Селяни - Сторінка 9

Вино з власного виноградника продавалось у звичайні роки по двадцять франків за бочку, крім посуду, суланжському шинкареві, з яким Тонсар завжди мав справу. У деякі, особливо врожайні роки, Тонсар одержував дванадцять бочок із свого арпана; але в середньому бувало по вісім бочок, і половину він лишав для продажу в шинку. У місцевостях, де розводиться виноград, існує звичай "підбирати" виноградні грона, які лишилися на лозах після збирання хазяїв. Цим "підбиранням" родина Тонсарів добувала ще близько трьох бочок вина. Але, під захистом звичаїв, її спосіб дій не відзначався великою сумлінністю: вона з’являлася в виноградники раніше, як ішли з них збирачі-хазяї; так само вона кидалася на хлібні поля, коли складені в копи снопи ще чекали возів. Отже сім-вісім бочок вина, стільки ж "підібраного", як і власного, продавалося по високій ціні. Але із цієї суми "Великі-ГУ-сині" мали ще певні затрати, що випливали із особистого споживання Тонсара та його дружини, які обоє звикли їсти кращі страви й пити краще вино, ніж те, що йшло в них на продаж; вино це доставляв їм їх суланжський комісіонер в оплату за прийняте від них. Отже, прибуток родини зводився приблизно до дев’ятисот франків, бо вона ще відгодовувала щороку двох свиней, – одну для себе, другу на продаж.

Робочому людові й усім навколишнім шибеникам зрештою дуже полюбився шиночок "Великі-ГУ-сині", так само внаслідок талантів Тонсарші, як і через панібратство, що встановилося між цією родиною і голотою долини. Обидві дочки, і та й друга напрочуд вродливі, наслідували поведінку своєї матері. Нарешті, давність існування "Великих-ГУ-синіх", заснованих ще в 1795 році, зробили з них наче святощі села. Від Коншів до Віль-о-Фе робітники приходили сюди укладати свої угоди, слухати новини, що їх збирали дочки Тонсарів, Муш і Фуршон або розповідав Вермішель і найпопулярніший в Суланжі судовий виконавець Брюне, коли він з’являвся до свого понятого. Тут установлювалися ціни на сіно, на поденну і відрядну роботу. Тонсар, верховний суддя в усіх цих питаннях, давав поради, цокаючись з завсідниками. Суланж, на місцеве розуміння, був тільки містом громадськості та втіх, а Бланжі – осередком торгівлі, що його все-таки придушував головний центр, Віль-о-Фе, який за двадцять п’ять років виріс на столицю цієї чудової долини. Базари живини й хлібів відбувалися все-таки в Бланжі, на майдані, і ціни на цих базарах були довідником на весь округ.

Весь час сидячи в себе вдома, Тонсарша зберегла свою свіжість, білість та округлість тіла, відрізняючись цим від жінок, що працюють на полі і в’януть так само швидко, як квіти, старіючи вже до тридцяти років. Ось чому Тонсарша любила причепуритися. Вона була тільки охайна; але на селі подібна охайність уже коштує розкошів. Дочки, одягнуті краще, ніж дозволяла їм їх бідність, наслідували приклад матері. Під своїми досить гарними платтями вони носили тоншу білизну, ніж найзаможнішї селянки. У святкові дні вони з’являлися в красивих вбраннях, добутих бог зна як. Егська двірня продавала їм по ціні, для них легко оплачуваній, поношений одяг покоївок, який колись підмітав паризькі вулиці і яким, переробивши його на свій смак, Марі і Катрін врочисто хизувалися під вивіскою "Великих-ГУ-синіх". Обидві дівчини – вільні циганки долини – не одержували нічого від своїх батьків, які давали їм тільки їжу; спали вони на найжахливіших постелях, разом з старою бабусею на горищі, де спали також їх брати, скулившись просто на сіні, наче худоба. Ні батько, ні мати не задумувалися над цією близькістю.

Залізний вік і вік золотий більше скидаються один на одного, ніж прийнято думати. В одному не бояться нічого, у другому – бояться всього; для суспільства результат, можливо, однаковий. Присутність старої Тонсар, маючи скоріше характер неминучості, ніж охорони, була тільки ще більшою аморальністю.

Отож абат Бросет, вивчивши звичаї парафіян, висловив якомусь єпископові таку глибоку думку:

– Монсеньйор, спостерігаючи, як вони все звалюють на свої злидні, здогадуєшся, що ці селяни побоюються втратити виправдання своєї розбещеності.

Хоч усім було відомо, яке невелике значення мають у цій родині мораль і совість, ніхто не ганьбив звичаїв "Великих-ГУ-синіх". Починаючи цей твір, слід раз назавжди з’ясувати всім, звиклим до моральності буржуазних родин, що селяни в своєму щоденному житті не мають ніякої тонкості почуттів. Вони волають до моральності, коли зведено одну з їх дочок, тільки в тому разі, якщо зводитель багатий і полохливий. Діти, поки держава їх не відніме, являють собою засоби або знаряддя особистого добробуту батьків. Матеріальна зацікавленість, особливо після 1789 року, – це єдиний спонукальний мотив їх світогляду; цікавить їх зовсім не те, чи законний, чи аморальний той або інший вчинок, а тільки чи вигідний він для них. Моральність, яку не треба сплутувати з релігією, починається з достатку; як ми бачимо у вищих сферах, тонкість почуття розпускається в душі, коли багатство позолотить їй обстановку. Цілком чесна й моральна людина серед селян – виняток. Допитливі люди запитають – чому. З усіх пояснень, що виправдовують подібний стан речей, найголовніше таке: залежно від природи їх суспільних обов’язків, селяни живуть суто матеріальним життям, дуже близьким до дикунського стану, до якого їх закликає також безперестанне стикання з природою. Праця, виснажуючи тіло, відбирає в думки її очисний вплив, особливо серед людей неосвічених. Нарешті, злидні для селян – суспільне виправдання їх існування, як сказав абат Бросет.

Приплутаний до всіх справ, Тонсар вислуховував скарги кожного і керував шахрайствами, корисними для злидарів. Дружина його, на вигляд жінка добра, підбадьорювала місцевих зловмисників плітками, ніколи не відмовляла у своєму схваленні і навіть у допомозі своїм завсідникам, хоч би що вони робили проти панів. Отак у цьому шинку – справжньому гадючому гнізді – підтримувалась живуча і отруйна, палка й діяльна ненависть пролетаря та селянина до хазяїна та багатія.

Щасливе життя Тонсарів стало тоді дуже поганим прикладом. Кожен запитував себе, чому не взяти, як Тонсари, в Егському лісі дров для пічки, для кухні і для опалення взимку? Чому б не діставати кормів для корови і не добувати собі, як вони, дичини на їжу й на продаж? Чому не збирати й не пожинати, як вони, нічого не сіявши, під час жнив та збирання винограду? Отже, потайне злодійство, яке спустошувало ліси, яке брало частку з полів, луків та виноградників, стало загальним явищем у долині і незабаром обернулось на щось, ніби узаконене в громадах Бланжі, Коншах і Серне, де й лежав егський маєток. Чума ця, з причин, про які буде сказано в свій час і в своєму місці, далеко більше роз’їдала егські землі, ніж володіння Ронкеролів і Суланжів. До того ж, не можна повірити, щоб Тонсар, його жінка, діти й стара мати свідомо вирішили: "Житимемо із злодійства і будемо робити його спритно". Ці звички розвивалися поступово. До сухих сучків родина стала примішувати трошки свіжого лісу; далі, посмілішавши і за звичкою, і внаслідок свідомої безкарності, потрібної для деяких планів, що розкриваються далі, родина Тонсарів за двадцять років привчилася запасатися "своїми дровами" і мало не все своє життя красти. Пасіння корів, зловживання при збиранні колосків та винограду, все це, отак, увійшло в побут поступово. Як тільки родина та ледарі долини скуштували благодіянь тих чотирьох привілеїв, завойованих сільською голотою, які вони доводили до одвертого грабунку, – селяни, звичайно, вже не могли відмовитися від цього, крім як під натиском сили, вищої за їх нахабство.

На той час, коли починається ця історія, Тонсар, років із п’ятдесят віком, рослий і міцний чоловік, більше опасистий, ніж худий, з чорним кучерявим волоссям, з яскравочервоним обличчям, вкритим, наче цеглина, лілуватими плямами, з оранжевими очима, з відігнутими й дуже закрученими вухами, з будовою тіла мускулистою, але схованою під обманливо-пухким шкірним покривом, з придавленим лобом, з важко відвислою нижньою губою, ховав свій справжній характер під дурістю, змішаною з проблисками досвідченості, яка тим більше скидалася на розум, що він перейняв у товаристві свого тестя розмову "із шпилечкою", коли скористатися з виразу Фуршона і Вермішеля. Ніс його був сплюснутий, наче перст божий побажав його відзначити, і тому він гугнявив, як усі, кого спотворила хвороба, звузивши сполучення носових каналів і тим утруднивши прохід повітря, його верхні зуби, що стирчали в різні боки, тим яскравіше виставляли цю страшну, за словами Лафатера, ваду, що своєю білиною зуби його не поступалися перед собачими. Без обманливої благодушності ледаря й легковажної байдужості сільського п’янички ця людина лякала б навіть найпроникливіших людей.

Якщо портретові Тонсара, описові його шинку та його тестя відведено перші ж сторінки нашого оповідання, то повірте, що таке місце по праву належить і цій людині, і шинкові, і родині. По-перше, цей, так докладно з’ясований спосіб існування, типовий для ста інших господарств Егської долини. Далі, Тонсар, бувши не чим іншим, як знаряддям діяльної й глибокої ненависті, мав величезний вплив на хід майбутньої кампанії, бо саме він давав поради всім невдоволеним з нижчих верств, його шинок, як буде видно далі, постійно був місцем побачення для нападаючих, а сам він став їх ватажком в силу жаху, який він наводив на долину не так своїми вчинками, як тим, на що можна було завжди від нього чекати. Загроза цього браконьєра була така сама страшна, як і сам вчинок, а тому він ніколи не мав потреби здійснювати її.

Усяке одверте або потайне обурення має свій прапор. Прапором мародерів, нероб і п’яниць стала, отже, грізна жердина "Великих-ГУ-синіх". Там було весело, а це – таке жадане й таке рідкісне і в місті, і на селі. Крім того, інших шинкарів не було на всьому широкому тракті протягом чотирьох льє, відстані, яку робить навантажений віз за три години. Отже, всі, хто їхав з Коншів у Віль-о-Фе, неодмінно зупинялися в "Великих-ГУ-синіх", хоч би для того, щоб підживитися. Навіть егський мельник, який виконував обов’язки помічника мера, та його молодці теж заходили сюди.