Селище - Сторінка 2

Ті, хто біжать не оглядаючись, потрапляють на обід ліані чи дубу. Гриби билися у мішку, але Мар'яна не хотіла їх викидати. Вже скоро буде просіка, а потім селище. Там, біля частоколу, хтось обов'язково чергує. Вона побачила, як Дік дістав із-за пояса ніж і перехопив зручніше арбалет. Вона також вихопила ніж. Але її ніж вузький, тонкий, він годиться, щоби різати ліани чи відкопувати гриби. А якщо тебе наздоганяє, зграя шакалів, то такий ніж не допоможе, краще взяти палицю.

***

Олег доїв суп, поставив каструлю з гущею трохи вище, на полицю. Учні простукотіли босими п'ятами по глиняній підлозі, і через бійницю у стіні Олег бачив, як вони, вистрибуючи з дверей, цибали у величезну калюжу, яка назбиралася за останні дні. Бризки в усі боки! Потім хтось з них вигукнув: "Хробак!" І вони гуртом ловили хробака, а його рожевий хвіст висунувся з води і бив учнів по ногах. Руда Рут, дочка Томаса, заверещала: напевно, хробак обпік її голу руку пекучим присоском; мати дівчинки виткнулася з вікна будинку навпроти і крикнула:

— Чи ви подуріли?! Хто ж лізе у воду! Так без рук можна залишитися! Негайно додому!

Але учні постановили собі витягти хробака назовні, і Олег знав чому. Тоді хробак міняє колір, стає то червоним, то синім, це дуже цікаво, тільки цікаво їм, а не матерям, які панічно бояться хробаків.

Лінда, дружина Томаса, стояла побіля калюжі і кликала доньку, а Олег, випереджуючи питання матері, сказав:

— Зараз прийду.

А сам вийшов на вулицю і поглянув у її кінець, на ворота частоколу, біля яких стояв Томас з арбалетом у руці. Томас був напружений. "Недобре, — сказав собі Олег. — Недобре, я ж так і думав. Дік її завів кудись далеко, і там щось трапилося. Дік не думає, що вона зовсім інша, не така, як він, і її треба берегти".

Хлопці витягали хробака, він став уже майже чорним, ніяк не здавався у полон. А руду Рут теж полонили, і Лінда тягнула її додому. Олег побіг до частоколу і по дорозі згадав, що не взяв арбалета і тому користі від нього ніякої.

— Що? — спитав він у Томаса.

Той, не обертаючись, відповів:

— Здається, шакали знову тиняються. Зграя.

— Та сама, що й уночі?

— Не знаю. Раніше вони вдень не виходили. А ти Мар'яну чекаєш?

— Вона з Діком пішла збирати гриби.

— Я знаю, я їх сам випускав. Та ти не хвилюйся. Якщо з Діком, то нічого не станеться. Він вроджений мисливець.

Олег кивнув. У цих словах була образа, хоча Томас не хотів ображати Олега. Просто так вже склалося, що Дік більш надійніший, Дік справжній мисливець, а він, Олег, не зовсім мисливець. Ніби бути мисливцем — найбільше досягнення людства.

— Я, звичайно, розумію, — посміхнувся раптом Томас. Він опустив арбалет і притулився спиною до стовпа частоколу. — Але це питання пріоритету. У невеликому товаристві, скажімо, схожому на наше, здатність, наприклад, до математики, відступає на крок за шкалою цінностей порівняно з умінням вбити ведмедя, що несправедливо, але зрозуміло.

Посмішка у Томаса була ввічлива, довгі губи вигиналися у кутиках вуст, ніби їм не вистарчало місця на обличчі. Лице було темним, усе у глибоких зморшках, а очі ще темніші. І білки жовті. У Томаса хвора печінка. Можливо, через цю хворобу він зовсім облисів і часто кашляв. Але Томас був витривалим і найкраще за всіх знав дорогу до перевалу.

Томас підняв арбалет і, не прицілюючись, випустив стрілу. Олег кинув погляд туди, куди, вереснувши, метнулася стріла. Шакал не встиг зреагувати. Він випав з кущів, ніби кущі тримали його, а тепер відпустили. Він упав на траву і, смикнувшись, затих.

— Постріл майстра, — сказав Олег.

— Дякую. Треба відтягти, поки вороння не налетіло.

— Я притягну, — запропонував Олег.

— Ні, — заперечив Томас, — він не один. Краще збігай за своїм арбалетом. Якщо наші повертатимуться, їм доведеться йти через зграю. Скільки шакалів у зграї?

— Я шість штук вночі нарахував, — відповів Олег.

Чорна пащека шакала була роззявлена, біла шерсть стирчала голками.

Олег уже повернувся, щоб бігти за арбалетом, але його зупинив посвист Томаса. Посвист гучний, чутно у кожному кутку селища.

Зупинитися? Ні, краще за арбалетом! Це одна хвилина.

— Що там? — Мати стояла в дверях.

Він відштовхнув її, схопив зі стіни арбалет, ледь не вирвавши гак. Де стріли? Під столом? Близнюки, чи що, вкрали?

— Стріли за пічкою, — сказала мати. — Що трапилося? Щось з Мар'яною?

Старий вибіг з пікою. Бо ж як стрілятимеш з арбалета однією рукою? Олег обігнав Старого, і, не зупиняючись, почав витягати з сагайдака стрілу, хоча на ходу цього робити не вартувало. Усі малюки селища летіли до частоколу.

— Назад! — грізно вигукнув Олег, але його ніхто не послухався.

Поруч з Томасом вже стояв Сергіїв, тримаючи в руці великий лук. Чоловіки напружено наслухали. Сергіїв підняв руку без двох пальців, наказавши тим, хто підбігав ззаду, завмерти.

І тоді з рівної сірої стіни лісу долинув крик. Людський крик. Крик був далекий, короткий, він урвався — і запала мертва тиша, оскільки усі мешканці у селищі боялася навіть дихнути. Навіть немовлята в колисках замовкли. І Олег уявив, ні, навіть побачив, як там, за стіною дощу і білявих стовбурів, у лісі, що жив, дихав і рухався, притиснувшись спиною до теплої кори, стоїть Мар'яна, а Дік, упавши на коліно, — кров бризкає з пошматованої шакалом руки, — намагається перехопити піку.

— Старий! — крикнув Томас. — Борисе! Залишайся біля частоколу. Олеже, біжи за нами.

У лісі їх наздогнала тітка Луїза зі своїм знаменитим тесаком, яким вона минулого року відігнала ведмедя. У другій руці вона тримала головешку. Тітка Луїза була великою, товстою і страшною жінкою — короткі сиві пасма у всі боки, балахон надувся дзвоном. Навіть дерева боязко втягували гілки і скручували листя, тому що тітка Луїза була схожою на злого демона, який взимку рикає в ущелині. І коли тітка Луїза зіткнулася з ліаною-хижаком, та не схопила жертву, а заховалася за стовбур, наче ляклива змія.

Томас так несподівано зупинився, що Сергіїв ледве не налетів на нього, і, засунувши два пальці в рота, засвистів. Ніхто в селищі не вмів так оглушливо свистіти.

Коли свист затих, Олег відчув, як зачаївся, злякався ліс людського гамору, людської тривоги та гніву. Тільки чути було, як важко дихає дебела тітка Луїза.

— Сюди! — закричала Мар'яна.

Голос її пролунав зовсім близько. Вона навіть не крикнула, вона покликала, немов з іншого боку селища. І потім, коли вони побігли знову, Олег почув голос Діка, вірніше ревіння, схоже на звірине, і скажене ухкання шакала.

Олег кинувся вбік, щоби обігнати тітку Луїзу, але перед ним виникла спина Сергіїва, котрий не встиг навіть одягнутися і біг тепер в одних шкіряних штанах.

До смерті перелякана Мар'яна стояла, втиснувшись у м'який білий стовбур старої товстої сосни, який ніби увігнувся, намагаючись захистити дівчину. Але Дік не впав. Дік відбивався ножем від великого сірого шакала, який ухилявся від ударів, шипів і звивався. Ще один шакал корчився поруч на землі зі стрілою у животі. І штук п'ять, не менше, сиділи неподалік, наче глядачі. Шакали мають таку дивну звичку. Вони не нападають зграєю, а вичікують. Якщо перший не загризе здобич, до справи береться другий. І так далі, доки не переможуть. Вони не бережуть один одного. Вони цього не розуміють. Сергіїв, коли розтинав одного шакала, заледве знайшов у нього мозок.

Шакали-глядачі, як по команді, повернули морди до людей, котрі увірвалися на галявину. І Олегу несподівано здалося, що червоні очі шакалів дивляться на нього з осудом. Хіба можна нападати гуртом? Це ж не за правилами. Шакал, який все ще намагався вирвати ніж, раптом упав на бік. У його шиї стирчала стріла. Виявилося, що Томас встиг вистрелити, поки Олег роздумував. А Дік, ніби чекав цього, і відразу ж кинувся з пікою до інших шакалів. Поруч з ним вже були Сергіїв і тітка Луїза з тесаком та головешкою. Перш ніж шакали зрозуміли, що трапилося, двоє з них валялися мертвими, а решта кинулися у хащі. Ніхто за ними не побіг. А Олег підбіг до Мар'яни:

— Ти як?

Мар'яна плакала. Притулила до грудей ворухкий мішок з грибами і гірко плакала.

— Не мовчи, скажи, що трапилося? — злякався Олег.

— Мене перекотиполе обпекло, — плакала Мар'яна. — Тепер я буду рябою.

— Шкода, що ви так швидко прибігли, — сказав Дік, витираючи кров із руки,— я тільки добрав смаку.

— Не говори дурниць, — мовила тітка Луїза.

— Третій або четвертий тебе би загриз, — сказав Сергіїв.

***

По дорозі до селища Діка почало трусити, від зубів шакала добре ще нікому не було. Всі відразу пішли в дім Вайткуса. Сам Вайткус хворів, лежав, а його дружина Еглі взяла з аптечки — ящика у куті — настій протишакалячої отрути, потім промила Дікові рану і наказала йому спати. Мар'яні змазали лице жиром. Дік пішов. Через годину-другу пропасниця втишиться, а зараз йому боляче і погано, він не хотів, щоб інші це бачили.

Еглі поставила на стіл миску з цукром, який випарюють з коріння болотяної осоки. Тільки вони з Мар'яною знали, як розрізнити солодку осоку від звичайної. І ще малюки, котрі нюхом чують, яка трава солодка, а яку не можна чіпати. Потім Еглі розлила у чашки окріп, і кожен сам черпав ложкою густий сірий цукровий кисіль. У Вайткусів по-простому, до Вайткусів усі люблять ходити.

— Нічого страшного? — запитав Томас у Еглі. — Дік зможе йти?

— На ньому, наче на кішці, відразу гоїться.

— Ти все ж таки сумніваєшся? — запитав Сергіїв.

— Я не сумніваюся, — відповів Томас. — Інших варіантів немає. — Ти пропонуєш чекати ще три роки? Ми повмираємо від злиднів.

— Ми не вимремо, — озвався з ліжка Вайткус. Борода і кучма волосся на голові закривали все лице. Виднівся тільки червоний ніс і світлі плями очей. — Ми вкінець здичавіємо.

— Одне і те саме, — сказав Томас. — Поговорив би я з тим Даніелем Дефо! Який брехун!

Вайткус засміявся і закашлявся.

Олег уже чув ці розмови. Зараз такі розмови — намарно витрачений час. Він хотів було піти в сарай, де Старий з учнями знімали шкури з убитих шакалів, поговорити зі Старим. Просто поговорити. Але глянув на миску з цукром і вирішив поїсти ще. Вдома вони з матір'ю з'їли свою порцію ще минулого тижня. Він зачерпнув цукру так, щоб ложка була неповною, адже він сюди прийшов не об'їдатися.

— Пий, Мар'янко, — сказала Еглі, — ти втомилася.

— Дякую, — відповіла Мар'яна, — я гриби покладу відмокати, бо позасинають.

Олег розглядав Мар'яну, ніби вперше бачив, навіть ложку забув піднести до рота.