Селище - Сторінка 38

Довкола була темрява.

Кошик нахилився, повільно розкачуючись.

— Ось і все, — сказав Казик сумно. — Немає більше кулі.

— Головне, що ми живі, — заперечив Дік. — І не розбилися. Це головне.

***

Вони сиділи на дні кошика, намагаючись не розхитувати його, щоб не зірватися униз. Язики хмар повзли через кошик, часом приховуючи темну пляму отвору в кулі, часом розсіювалися, і тоді можна було зазирнути в загадкову глибину кулі. Але зрозуміти, що з нею сталося, ніяк не вдавалося. Світанок надходив настільки повільно, що здавалося, день не настане ніколи.

Клапті хмарин були світліші за повітря, але поступово повітря зрівнялося з ними за кольором, і усе стало однаково сіре.

Дрімота покинула аеронавтів, тягнуча дрімота, на межі сну, яка зв'язує язик і сковує органи, але не замінює сон, бо весь час відчуваєш, як холодно і безнадійно.

— Я ніколи не думав, що бувають такі дерева, — сказав Казик.

— Напевно, навіть на Землі таких немає, — припустила Мар'яна.

— На Землі дерева ще більші, — впевнено сказав Казик. — Наприклад, секвоя. Вона росте у Скелястих горах.

— Може, це не дерево, — сказав Дік. — Може, така скеля?

— З гілками? — запитала Мар'яна.

— Хіба розгледиш?

— Але ж ми висимо.

— Можливо, висимо на виступі? — сказав Дік. — Але якщо це дерево, то ще гірше.

Мар'яна обережно нишпорила, сподіваючись, що викинули не всю їжу, щось залишилося. Але кошик був зовсім порожній.

— Даремно ми викинули паливо, — пошкодував Казик.

— Ми більше не полетимо, — впевнено сказав Дік. — Досить. Краще ходити пішки.

— Треба швидше спуститися донизу, — мовила Мар'яна. — І відшукати мішки. Бо хтось знайде їх раніше і все з'їсть.

— Ну, паливо навряд чи хтось з'їсть.

Дік підповз до краю кошика і почав вдивлятися в туман.

Мар'яна зойкнула. Вона випростала ногу, але нога так затерпла, що по всьому тілу голками пройшов біль. Дік здригнувся, кошик захитався.

— Я думаю, — сказав Дік, — що куля зачепилася за верхівку дерева і розірвалася. Якщо ми будемо розхитувати кошик, він може зовсім відірватися, а до землі ще далеко.

Вітерець погнав клапті хмар, і в проміжках між ними можна було розгледіти гілки дерева, сіру стіну. Верхівка кулі все ще ховалася в тумані.

— Треба вибиратися, — сказав Дік невпевнено.

Він витяг з сагайдака стрілу з важким наконечником і кинув донизу.

Було тихо. Казик рахував у думках. Він дорахував до двадцяти.

Нічого вони не почули.

— Може, на дерево впала, — сказав Казик. — Чи на мох. Я полізу.

— Куди? — запитала Мар'яна.

— По мотузках нагору. Чого чекати? А потім я вам крикну.

— Давай, — сказав Дік. — Ти найлегший.

Казик перевірив, чи надійно прикріплений ніж. Потім, тримаючись за канат, обережно виліз на край кошика.

— Зовсім не страшно, — повідомив він. — Нічого не видно, тому й не страшно.

Казик вхопився руками за канат і підтягнувся так, щоб обхопити його ще й ногами. Мар'яна і Дік завмерли з іншого боку кошика. Він розхитувався.

Казик сказав:

— Я вам буду все розповідати, щоб ви знали.

Хлопчик ліз швидко — він звик лазити по ліанах. Через півхвилини його вже не було видно, тільки кошик розхитувався у такт його рухам.

— Ну і як? — запитав Дік.

— Лізу, — відповів Казик. — Куля зовсім без повітря, висить, як ганчірка.

Через деякий час кошик перестав розхитуватися.

— Що? Доліз? — запитав Дік.

— Ні. Я відпочиваю,— відпочивав Казик. — Вже скоро доберуся.

"Чекати завжди найгірше, особливо, коли не знаєш, чим закінчиться таке чекання, — подумала Мар'яна. — Але чомусь ми завжди чекаємо. Навіть жити немає часу. Взагалі, усі чекають того часу, коли ми полетимо на Землю, а я чекаю, коли повернуся до Олега. Дік чекає, щоб якнайшвидше опинитися в лісі. Тепер ми чекаємо — обірветься куля, чи ні. Дуже нудно чекати, найнеприємніше заняття. Жити треба так, щоб зовсім не чекати..."

Кошик знову почав розхитуватися. Почувся тріск. Мар'яна зрозуміла, що це тріщить оболонка кулі. Кошик смикнувся і ривком опустився на півметра.

— Обережніше, — сказав Дік.

— Зараз, — відповів Казик. Голос його був глухий, наче його обгриз туман.

Кошик хитнувся сильніше.

— Вибрався! — повідомив Казик. — Ви не бійтеся. Куля добре зачепилася канатами. Тут міцна сучкувата гілляка, товста, як я. Так що не бійтеся. Вилізайте. Я вас чекаю.

— Ну, йди, — сказав Дік Мар'яні. Він міцно причепив до спини арбалет, щоби не заважав під час підйому. Він вірив Казику і більше не боявся, що куля обірветься. — Якщо втомишся, відпочинь. І вниз не дивися.

— Все одно нічого не видно, — сказала Мар'яна. — Не бійся за мене.

— Ти відпочивай, не поспішай, — повторив Дік. — Я б відразу поліз за тобою, але канат двох не витримає.

Мар'яна встала на край кошика, міцно тримаючись за канат. Канат був вологим і слизьким. Але страшно справді не було. Вона теж вміла лазити по деревах.

Через кілька хвилин вона вже стояла поруч з Казиком на широкій, завислій над землею дорозі — такою їй видалася гілка дерева. Куля зачепилася за гострі суки, які стирчали зі стовбура, заплуталася у гілках та листі, що нагадували ножі, подерлася, але канати трималися міцно.

***

Вже зовсім розвиднілося, і тепер, коли все найстрашніше закінчилося, усім дуже хотілося їсти. Але щоби поїсти, треба якомога швидше спуститися на землю і знайти мішок з харчами.

— Пішли, — скомандував Дік, беручи арбалет, щоби бути готовим до несподіванок. — Ти, Мар'янко, йди посередині.

— Ні, — сказав Казик.

— Що ще?

— Ти забув. Нам треба спускатися вниз.

— Ну і що?

— Я візьму мотузку.

Дік зупинився. Він зрозумів, що Казик правий.

Але відразу виникла проблема: як дістати мотузку. Вони намагалися потягнути за одну з мотузок, але всі мотузки були міцно переплетені і жодна не піддавалася. Витягнути наверх всю кулю також не виходило — кошик був надто важким, а ноги ковзали по округлій гілляці.

— Зачекайте, — сказав тоді Казик, і, перш ніж Дік встиг заперечити, він спустився вниз по мотузці, зник в тумані і повернувся хвилин через п'ять, захеканий, але задоволений. Він потягнув за канат, по якому спускався, і канат поволі поліз нагору.

Канат був міцний і довгий. Казик скрутив його в кільце і повісив через плече. Йому було важко, але він не показав цього.

За той час, поки Казик спускався, щоб відрізати канат від кошика, Дік пройшов уперед, до того місця, де величезна гілка зросталася з головним стовбуром дерева. Нічого небезпечного він не зустрів. Мар'яна також не гаяла часу, вона присіла навпочіпки і відрізала шматочок сучка. Це було дерево, справжнє дерево, з твердою товстою корою, слизькою і цупкою зверху, але трухляве всередині. Тому гілка й прогиналася під ногами.

Вони пішли до головного стовбура. Мар'яна подивилася, як Казик зігнувся під вагою канату, і розуміла, що він ніколи не погодиться їй уступити. Тому вона сказала:

— Казик, навіщо нести канат без користі? Я думаю, що краще зв'язатися цією мотузкою, і коли хтось випадково впаде, решта його втримають.

— Чудово! — зрадів Казик. — Як альпіністи під час сходження на Еверест.

Ні Дік, ні Мар'яна не пам'ятали, що таке Еверест, і не знали, чим займаються альпіністи, але не розпитували.

Вони зв'язалися канатом. Він був такий довгий, що не заважав йти.

Так вони дійшли до кінця сука, до того місця, де він з'єднувався з основним стовбуром. Тоді стало зрозуміло, що цей сук насправді є однією з велетенських ліан, з яких сплетене дерево. Тільки вона відхилилася майже під прямим кутом. Сук не вливався у стовбур, як у звичайного дерева, а продовжувався далі, всередину його, розсунувши сусідні ліани. Це було наче у дівочій косі, у якій одне пасмо вибивалося назовні. У тому місці над суком виникла щілина, що звужувалася догори, зникала в тумані, такий собі тунель, темний і похмурий, стіни якого поросли довгим мохом і лишайниками.

Вони зупинилися перед входом, і не знали, що їм робити далі: чи йти у темряву, чи пошукати інший шлях униз.

Мар'яна обережно помацала мох. Він був їй знайомий. Зелена маса здригалася від дотику і притискалася до кори. Такий лякливий мох, тільки трохи менший, часто зустрічався на деревах в глибині лісу, їсти його не можна, він гіркий. Але інколи в ньому живуть горішки — це щось на зразок хвороби моху, — міцні, хрусткі, майже без смаку. Їх їдять лише дітлахи, бо ситості від них мало. Але тепер би й горішки не завадили.

Поки Мар'яна безуспішно шукала в мохові горішки, Дік обережно, на довжину мотузки, увійшов всередину щілини. З кожним кроком гігантська ліана йшла під більшим нахилом, водоспадом скочувалися всередину стовбура. Дік підсковзнувся і упав на живіт, щоб не скотитися униз, у чорне провалля, і не потягнути за собою інших. Потім він виліз назад.

— Будемо зовні спускатися, — сказав Дік. — Нічого не знайшла?

— Ні, — відповіла Мар'яна.

— Пити хочеться, — сказав Дік.

Вони розв'язали мотузку і обмотали її кінець до гілок, які наче кущі, вилізали біля самої основи сука. Казик, закріпивши другий кінець біля пояса, почав спускатися вниз по стовбуру, чіпляючись пальцями за нерівності кори і рослини, що гніздилися на корі.

Дік постійно був нашорошений. Він не сподівався на те, що гілки надійні, і весь час чекав ривка — якщо гілки обірвуться, йому доведеться взяти на себе вагу Казика. І він боявся цього, бо втриматися на слизькій і пологій поверхні сука нелегко.

А Казик спускався дуже повільно, він теж був обережний. Він поглядав донизу, намагаючись розгледіти в тумані якусь площадку чи інший сук. Щоб розважитися, він уявляв себе земним альпіністом.

Несподівано він побачив гостру сучкувату гілляку, яка стирчала зі стовбура трохи поодаль його шляху, і простягнув руку, щоб за неї схопитися. Але в той момент, коли він доторкнувся до гілляки, вона розділилася на два зазубрені ножі, і тільки блискавична реакція Казика врятувала його руку. Він встиг відсмикнути пальці, але ножі все ж різанули по них. Мотузка смикнулася. Дік підхопив її сильніше і крикнув зверху:

— Ти чого?

Казик відповів не відразу. Кров полилася з подушечки долоні, розрізаної ножами, які виявилися щелепами великої комахи — вона ховалася у норі, вирізаній в корі дерева, і чатувала на здобич, зробивши вигляд, що її жувальця — лише обламаний сучок.

Перев'язати руку було нічим. Казик крикнув нагору:

— Нічого, подряпався. Тут паршивець сидить, кусається.

— Обережніше, — відповів Дік.