхавши до Чарлінґтон-Холла, він зіскочив з велосипеда, повів його до однієї з прогалин у живоплоті й зник за тисовими кущами.

Минула чверть години, й з’явився інший велосипедист. То була наша молода леді, яка поверталась зі станції. Я побачив, як вона озирнулася, проминаючи живопліт довкола Чарлінґтон-Холла. Наступної миті чоловік вийшов зі схованки, скочив на велосипед і подався за нею. Навкруги не було ні душі, лише ці дві самотні постаті — струнка дівчина, яка прямо сиділа на велосипеді, і чоловік, що нахилився аж до керма й, мабуть, щось замислював. Вона оглянулася й поїхала повільніше. Він — теж. Вона зупинилася. Він теж зупинився, зберігаючи відстань у двісті ярдів. Наступний її вчинок був сміливий і несподіваний: вона розвернула велосипед і рушила йому назустріч. Але він також не розгубився й помчав назад. Потім вона знов повернула й поїхала далі, гордовито підвівши голову, ніби й не зважаючи на свого переслідувача. Він так само повернув і помчав за нею, дотримуючись тієї самої відстані, і врешті обоє зникли за поворотом.

Я не покинув своєї схованки й добре вчинив, бо невдовзі на дорозі знов з’явився той самий велосипедист, що повертався назад. Біля брами Холла він завернув і зіскочив з велосипеда. Кілька хвилин я ще бачив його: він стояв під деревами, піднявши руки вгору, — мені здалося, що він поправляє краватку. Тоді знову скочив на велосипед і поїхав стежкою, що вела до Холла. Крізь кущі я зміг розгледіти старий сірий будинок у тюдорівському стилі[14], що наїжачився димарями, але стежка пролягала крізь чагарник, і свого велосипедиста я більше не побачив.

Мені здавалося, що цього ранку я попрацював як слід, і я в доброму гуморі повернувся до Фармена. Тутешній житловий агент нічого не зміг сказати мені про Чарлінґтон-Холл і порадив звернутися до відомої фірми на Пел-Мел. Я завітав туди по дорозі додому, й мене зустріли там надзвичайно люб’язно. Ні, винайняти Чарлінґтон-Холл на літо не можна. Вже запізно. Його винайняли місяць тому. Орендаря звуть містер Вільямсон. Поважний літній джентльмен. Ввічливий агент, на жаль, більше нічого не міг розповісти мені, бо всі справи своїх клієнтів він мусив зберігати в таємниці.

Містер Шерлок Холмс того вечора уважно вислухав мій довгий звіт, але жодним словом не похвалив мене, чого я, правду кажучи, сподівався. Навпаки, його суворе обличчя спохмурніло ще більше, коли він розтлумачував мені те, що я зробив, і те, що я повинен був зробити.

— Ваша схованка, любий мій Ватсоне, була вкрай невдала. Ви мали сховатися за живоплотом, щоб розгледіти цю особу. А ви були за кількасот ярдів від нього і можете розповісти мені ще менше, ніж міс Сміт. Вона думає, що не знає його; я ж, навпаки, гадаю, що він їй знайомий. Навіщо інакше йому ховати від неї своє обличчя? Ви кажете, що він їхав, низько схилившись над кермом? Отож-бо й воно — щоб не було видно обличчя! Одне слово, ви наламали-таки дров. Він повернув до будинку, й ви схотіли довідатись, хто він такий. Задля цього ви пішли до лондонського житлового агента!

— Що ж мені було робити? — з запалом вигукнув я.

— Піти до найближчої пивнички. От де осередок сільських пліток. Там ви дізналися б про всіх мешканців будинку — від господаря до служниці. Вільямсон? Це ім’я нічого мені не говорить. Якщо він — людина літня, то ніяк не може бути тим жвавим велосипедистом, що зумів сховатися від молодої дівчини. Що з’ясувала ваша подорож? Хіба те, що розповідь дівчини — правдива. А я й не мав у тому жодного сумніву. Як і в тому, що між велосипедистом і Холлом існує зв’язок. Холл орендує якийсь Вільямсон. Що з того? Ну, ну, любий мій сер, не засмучуйтесь. До наступної суботи ми мало що можемо зробити, а тим часом я сам спробую дещо довідатися.

Наступного ранку ми одержали лист від міс Сміт, де було стисло й точно описано ті самі події, які я бачив на власні очі, але найважливішим було закінчення:

"Я певна, що ви збережете мої слова в таємниці, містере Холмсе: перебування в цьому домі стало для мене нестерпним, бо мій господар сватався до мене. Я переконана, що його почуття — справді глибокі й чесні. Але я заручена з іншим. Він сприйняв мою відмову дуже серйозно, проте й дуже ґречно. І все ж таки, як ви й самі розумієте, стосунки в домі дещо напружилися".

— Мені здається, наша молода приятелька потрапила в халепу, — задумано мовив Холмс, дочитавши лист. — Ця справа має більше цікавих рис і можливих ускладнень, ніж я гадав спочатку. Не завадило б мені відпочити якийсь день на селі. Поїду сьогодні туди й перевірю деякі здогади на місці.

Холмсів відпочинок на селі скінчився несподівано: він повернувся на Бейкер-стрит пізно ввечері з розбитою губою й синцем на лобі, та й узагалі виглядав так, що Скотленд-Ярд міг би зацікавитись його власною персоною. Своїми денними пригодами він був дуже задоволений і щиро сміявся, переказуючи їх мені.

— Трохи розім’ятись на волі завжди корисно, — сказав він. — Ви знаєте, що я добре володію старовинним англійським видом спорту — боксом. Сьогодні це якраз стало мені в пригоді. Інакше все скінчилося б кепсько.

Я почав благати його розповісти, що сталося.

— Я знайшов ту пивничку, яку радив учора вам відвідати, і звідти розпочав свої розшуки. Балакучий хазяїн розповів мені все, що я хотів. Вільямсон — це сивий бородань, мешкає в Холлі сам, якщо не рахувати кількох слуг. Подейкують, що він був священиком, але дві пригоди, що сталися з ним, коли він жив у Холлі, видались мені дивними для священика. Я розпитав у церковній управі, й мені відповіли, що священик такий справді був, але репутацію мав дуже погану. Ще хазяїн сказав мені, що до Холла щосуботи збираються гості — "веселеньке товариство, сер", — між якими щоразу з’являється такий собі джентльмен із рудими вусиками, на ім’я містер Вудлі. Тільки-но він це промовив, як увійшов сам містер Вудлі — він пив у сусідній кімнаті пиво й чув усю нашу розмову. Хто я такий? Чого мені треба? Якого біса я до нього чіпляюся? І пішов сипати лайкою, ще й добірною. Закінчив він коротким міцним ударом збоку, і я не встиг ухилитися. Зате наступні кілька хвилин були пречудові. Він замахнувся ще раз, але спершу дістав удар лівою. Щодо мене, то бачите самі. Містера ж Вудлі повезли додому на возі. Так скінчилась моя прогулянка до Суррею, й мушу визнати, що, незважаючи на велике задоволення, я дістав від неї ще меншу користь, ніж від вашої подорожі.

У четвер нам принесли новий лист від нашої клієнтки.

"Вас не здивує, містере Холмсе, — писала вона, — звістка про те, що я залишаю дім містера Каразерса. Навіть велика платня не може поліпшити мого прикрого становища. В суботу я виїжджаю додому, але більше не повернуся. Містерові Каразерсу нарешті прислали коляску, тож якщо раніше безлюдна дорога й була небезпечна, то тепер жодної небезпеки немає.

Проте я мушу залишити містера Каразерса не тільки тому, що почуваю себе поряд із ним незручно, а й тому, що отой огидний чоловік, містер Вудлі, з’явився знову. Він ніколи не був красенем, але нині виглядає просто потворно; з ним, напевно, сталося лихо — все його обличчя розпухло. Я бачила його у вікно, та, на щастя, не зустрілася з ним.