Селяни - Сторінка 3

Ми готуємо навколо Парижа околиці Рима[43] на день розгрому, який принесе з півночі ураган нашим гіпсовим замкам і нашій картонній розкоші…

Бачиш, мій дорогий, куди доводить нас звичка товкти воду в газетній ступі! Я вже пишу щось на зразок передової статті. Чи не має розум, як і шляхи, своєї второваної колії? Замовкаю, бо обкрадаю свій уряд, обкрадаю самого себе, а ви можете тільки позіхати. Продовження завтра. Я вдруге чую дзвін, що сповіщає мене про один із тих розкішних сніданків, звичай яких, не рахуючи, розуміється, виняткових випадків, давно втрачено в паризьких їдальнях.

От історія моєї Аркадії. В 1815 році в Егах вмерла одна з найславетніших "нечестивиць" останнього віку, співачка, забута і гільйотиною, і аристократією, і літературним і фінансовим світом, після того, як вона була близька і до фінансових, і до літературних, і до аристократичних кіл і трохи було не познайомилася з гільйотиною; забута, як багато любих бабусь, що виїжджають на село спокутувати гріхи своєї обожнюваної молодості й заміняють втрачену любов на нову: чоловіка – на природу. Ці жінки живуть квітами, ароматами лісів, небом, сонячними ефектами, всім, що співає, тремтить, виблискує й росте, – птахами, ящірками, квіточками й травками; вони нічого про все це не знають, нічого на цьому не розуміються, але люблять незмінно, завжди люблять так палко, що забувають герцогів, маршалів, суперниць, генеральних відкупщиків, свої шаленства й нестримну розкіш, свої фальшиві й справжні брильянти, свої туфельки на високих каблуках і свої рум’яна заради чарівності сільського життя.

Я зібрав, мій дорогий, цінні відомості про старечі роки мадмуазель Лагер, бо старість дівчат, подібних до Флоріни, Марієтти, Сюзанни дю-Валь-Нобль і Тулії[44] час від часу збуджувала в мені жваве зацікавлення, зовсім так само, як одна дитина цікавилась, куди ж, зрештою, діваються з неба зниклі місяці.

У 1790 році, перелякана ходом політичних подій, мадмуазель Лагер сховалась в Еги, куплені для неї Буре, який провів з нею в замку кілька літніх сезонів; доля Дюбаррі[45] приводила її в таке тремтіння, що вона закопала в землю свої брильянти. Їй минуло тоді всього п’ятдесят три роки, і, за словами її покоївки, яка згодом одружилася з жандармом, паном Судрі, і яку всі звуть пані мeршою-здоров’ячкою, "пані були красиві, як ніколи". Природа, мій дорогий, безперечно має свої підстави поводитися з подібними створіннями, як з пещеними дітьми; надуживання замість того, щоб вбивати їх, сприяють їх повноті, зберігають їх і молодять; лімфатичні на вигляд, вони мають нерви, що підтримують їх чарівну будову тіла; вони завжди прекрасні з тих самих причин, що спотворюють чесну жінку. Рішуче сказати, доля не дуже моральна.

Мадмуазель Лагер жила тут бездоганно, – чи не можна сказати, як свята, після такої своєї дуже відомої пригоди? Одного вечора, охоплена відчаєм від якоїсь любовної невдачі, вона тікає з опери в своєму театральному костюмі, потрапляє на поле і проводить цілу ніч, заливаючися слізьми біля якогось проїжджого шляху. (А скільки наклепів зводилося на кохання часів Людовіка XV!) Вона так не звикла бачити схід сонця, що вітає його однією з своїх найкращих арій. Своєю позою, як і своєю сухозліткою, вона привертає увагу селян, які, дуже здивовані її жестами, голосом, красою, приймають її за ангела і стають навколо неї навколішки. Якби не було Вольтера, можливо, під Баньйоле сталось би ще одне диво. Не знаю, чи візьме господь бог на увагу запізнілу доброчинність цієї дівчини, бо кохання, мабуть, було досить огидне жінці, в такій мірі ним пересиченій, як, напевно, ця "нечестивиця" з Опери минулих часів. Мадмуазель Лагер народилася в 1740 році; найкраща її пора припадала на 1760 рік, коли пан де… (не пригадаю прізвища) за зв’язки з нею мав назву "першого лагерного коменданта". Вона залишила прізвище Лагер, зовсім невідоме в краю, і стала себе називати пані дез-Ег, щоб краще замкнутися в своєму маєтку, який вона любовно підтримувала у глибоко артистичному дусі. Коли Бонапарт став першим консулом, вона прикупила церковні землі, щоб закруглити свій маєток, потративши на це гроші від продажу своїх брильянтів. Не вміючи, як і всяка оперна співачка, розпоряджатися своїм майном, вона доручила управителеві всі господарські турботи по маєтку, а сама цікавилася тільки парком, квітами й фруктами.

Коли мадмуазель вмерла і була похована в Бланжі, нотаріус із Суланжа, маленького міста між Віль-о-Фе і Бланжі, центра кантону, склав докладний інвентарний опис усього майна і, зрештою, розшукав спадкоємців співачки, що навіть не знала про їх існування. Одинадцять родин бідних хліборобів з околиць Ам’єна, спавши в дранті, одного прекрасного ранку прокинулися в золотій парчі. Довелося продати маєток з торгів. Еги купив тоді генерал Монкорне, який під час свого командування в Іспанії і Померанії зумів заощадити гроші, потрібні для цієї покупки, щось так із мільйон сто тисяч франків, разом з рухомим майном. Цьому прекрасному маєткові, мабуть, судилося, належати комусь близькому до Лагерів. На генерала, безперечно, вплинув цей любострасний нижній поверх, і я ще вчора запевняв графиню, що шлюб її вирішили Еги.

Мій дорогий, щоб належно оцінити графиню, треба знати, що генерал – це людина могутня, з червоним обличчям, п’яти футів і дев’яти дюймів на зріст, кругла, наче та башта, з товстою шиєю і з плечима коваля, які мали добре виповнювати кірасу, наче вливатися в неї. Монкорне командував кірасирами у битві під Еслінгом, який австрійці звуть Грос-Асперном, і не загинув, коли ця прекрасна кіннота була відкинута до Дунаю. Він зміг переплисти річку верхи на величезній колоді. Побачивши, що міст зруйновано, кірасири, на заклик Монкорне, схвалили величне рішення: зробити поворот кругом і триматися проти всієї австрійської армії, яка на другий день вивезла понад тридцять возів, навантажених латами. Німці створили для цих кірасирів одне слово, що означає "залізні люди"[46]. У Монкорне вигляд античного героя. Руки його товсті й жилаві, груди широкі й звучні; голова його свідчить про левовий характер, голос його із тих голосів, що можуть скомандувати атаку у самому розпалі бою, але сміливість його – тільки сміливість сангвініка, йому бракує розуму і кругозору. Як багато генералів, що їм здоровий глузд військового, природна недовірливість людини, яка весь час підпадає небезпекам, і звичка командувати надають вигляду вищості, Монкорне на перший погляд вражає; він здається титаном, але приховує в собі карлика, наче той картонний велетень, що вітає Єлизавету при вході в Кенільвортський замок[47]. Запальний і добрий, ще й досі повний пихи Імперії, він по-солдатському ущипливий, швидкий на язик і ще швидший на руку. Коли він був чудовий на полі бою, то зовсім нестерпний у родинному житті; він знає тільки казарменну любов, тільки любов солдата, якій античні народи, ці дотепні творці міфів, дали в патрони сина Марса й Венери – Epoca. Ці чарівні хронікери релігії запаслися цілим десятком різноманітних божків любові. Вивчаючи праотців та атрибути цих Амурів, ви зараз же відкриєте якнайповніший розпис суспільних верств, а ми ще сподіваємося вигадати щось нове! Коли земна куля перевернеться, наче хворий у маячінні, і моря обернуться на материки, тогочасні французи знайдуть на дні нашого сучасного океану парову машину, гармату, газету і конституційну хартію, вкриті морськими рослинами.

Втретє йдучи на приступ цього славетного кладовища, поранений Массена, якого несли в екіпажному кузові, кинув своїм солдатам таку прекрасну коротку промову: "Як, кляті падлюки, ви дістаєте тільки по п’ять су на день, а в мене сорок мільйонів, і ви даєте мені вас випередити!..". Відомий тодішній наказ імператора своєму заступникові переданий через пана де-Сент-Круа, який тричі перепливав Дунай: "Вмерти або відбити село; йдеться про порятунок армії! Мости знищено." Примітка Бальзака.

Ну, а графиня де-Монкорне, мій дорогий, – жіночка тендітна, тонка й боязка. Що скажеш ти про це подружжя? Для людини, знайомої зі світом, подібні випадковості такі звичайні, що відповідні шлюби становлять лише виняток. Я приїхав подивитися, до яких хитрощів вдається ця маленька й квола жінка, щоб командувати цим товстим, великим, квадратним генералом цілком так само, як він колись командував своїми кірасирами.

Коли Монкорне підвищує голос при своїй Віржіні, дружина його прикладає палець до губ, і він замовкає. Схотівши викурити свою люльку або сигару, цей солдат іде в альтанку, кроків за п’ятдесят від замку, і повертається надушеним. Пишаючися своєю слухняністю, він обертається до жінки, наче ведмідь, захмелілий від винограду, для того, щоб у відповідь на якусь пропозицію вимовити: "Як пані схоче". Коли він своїм важким кроком, від якого кам’яні плити здригаються, наче звичайні дошки, йде до своєї дружини, а вона кричить йому зляканим голосом: "Не можна!", він по-військовому робить півоборот праворуч, зронюючи смиренні слова: "Будь ласка, дасте мені знати, коли мені можна буде з вами поговорити…" – тим же голосом, яким він на берегах Дунаю кричав своїм кірасирам: "Хлопці, треба вмирати і вмирати з честю, коли нема іншого виходу!". Я чув від нього такі зворушливі слова під час розмови про дружину: "Я не тільки її люблю, я її шаную". Коли на нього находить один з тих припадків гніву, що рвуть усі перешкоди і виливаються нестримними потоками, маленька жінка йде в свої кімнати і дає йому нагорлатися. Тільки через чотири-п’ять днів вона каже йому: "Не гнівайтеся, у вас може лопнути в грудях яка-небудь судина, не рахуючи неприємностей, яких ви мені завдаєте". І тоді еслінгський лев ховається, щоб змахнути сльозу. Коли він з’являється у вітальні, де ми розмовляємо, вона йому каже: "Залиште нас, він мені читає", і він нас залишає.

Тільки в людей сильних, великих і запальних, у цих воїнів-громовержців, у цих дипломатів з олімпійською головою, у цих геніальних людей можна зустріти таку впертість у довір’ї, таку великодушність до кволості, таку незмінну опіку, таку любов без ревнощів, таку благодушність у ставленні до жінки. Слово честі, я ставлю мистецтво графині настільки ж вище за сухі та сварливі доброчинності, наскільки атлас кушетки кращий за дешевий оксамит на поганенькому міщанському дивані.

Мій дорогий, я в цьому чарівному селі вже шостий день і все ж не можу не захоплюватися чудовою красою цього парку з навколишніми тінистими лісами, де гарні доріжки біжать вздовж вод.