Селище - Сторінка 34

Лише бульбашки та вузькі чорні голови з білими очиськами висовувалися з води.

Далеко зграя не заплила. Раптово вода перед передньою комахою завирувала, і зміїна голова з роззявленою зубастою пащекою метнулася до блискучого міхура, міхур луснув, і чорна морда зникла під водою, там де зміїна голова. Інші плавці стрімко повернули до берега.

Павлиш перевірив, чи працювали камери — цю сцену варто переглянути ввечері вдома. Клавдія скаже щось банальне, на кшталт "жорстока боротьба за існування". Саллі буде дивуватися. Навіть співчуватиме цим міхурам, а може, побачить в цьому щось кумедне — хоча ні, що кумедного в цьому позбавленому гумору світі?

Павлиш пустив машину далі по берегу, роздумуючи про те, що критерієм цивілізованості світу повинно бути саме почуття гумору. Часом може засміятися і мавпа, але потрібна достатньо розвинена мова, щоби розповісти анекдот і побачити веселі обличчя співрозмовників. Тут нічого смішного просто не буває. Якщо ти загавишся, вирішиш посміятися, тебе з'їдять.

Незабаром довелося знову загальмувати — до берега підступали горби, вкриті рідкими білястими кущами. Але серед кущів виднілися кола розритої землі. Кола мали ідеальні форми, наче проведені циркулем.

Павлиш зупинив всюдихід на краю одного кола. Постояв. Нічого цікавого не відбувалося. Тоді він увімкнув щуп. Довгий гнучкий прут вистрибнув з тіла всюдихода і почав обмацувати землю. Кінець його повільно рухався до центра кола. І раптом, коли Павлиш вирішив, що кола безпечні, земля розсунулася, щось біле, підземне і безформне вилізло назовні — чи то був мацак, чи м'яке безформне подовгасте створіння, — обплутало щуп і з такою силою потягло до себе, в глибину, що щуп не витримав і обірвався. Мацак зник, земля знову стала рівною. Павлиш пошкодував, що втратив щуп, і похмуро сказав злодію:

— Вдавишся ти моїм щупом! Чесне слово, вдавишся!

Він повів всюдихід боком, ближче до схилів пагорбів, продираючись через кущі.

І раптом він побачив квіти. Або щось, дуже схоже на квіти.

Ясно-червоні пелюстки розміром як долоня оточували пухнастий жовтий центр квітки. Це було гарно. Довгі стеблини трохи погойдувалися, згинаючись під вагою пелюсток.

Павлиш роздивився. Начебто нічого йому не загрожувало. Як би там не було, скафандр врятує його від будь-якої несподіванки.

Він вистрибнув зі всюдихода і підійшов до квітів. Приємно потішити Саллі.

Але в той момент, коли рукавичка Павлиша доторкнулася до стеблини, квітка відхилилася, наче злякалася і, згорнувши пелюстки, зникла під землею. Тільки вузенька нірка вказувала на місце, де вона росла. З другою квіткою Павлиш вирішив схитрувати. Він схопив її швидко, наче ловив муху, і смикнув.

Квітка затрепетала в руці, намагаючись заповзти під землю, але Павлиш тримав її міцно. Ця боротьба тривала півхвилини, поки квітка не здалася і нерухомо повисла в руці Павлиша. Він спробував відкрити пелюстки, але це вже були не пелюстки, а слизька грудка червоної протоплазми.

Павлиш відкинув грудку, та впала на землю і раптом знову віджила. Стеблинка, тільки що м'яка і нерухома, почала наполегливо крутитися, підшуковуючи щілину у землі. Після кількох спроб їй це вдалося, і вона хробаком влізла вниз, втягуючи і червону грудку квітки.

— Живіть як хочете, — не приховуючи відрази сказав Павлиш. — Квітів ми більше не збираємо.

Праворуч стояла стіна кушів, значно яскравіших, ніж решта рослин. Листя у кущів були гостре, як голки — наче молоденькі сосни грілися під теплим вітром. Павлишу навіть здалося, що варто розсунути колючі гілки, і там, всередині, знайдеш справжні, слизькі, міцні маслюки.

Щоби звільнитися від мани, Павлиш підійшов до кущів ближче. Але не встиг він доторкнутися до них, як кущі виставили довгі гостряки, і в наступну мить голки полетіли на Павлиша, настільки тонкі, гострі і міцні, що сотні їх увіп'ялися у скафандр, і Павлиш ледь не упав від такого нападу.

Він відскочив, проклинаючи кущі, і втратив кілька хвилин, перш ніж відчистив скафандр від неймовірно міцних і гострих голочок.

Ще через сотню метрів довелося знову зупинитися. Пагорби підійшли до самого берега, з води тут випиналося гостре каміння. Плавати по озеру було небезпечно. Павлиш підняв всюдихід у повітря і пішов над верхівками дерев.

Через тонкі блакитні і зеленуваті гілки важко було побачити, що відбувається у глибині лісу, до того ж пішов дощ, і все довкола зникло у густому мороці.

Павлиш намагався вмовити себе, що йому тут дуже цікаво, що як біолог і мандрівник, він сьогодні багато побачив, що він першовідкривач, Колумб цього світу, і тому дуже задоволений своєю першою мандрівкою. Насправді, настрій був паскудний. Його нудило вже від згадки про те, як тягнеться жива стеблина із землі, як квітка перетворюється на грудку слизу.

Може, повертатися? Павлиш уявив собі, як зараз зайде в тісний купол, наповнений чистими домашніми запахами, як строго гляне Клавдія і скаже, що він, напевно, погано пройшов дезинфекцію на вході, а Саллі почне готувати обід, намагаючись якнайкраще вгодити мисливцю.

Ліс обривався біля великої швидкої ріки, яка впадала в озеро. Він підступав до ріки тісною стіною — ані шматка вільної землі. Дерева стояли у воді білими стовбурами, як невпевнені у собі купальщики, які не знають, чи їм пірнути і поплавати, а чи похлюпати на груди долонькою і піти назад до розстеленого на березі рушника.

На дальньому березі Павлиш побачив невеликий мис, зарослий травою і облямований смугою гальки. Туди він і скерував всюдихід, вирішивши завершити тут сьогоднішню мандрівку.

Коли Павлиш вийшов зі всюдихода, навколо було тихо. Тільки ледь-ледь дзюркотіла вода, обмиваючи каміння.

Ніби він зайшов у кімнату, де щойно кипіла невимушена розмова, але коли з'явився непроханий гість, усі замовкли і дивляться на нього вороже, чекаючи, коли він піде.

— Нудно живете, — виклично сказав річці Павлиш, але відповіддю була мовчанка.

Відігнавши сумні думки, Павлиш подивився удаль. Неподалік починався ліс, назагал низькорослий і миршавий, далі від берега дерева ставали вищими, вершини були темніші.

А ще далі, там де ліс зливався з пеленою дощу, чоловік помітив величезну стрімку скелю. Врешті, ні, швидше за все, це не скеля, подумав Павлиш. Це схоже на колони — дві, три, чотири... Колони зникали у хмарах. Ось це вже цікавіше, подумав Павлиш, і бажання повертатися на базу зникло.

Він підняв машину і полетів далі. Через п'ять хвилин він наблизився до колон і зміг роздивитися їх краще.

Найбільше, подумав Павлиш, вони схожі на стовбури дерев. Але стовбури діаметром у кілька десятків метрів і наче сплетені із багатьох канатів, кожен завтовшки з метр. Переплетіння були випадковими, безсистемними. Стовбури в багатьох місцях розширювалися, навіть були укриті кущами, маленькими деревцями. Десь поміж канатів Павлиш побачив навіть невелике озерце, оточене густими очеретами. Потім печеру-дупло, де міг би поміститися триповерховий будинок. Він зібрався було залетіти всередину, але не наважився, згадавши про норов місцевих мешканців.

Кружляючи довкола стовбура, Павлиш поволі піднімав машину, і кожне наступне коло збільшувалося, тому що на висоті метрів ста від стовбура почали відходити криві гілки, а стовбур продовжував тягтися нагору, доки не зник. Тільки тепер Павлиш помітив, що мимовільно увійшов у низькі хмари, які затуляли від нього верхівку дерева.

Павлиш увімкнув прожектор. Сильний промінь світла ледве проникав крізь хмари, і Павлиш міг тільки здогадуватися, що перед ним — переплетені гілки. Коли він наблизився до стовбура метрів на п'ять, то побачив, як промінь відбився від нерухомих червоних очей якоїсь тварюки, яка спостерігала за всюдиходом, вичікуючи, коли він підійде ще ближче, аби схопити його.

Раптом машину смикнуло, і Павлиш навіть забив лікоть об пульт. Він не відразу зрозумів, хапаючись за ручне управління, що локатор всюдихода зупинив і відвів машину вбік, аби не налетіти на велетенський горизонтальний сук — десятиметрову завширшки естакаду, яка витягнулася до іншого дерева.

Більше нічого розгледіти не вдалося. Потрібно повернутися сюди за кращої погоди, вирішив Павлиш. Якщо це не діадема, то у крайньому випадку, срібне намисто. Йому вдалося знайти найбільші дерева в Галактиці, а це вже відкриття.

І Павлиш повів машину догори на автопілоті, довіряючи йому більше, аніж собі.

Через те, що він піднімався повільно, минуло хвилин десять, перш ніж всюдихід вирвався із хмар.

Стало дуже світло. Незвично світло.

Над головою блиснуло синє небо, темніше, ніж на Землі, на ньому горіли поодинокі зірки. Під самим всюдиходом у безкінечність пливла вата хмарин. Нічим не порушена, спокійна, біла і чиста.

Отже, верхівки дерев ховаються десь всередині хмарини.

"Нічого, вдома розберемося — локатор зафіксував абрис дерева". Павлиш розвернув всюдихід і полетів на базу, але у хмари не опускався.

Він пошкодував, що раніше не здогадався піднятися сюди. Тільки запускав сюди, у цей чистий простір, скаутів, а не подумав, яка чудова психотерапія для втомленої смердючим вологим лісом людини — опинитися в просторі неба над остогидлими хмарами.

Тут так добре дихалося...

Це теж було психологічним ефектом — дихав Павлиш тим самим повітрям, що було в скафандрі.

— Чудово, — сказав він вголос. — Тепер, коли стане тоскно, буду літати сюди.

— Куди? — запитала Клавдія.

Виявляється, що зв'язок був ввімкнений, і Клавдія весь цей час чула всі його зітхання, прокльони і розмови з самим собою.

— Я повертаюся, — сказав Павлиш.

— Як політ? — запитала Клавдія.

— Дуже цікавий політ, — щиро відповів Павлиш. — І дуже гарне небо.

Вони непогано пообідали. На щастя (має ж бути якась утіха), Саллі набрала в експедицію безліч смачних приправ. Клавдія добре зналася на китайській кухні, і якось Саллі казала Павлишу, що їхня група славиться на всю Дальню розвідку кулінарною вишуканістю. А розмаїття і вишуканість в їжі у далекій експедиції — це особливий шик, недосяжний навіть на великому кораблі, бо зазвичай кухарі йдуть шляхом найменшого спротиву, виконуючи інструкції, написані на обгортках сублімованих, консервованих та інших напівфабрикатів. Треба мати бажання і уяву, щоби перетворити сухий суп із шампіньйонів у казковий соус для розкішного біфштексу.