Селище - Сторінка 47

Ближче — чорні, безсніжні; далі — укриті снігом, масивні, спокійні і знайомі — гори повсюди одинакові, на будь-якій планеті.

Всюдихід зупинився біля гір. Тепер можна було зрозуміти схему розташування гірської системи. Гори піднімалися виступами від долини, переходячи в перший, порівняно невисокий і плаский хребет. За ним тягнулися високогірні долини, на яких навіть зараз, улітку, не танув сніг. За долинами ланцюгом здіймалися гори набагато вищі, вже справжні гіганти — висотою більше п'яти кілометрів. Далі — Павлиш знав про це, але здалеку було важко побачити — розташувався візерунок вершин, найвищих на планеті, і найвища гора заввишки понад одинадцять кілометрів, яка ще отримає достатньо гарну і горду назву.

Туди Павлиш поки що не полетів.

Він опустив машину на пологому схилі другого хребта. Посидів трохи, не відкриваючи люка.

Було дуже тихо. І тиша ця була чистою і урочистою. Тиша, яку ніколи і ніхто ще не порушував звуком голосу.

Потім Павлиш вийшов на зв'язок і запитав, як справи на станції.

Клавдія відповіла, що все гаразд, і попросила не запізнюватися на обід.

Вона нагадала Павлишу, щоб він заглянув у долину, де скаут виявив аномалію.

— Обов'язково, — сказав Павлиш. — Тільки трохи пізніше.

Він відкрив люк і вийшов назовні. Вітру не було. Ноги відразу загрузли у снігу — майже по коліно, сніг був укритий блискучою твердою плівкою, за довгий день літнє сонце розтоплювало її. Але всередині сніг був сухий, розсипчастий і надто білий — Павлишу ще не доводилося бачити тут такого яскравого білого кольору.

Павлиш взяв жменю снігу і стиснув рукавицею. Сніг розсипався і пудрою посипався униз.

Потім Павлиш здійснив неймовірний злочин проти інструкцій, але як біолог він розумів, що йому тут нічого не загрожує. Він зняв шолом. Холодне повітря обпекло обличчя, на секунду Павлиш навіть затримав дихання, щоб не пустити в легені мороз. Коли він нарешті вдихнув, то всі його очікування збулися — це було кришталеве, первозданне, прекрасне повітря.

Тримаючи шолом у руці, Павлиш пішов, провалюючись по коліно в снігу. Він не поспішав. Був тільки один звук — звук хрусткого снігу. Тут, на висоті, від незвички збивалося дихання — а тільки чотири кілометри, не більше.

Білий птах пролетів удалині. Отже, і тут є якесь життя. А чому б йому не бути — повітря нормальне.

Замерзли вуха. Павлиш пошкодував, що не взяв теплої шапки — у нього була з собою стара в'язана шапка.

Павлиш одягнув шолом, увімкнув опалення.

Йому не хотілося йти звідси. Він стояв, повільно повертаючи голову, і розглядав почергово вершини, такі схожі і такі велично різні — це була особлива, урочиста і досконала архітектура, яка властива тільки великим горам. Яскраве біле сонце пливло над вершинами, а небо було значно темніше, ніж на Землі, і виднілися зорі.

Павлиш повернувся до всюдихода, підняв його знову і пройшов до дальнього великого хребта. Він летів уздовж гірського ланцюга, вдивлявся у деталі велетнів: у скельне урвище кілометрової висоти, у вузький гребінь, над яким навис сніговий карниз, у тріщину в льодовику, що зникає глибоко у безодні... Одні милуються вогнем, інші — морем. Павлиш над усе любив дивитися на гори.

Він відчув, що втомився і зголоднів. Він дістав бутерброди, випив кави, знову поговорив зі станцією і знову Клавдія нагадала йому заглянути в ту долину. Тому Павлиш перед поверненням взяв курс туди. У повітрі він спокійно попивав каву, виніжувався у спокійному стані людини, яка не обманулася у високих сподіваннях.

Всюдихід опустився на схилі долини, що нагадувала велетенський цирк.

— Ну, де тут у нас аномалія? — запитав вголос Павлиш і виглянув в ілюмінатор.

З того боку не було нічого — тільки білосніжний схил. Він подивився в інший бік, униз. Потім сказав:

— Так. Саме так.

Зі всіх неймовірних видовищ, які спостерігає людина на своєму віку, йому випало найнеймовірніше.

Внизу, в долині, на арені снігового цирку, маленький звідси, згори, лежав космічний корабель. У першу мить він видався Павлишу зовсім цілим, і він навіть подумав на мить, що це якась інша експедиція... Але потім зрозумів, що корабель загинув.

Диск стояв схилившись, торкаючись боком снігового поля. Снігова льодяна шапка прикривала його вершечок.

Павлиш різко підняв всюдихід і кинувся до корабля.

Вистрибнувши зі всюдихода, він згадав, що не повідомив на станцію про відкриття, чим знову неприпустимо порушив інструкцію, але потім викинув цю думку з голови.

На боці корабля виблискував напис: "Полюс".

Корабель не хотів пускати Павлиша всередину. Пасажирський люк був привідкритий, але дістатися до нього було неможливо — він виявився на висоті трьох метрів. Трап не змогли або нікому було його опустити. Вантажний люк заклинило під час падіння. Павлиш довго ходив довкола "Полюса", наче кіт, якому пропонують напитися молочка із глечика з вузьким горлечком. Павлиш упіймав себе на думці, що не поспішає проникнути на корабель, боїться зустрічі з видовищем раптової, давно замерзлої смерті.

Водночас, хотілося сподіватися... На що? І відразу ж Павлиш придумав відповідь: на те, що хтось залишився живий, зумів підняти планетарний катер і вийти у космос. Безглуздість цієї думки змусила досадливо поморщитися. Адже Павлиш чудово знав, що це за корабель, знав, що він давно зник безвісти. Останній зв'язок з ним був, коли він йшов у дальній стрибок зовсім в іншому секторі. Щось трапилося під час стрибка. Корабель з нього не вийшов. І зник безслідно, що буває вкрай рідко, раз на десятиліття.

Виявляється, корабель вийшов зі стрибка тільки для того, щоби безсило упасти у цих холодних горах. І звичайно, ніхто з нього не врятувався. З тієї причини, що якби вони запустили рятувальний катер, то змогли би дістатися до населеної планети. Цього не сталося.

Павлиш повернувся до себе на катер, згадав, що Клавдія, напевно, божеволіє — так давно він мовчить.

Якщо Клавдія і божеволіла, то вона чудово тримала себе в руках.

— Щось сталося? — запитала вона крижаним голосом, почувши Павлиша.

— Як тобі сказати...

Клавдія мовчала. Зв'язок працював бездоганно, Павлиш чув її швидке дихання.

— Я знайшов "Полюс", — сказав Павлиш.

— Який полюс?

— Пам'ятаєш, ти мені казала про аномалію. Це не аномалія. Це космічний корабель "Полюс". Може, ти чула, що він щез двадцять років тому?

— Ой! — долинув голос Саллі. Напевно, вона стояла поруч з Клавдією. Можливо, також хвилювалася, куди зник Павлиш. — А люди?

— Він загинув. Розбився, — сказав Павлиш. — Зараз я постараюся проникнути в нього.

— Почекай, — сказала Клавдія. — Ми не знаємо причини катастрофи.

— Він розбився, — повторив Павлиш. — Минуло двадцять років.

— Тоді немає чого поспішати, — сказала Клавдія. — Ми прилетимо туди разом. За інструкцією не можна йти одному.

— Я в скафандрі, — сказав Павлиш.

— Звичайно, Славко піде, — сказала Саллі. — Я би також пішла.

— Я категорично проти, — відрізала Клавдія.

— Вибач, — відповів Павлиш і відключив зв'язок.

Це була відкрита революція, бунт на кораблі.

Павлиш відкрив скриньку з експедиційними приладами. У катері повинні бути необхідні речі — мотузки, крюки. Обставини бувають такі несподівані, що вся технологія космічного часу виявляється безсилою перед шматком тросу.

Павлиш відразу відшукав ідеальне знаряддя, щоби проникнути на корабель, — реактивний рюкзак.

Усередині корабель добре зберігся. Він був немов заспиртований крижаним повітрям.

Павлиш повільно йшов коридорами корабля, заглядаючи в каюти. Його метою був пульт управління. Там повинен зберігатися бортовий журнал.

Каюти були порожні. Це було дивно: навіть коли більша частина команди перебувала в анабіозному відсіку, чергових на такому кораблі мало бути не менше сотні людей.

У каютах все залишалося таким чи майже таким самим, як на момент катастрофи корабля. Речі на місцях, але жодного трупа.

На кораблі летіли сім'ями. В одній каюті — Павлиш запам'ятав її номер: 44 — його раптом зворушила картина закарбованої миті. Там стояла дитяча колиска, біля неї розпочата пляшечка дитячого молока. Іграшки в колисці...

Павлиш вже переконався, що після аварії на кораблі залишилися живі люди. І йому потрібно було зрозуміти, що сталося з ними потім.

Павлиш відшукав пульт керування. Він сильно постраждав. Прилади управління були розбиті. В мертвому хаосі дивом здавався зелений вогник сигналу автоматичного зв'язку із Землею. Павлиш вимкнув його — мерехтіння вогника в мертвому кораблі мало зловісний відтінок.

У відсіку керування та в інших службових приміщеннях "Полюса" Павлиш нікого не знайшов. Не було і бортового журналу. Не було людей і у відсіку двигунів, який постраждав найбільше. Нарешті Павлиш дістався до анабіозного відсіку. Двері до нього були зачинені. Але Павлиш був готовий до цього. Він прихопив з катера різак.

Замок піддався досить легко. В анабіозному відсіку було темно — стіни тут, на відміну від інших приміщень, не були вкриті фарбою, яка світилася. Павлиш увімкнув ліхтарик шолома.

І тоді все зрозумів. Люди в анабіозних ваннах загинули разом з кораблем. Швидше всього, під час аварії одразу відключився енергоблок, і ті, хто залишилися живими на кораблі, не змогли запустити систему реанімації. Хоча, напевно, намагалися. Деякі ванни були відкриті, але врятуватися нікому не вдалося.

А потім розчини у ваннах замерзли, і ті, хто спали на момент загибелі "Полюса", опинилися замурованими в прозорих крижаних глибах. І тут же, в переходах між ваннами, Павлиш знайшов тих, хто загинули за межами відсіку. У когось вистачило сили перетягнути їхні тіла сюди.

Павлиш не затримувався в анабіозному відсіку. Йому було там страшно. Можна бути дуже раціональною, тверезою і відважною людиною, і все-таки внутрішньо зіщулитися, відчувши за спиною, у крижаній тиші, уявні ледь чутні кроки і побачити раптом, як за склом анабіозної ванни, у мерехтливому світлі ліхтарика здригнеться повіка чи смикнеться в усмішці рот людини, яка загинула двадцять років тому.

Павлиш відступав до виходу, побоюючись обернутися спиною до кладовища "Полюса". А коли зачинив за собою двері відсіку, довго стояв, притулившись спиною до стіни коридору, і чекав, коли перестануть тремтіти ноги.

Потім він пішов до виходу, який виявився дуже далеко. Павлиш йшов, прискорюючи кроки, тільки одного разу зазирнув у відчинені навстіж двері якогось складського приміщення, оскільки його здивував розгром всередині — наче якісь дикуни чи тварини дісталися до ящиків і пакетів, порозкидали їх по підлозі, розкрили невміло, пазурами чи кігтями, смакували страви і викидали їх, якщо не подобалися.