Селяни - Сторінка 38

Ах, якби я був урядом!

– Але, – вигукнув Курткюїс, – мені казали у Віль-о-Фе, що пан де-Ронкероль говорив у Зборах про наші права.

– Це писано в газетині пана Рігу, – сказав Водуайє, що умів, як колишній польовий сторож, читати й писати, – я сам читав…

Незважаючи на свої вдавані ніжності, старий Фуршон, як багато простих людей, що в них здібності загострювалися від сп’яніння, стежив зірким оком і чуйним вухом за цією суперечкою, якій надавали особливої цікавості окремі розмови по кутках. Раптом він, підвівшись, виступив на середину кімнати.

– Послухайте старого, він п’яний, – сказав Тонсар, – у нього тепер дві хитрості: і своя, і вина…

– Ще й іспанського!.. Це вже буде три, – перервав його Фуршон, вибухаючи сміхом фавна. – Дітки мої, не треба бити просто в лоб, ви на це занадто слабкі; візміться-но за цю справу хитренько!.. Вдавайте мертвих, лежіть, як ті собаки. Маленька пані вже досить налякана, ну, незабаром усе прийде до мети, вона поїде звідси, а Оббивальник помчить за нею, бо це його пристрасть. От план. Але, щоб прискорити їх від’їзд, моя порада – відняти від них їхнього порадника, їхню головну силу, нашого шпигуна, нашу мавпу.

– Кого ж це?

– Ет, це клятий кюре, – сказав Тонсар, – виловлювач гріхів, який хоче годувати нас причасними облатками…

– Так, то правда! – вигукнув Водуайє.– Ми були щасливі без кюре. Треба покінчити з цим богоїдом, от де наш ворог!

– Шмаркач, – продовжував Фуршон, наділяючи абата Бросета прізвиськом, яким той був зобов’язаний своєму кволому виглядові,– міг би, мабуть, спокуситися якою-небудь бестією в спідниці, бо він занадто додержується вже всіх постів. А ми зчинили б такий галас, якби він спіймався на гарячому, що єпископ мусив би його перекинути в інше місце. От коли зрадів би по-диявольськи наш добряк Рігу… Якби Курткюїсова дочка погодилася розлучитися із своєю оссерською пані,– вона, при її красі, та ще вдавши святошу, могла б врятувати вітчизну. Раз-два, і все!

– А чому б тобі не взятися за цю справу? – шепнув Годен Катрін. – Тобі дали б цілий кошик золотих, щоб замазати скандал, і ти одразу ж стала б тутешньою хазяйкою…

– Чи будемо ми збирати колоски, чи не будемо? – сказав Бонебо. – Мені ж начхати на вашого абата. Я з Коншів, а в нас там нема попа, щоб ворушити наше сумління своїм бубонцем.

– Стривайте, – запропонував Водуайє,– треба сходити розпитати старого Рігу, який знається на законах, чи може Оббивальник заборонити нам збирати колоски; і він нам скаже, чи є в нас на це право. Коли ж Оббивальник робить за законом, тоді доведеться, як сказав наш старий, піти на хитрощі…

– Без крові не обійдеться, – похмуро сказав, підводячись, Ніколя, випивши цілу пляшку вина, яке весь час підливала Катрін, щоб перешкодити йому говорити. – Коли ви мене послухаєтесь, ми покінчимо з Мішо! Але всі ви трухлятина й погань!

– Тільки вже не я! – вигукнув Бонебо. – Якби я знав, що ви притримаєте свої язики, я б взявся послати на той світ Оббивальника!.. От була б втіха всадити йому сливу в пузо! За одним разом помстився б я всій смердючій офіцерні!

– Так, так, – вигукнув Жан-Луї Тонсар, який почасти вважався за сина Гобертена; він тільки недавно зайшов у шинок слідом за дядьком Фуршоном.

Цей хлопець, що кілька місяців залицявся до гарненької служниці Рігу, успадкував від свого батька вміння підстригання живоплотів та грабових алей і всякого іншого підстригання. Буваючи в заможних домах, він розмовляв з хазяями й прислугою, набирався від них думок, які зробили з нього, людини з сімейними здібностями, пройдисвіта. І справді, далі можна буде побачити, що, звернувши свої погляди на служницю Рігу, Жан-Луї цілком виправдував добру думку про його прозірливість.

– Ну, що ти маєш, пророче? – сказав шинкар синові.

– Я скажу, що ви граєте на руку нашим буржуа, – заявив Жан-Луї.– Полякати власників Егів, щоб утвердити за собою свої права, – це добре, але виганяти їх звідси й примушувати продати Еги, як хочуть усі буржуа з долини, – це проти наших інтересів. Якщо ви сприятимете поділові великих маєтків, звідки ж візьмуться володіння на продаж під час майбутньої революції? Ви б тоді мали землю за безцінь, як одержав її Рігу; коли ж ви її сунете в горлянку нашим буржуа, буржуа вам вихаркнуть її назад дуже виснаженою й за високу ціну; ви працюватимете на них, як усі, хто тепер працює на Рігу. Гляньте-но на Курткюїса!..

Цей виступ був занадто глибоко політичним, щоб дійти до розуму п’яних людей, які всі, крім Курткюїса, збирали гроші, щоб мати свою частку в егському пирозі. Отже, Жан-Луї дали змогу базікати, продовжуючи, як і в палаті депутатів, свої приватні розмови.

– Ну й гаразд, будете машинами для Рігу! – вигукнув Фуршон, який один зрозумів свого внука.

У цей час повз шинок проходив егський мельник Ланглюме; красуня Тонсарша гукнула на нього.

– Чи правда, пане помічник мера, – сказала вона, – що нам заборонять збирати колоски?

Ланглюме, маленький веселий чоловічок, з білим від борошна обличчям, одягнутий у сіробіле сукно, піднявся східцями, і селяни одразу ж набрали серйозного вигляду.

– Як вам сказати, діти мої, і так, і ні! Біднота збиратиме, але вжиті заходи підуть вам на користь…

– Як це так? – спитав Годен.

– Але ж коли всім чужим біднякам буде заборонено збиратися сюди, – відповів мельник, примружуючи очі на нормандський лад, – та вам самим ніхто не перешкодить піти по інших місцях, якщо тільки всі інші мери не зроблять так само, яке бланжійський.

– Отож, це правда? – загрозливо сказав Тонсар.

– Ну, а я, – сказав Бонебо, надягаючи набакир свого кашкета й помахуючи горіховим прутиком, – піду в Конші попередити друзів.

І ловелас долини пішов, насвистуючи солдатську пісеньку:

Ти ж знаєш гвардійських гусарів,

Чи знаєш ти їхню сурму?

– Поглянь-но, Марі, якою це дивною стежкою вирушив у Конші твій дружок! – гукрула внучці стара Тонсар.

– Він пішов до Аглаї! – сказала Марі, кинувшись до дверей. – Треба мені хоч раз як слід задати цій качці!

– Слухай-но, Водуайє,– звернувся Тонсар до колишнього польового сторожа, – піди до дядька Рігу: ми будемо знати, що робити; він наш оракул, а слина його нам нічого не коштуватиме.

– Знову дурість! – тихенько вигукнув Жан-Луї.– Він усіх продасть. Анет добре мені казала, що його небезпечніше слухатися, ніж самого чорта.

– Раджу вам бути розумними, – додав Ланглюме, – бо генерал поїхав у префектуру з приводу ваших неподобств, і Сібіле казав, що він честю присягався дійти до Парижа, до хранителя печаті, до короля, до всієї лавочки, якщо треба буде, щоб впоратися зі своїми селянами.

– Його селянами! – закричали навколо.

– Оце так! Ми, виходить, вже не собі належимо?

На це запитання Тонсара Водуайє вийшов, прямуючи до колишнього мера.

Ланглюме, теж виходячи, обернувся на східцях і відповів:

– Стадо нероб, хіба в вас є прибутки, що хочете бути собі хазяїнами?..

Хоч і сказане жартома, це глибоке зауваження присутні зрозуміли приблизно так само, як коні розуміють удар батога.

– Ач який! Самі хазяїни!.. А скажи-но, синку, після твоєї ранкової справи тобі, мабуть, не мій кларнет сунуть у руки між великим пальцем та чотирма іншими… – сказав Фуршон до Ніколя.

– Не чіпляйся до нього, а то він може так нам’яти тобі черево, що ти все вино назад віддаси! – грубо відрізала Катрін своєму дідові.

ХIII. Сільський лихвар

З погляду стратегічного Рігу займав у Бланжі таке ж становище, як на війні передовий пост: він стежив за Егами, і стежив добре! Поліція ніколи не матиме таких шпигунів, які служать ненависті.

При появі генерала в Егах Рігу, безперечно, мав на нього деякі розрахунки, – що їх розладнав шлюб Монкорне з однією з Труавіль, – бо він, здається, хотів покровительствувати цьому великому землевласникові. Наміри його були такі очевидні, що Гобертен вважав за потрібне ввести його в пайку, залучивши до змови, задуманої проти Егів. Перед тим, як погодитися на цю частку і на певну роль у змові, Рігу, за власним його виразом, побажав притиснути генерала до стіни.

Коли графиня вже оселилася в Егах, у парадне подвір’я замку одного дня в’їхав маленький плетений візок, пофарбований на зелене. Пан мер у супроводі своєї дружини виліз із візка і пройшов садовим ґанком. У вікні Рігу помітив графиню. Цілком віддана єпископові, релігії й абатові Бросету, який поспішив випередити свого ворога, графиня звеліла через Франсуа передати, що "пані нема дома".

Ця зухвалість, гідна поміщиці, народженої в Росії, примусила бенедиктинця пожовтіти. Якби графиня поцікавилася глянути на людину, про яку кюре говорив: "Це навіки проклятий, він, щоб відсвіжитися, занурюється в несправедливість, наче в ванну", – вона, може, не наважилася б покласти між мером і замком ту холодну і обдуману ненависть, яку плекали ліберали до роялістів, до того ж подвоєну збуджуючим сусідством села, де спомин про рану самолюбству весь час роз’ятрюється.

Кілька подробиць про цю людину та її характер будуть мати те значення, що, висвітлюючи її участь у змові, яка у двох її спільників мала назву "великої справи", змалюють, крім того, надзвичайно цікавий тип – тип сільського жителя, властивий тільки Франції і ще не зачеплений жодним пензлем. До того ж – в цій людині ніщо не позбавлене для нас інтересу; ні її дім, ні те, як вона розпалює вогонь у каміні, ні її манера їсти, її звички, її думки – усе якнайбільше послужить для історії цієї долини. Нарешті, цей ренегат розкриє нам користь демократії, бо одночасно є і теорією її і практикою, її альфою і омегою, її найвищим досягненням.

Ви, може, пригадаєте кількох великих майстрів скупості, уже змальованих у кількох попередніх "Сценах"? По-перше, провінційного скупця, дядька Гранде із Сомюра, наділеного скупістю, як тигр – лютістю; далі дисконтера Гобсека, єзуїта в бога золота, який мав насолоду від самої могутності і смакував сльози нещастя, джерело якого він добре знав; далі, барона Нюсінжена, що підносив грошові шахрайства на рівень політичних ідей. Нарешті, ви, безперечно, пам’ятаєте портрет дрібного домашнього скнарства, старого Гошона з Іссудена, й іншого скупця за родинною спадковістю, – маленького ла-Бодре з Сансера? Так ось, людські почуття, особливо скупість, відзначаються такими різноманітними відтінками в різних верствах нашого суспільства, що лишався ще один вид скупця на полицях анатомічного театру вивчення людських характерів.