Семеро підземних королів - Сторінка 13

Це була тонка, міцна нитка, пам'ять про дім, і поки блукальці тримали її в руках, вони ще відчували якийсь зв'язок із зовнішнім світом. Отже останній зв'язок обірвався!

Що робити?

— Безглуздо повертатися назад, — сказав Фред. — Який сенс ходити по одному колу. Покладемося на крейду.

— А у тебе ще великий шматок? — запитала дівчинка.

— Я вчора надто щедро малював позначки, — зізнався Фред. — Але тепер буду ощадливіший. Писатиму так, аби тільки можна помітити.

Мандрівка тривала. Прохід усе знижувався, вів углиб. Значно потеплішало. Еллі вже не куталася так мерзлякувато в хустину, а Фред розстебнув куртку. Тільки Тотошко у своєму кожусі почував себе, як і раніше. Вологість повітря збільшилась, по стінах коридора текли струмені води, а на дні печери жебонів струмок.

Тепер уже дітям не загрожувала загибель від спраги, і вони досхочу напилися. Вода нагадувала мінеральну, вона шипіла бульбашками газу.

ЧОВЕН ЗНАДОБИВСЯ

е години зо три ходу — усе донизу и донизу — і мандрівники ступали у воді вже по кісточки. Ручай своїм веселим дзюрчанням розважав їх і відганяв похмурі думки. Для Тотошка ручай став надто глибоким, і Еллі взяла його на руки. Фред відібрав у неї сумку з провізією.

Тим часом потік ставав усе глибшим: вода досягла вже колін, добиралася до пояса…

— Стій! — сказав Фред, і Еллі зупинилась. — Я просто дурний. Несу чемодан, а чемодан повинен нести нас усіх.

— Ти хочеш зібрати човен? — зраділа Еллі, яка дуже втомилася на довгому шляху, хоча і не зізнавалася в цьому.

— Звичайно! — відповів хлопчик. — Тримай смолоскип.

Збирати в таких умовах човен було надзвичайно важко і навіть небезпечно Варто було Фреду упустити у воду якийсь гвинтик чи гайку, і все пропало б. Але діти помітили виступ на стіні, посадили туди Тотошка, поклали провізію і Еллі стала допомагати братові. Човна склали благополучно.

Фред примостився на кормі на ящику з веслом, Еллі залізла всередину з Тотошком і речами. Її завданням було освітлювати дорогу наскільки це дозволяло димне світло смолоскипа.

Тепер мандрівка стала зручнішою. Не доводилося брести у воді, намацуючи ногою слизьке дно і щохвилини ризикуючи впасти. Човен з дітьми швидко плив, але куди… Фред і Еллі намагалися не думати про це.

Ручай заповняв весь коридор, тепер він більше був схожий на маленьку річку, в яку з бокових проходів вливались притоки-струмки.

Стіни коридора раптово розсунулися, і попереду діти побачили грот. Його розміри важко було визначити у мороці, який не могло розігнати світло смолоскипа, але грот здавався дуже великим.

— Ми не рушимо далі, — мовив Фред. — Треба тут заночувати.

Вони підпливли по краю підземного озера, що наповнило грот, знайшли похилий берег, витягли. човен і після скромної вечері, вдосталь запитої водою, вклалися на нічліг.

Спати було тепло, але Фред прокинувся і довго розмірковував над тим становищем, в яке вони мимоволі потрапили.

Що робити? У них було тільки два виходи. Повернутися до завалу й чекати, доки їх відкопають, або пливти далі підземною річкою. Повернутися це визнати свою поразку, вже незважаючи на те, що сидіти склавши руки взагалі страшно. Йти вперед — це боротьба. Краще боротися!

З такими думками Фред заснув міцним сном.

Розбудив дітей не світанок, якого темна печера не бачила за мільйони літ свого існування, не холод, бо в печері було тепло. Їх розбудив жалібним скавулінням голодний Тотошко.

Фред запалив смолоскип, невдоволено похитав головою: сірників зоставалось не вельми багато. Ще одна небезпека, наче і без неї їх було мало…

Продовольчі порції ще скоротились, і після сніданку діти рушили далі. Цього дія з підрахунками Фреда, вони пройшли не менше, як 50 миль. З підземного озера річка витікала ширша і глибша від попередньої. Вона швидше несла свої бурхливі води.

Десь опівдні блукальців спіткав небезпечний момент, коли здалося, що їм загрожує загибель або безкінечно повільне повернення назад до обвалу, що знову ж означало смерть.

Уже кілька разів склепіння печери над річкою так знижувалося, що Фреду й Еллі доводилося дуже нагинатися. Але такі місця залишалися позаду досить швидко. Та ось склепіння почало опускатися так низько, що між водою і кам'яною стелею залишилася одна вузька щілинка. Потік вирував на бистрині, затиснутий зусібіч камінням.

Бліда Еллі дивилася на брата:

— Що тепер?

А той стримував човна, вхопившись за край скелі, і думки гарячково роїлися в його голові.

"Прориватися, обов'язково прориватися! — вирішив він. — Перешкоди не можуть тривати довго!"

Більше на митах, ніж словами, він запропонував Еллі з Тотошком і речами залізти в носовий ящик човна, що зачинявся дуже щільно. Дівчинка жестом запитала: "А ти?"

Фред показав на ящик, що був на кормі.

Еллі з собакою щезли у своєму сховищі. Але ящик на кормі був замалий для Фреда, і хлопчик про це знав. Він закутав голову курткою, захопив якомога більше повітря, і ліг на дно човна, намагаючись не висовуватися. Смолоскип згас. Пітьма оповила човен, а нездоланна сила течії потягла його через бистрину, б'ючи то об кам'яне дно, то об стелю печери. І тут дала знати про себе прекрасна робота Білла Каннінга: човен витримав!

І коли Фред майже задихнувся і ладен був відкрити рота, він раптом відчув, що човен пливе спокійно а до нього під куртку проникає повітря. І яким цілющим видалося йому це вогке затхле повітря підземелля!

— Ну, тепер хід назад для нас відрізано на завжди, — сказав собі Фред.

І хоча знав, що зворотний шлях не обіцяв їм нічого доброго, серце його наче хтось стиснув холодною і сильною рукою.

Еллі вибралася зі свого сховища, погладжуючи наляканого Тотошка, і запевняла, що вона ні скілечки не боялася. Смолоскип загорівся, і вигляд мокрого з ніг до голови Фреда, і човен, повний води, підказали дівчинці, що справа обернулась зовсім не так, як мовив брат. Еллі тільки похитала головою. Хлопчик у відповідь погрозив кулаком і взявся вичерпувати воду.

Плавання тривало.

ДІАМАНТОВА ПЕЧЕРА

бігло ще три дні подорожі. Підземне царство, куди потрапили Фред і Еллі, здавалося безкінечним. Гроти і коридори, коридори і гроти, річки й підземні озера зміняли одне одного нескінченною низкою, і мандрівники давно збилися з рахунку. Раділи вже з того, що ні разу більше не натрапляли на бистрину, схожу на ту, яку вони подолали. Якби на дітей чатувала ще одна така пастка, і, не дай Боже, довша — вони у ній задихнулися б.

Зустрічалися пороги й невеличкі водоспади, але човен перелітав через них, як пробка, а якщо всередину й наливалася вода, то Еллі вичерпувала її квартою.

Погано було те що запас провізії на очах танув. Скільки разів діти благословляли мудру передбачливість місіс Кет, яка дотримувалась народного прислів'я: "їдеш на день, хліба бери на тиждень". Сірників також залишилося дуже мало. Фред зважився на крайній захід: він розколов вцілілі смолоскипи ще на кілька частин кожен, і тепер у дітей залишилися скалки, що випромінювали слабке хистке світло. Але таким світлом доводилося задовольнятися На ніч вогонь уже не гасили, щоб уранці не витрачати сірник. Еллі і Фред сиділи по черзі, запалюючи нову скалку від тієї, яка догоряла до кінця. На щастя, запас скалок був великий.

Однієї ночі Еллі задрімала й прокинулася в пітьмі: вона не помітила, як догоріла і погасла скалка. Вона, злякавшись, розбудила брата:

— Фредді, що я наробила!

— Ех, Еллі, Еллі, — тільки й сказав хлопчик, але сказав так, що Еллі залилася гарячими сльозами.

— Гаразд, давай тепер спати, — заспокоївшись, мовив Фред. — Все одно сірник треба витрачати, коли прокинемося

І вони проспали дуже довго.

Це сталося на тосту чи сьому добу їхнього перебування у підземному світі: діти не знали достеменно, бо не мали годинника, і для них ніч наставала тоді, коди вони з ніг падали від утоми.

Діти щойно залишили позаду довгий широкий коридор і пливли ще одним озером. Чимось вразив їх вигляд стін. Тут скелі блищали якось особливо. Дітей уже не дивував відблиск сталактитів: їх колони, то прямі, то з химерними напливами, неодноразово зустрічалися під час довгої подорожі. У цьому гроті їх здивувало інше.

Здавалося, не кам'яні стіни тягнулися по обидва боки озера, а відкрилося темне небо з мерехтливими зірками на ньому. Проміння цих зірок блищало и переливалося червоним, зеленим, синім кольорами. Еллі боязко запитала:

— Що це, Фредді?

— Я і сам не знаю, — так само тихо відповів хлопчик. — Можливо, коштовності?

Стіна тут круто піднімалася з води, і вони змогли підпливти до неї впритул. Великі блискітки, вкраплені в камінь, яскраво блискотіли у світлі скалки.

Досвідченіша Еллі, яка бачила вже розкішний палац Гудвіна, одразу здогадалась:

— Фредді, це діаманти!

— Вигадуєш? Знову зі своїми штучками!

— Та ні, запевняю тебе!

— Краще б це були шматочки сиру, — похмуро відгукнувся хлопчик.

— Ти не розумієш, Фредді, вони дуже дорогі… І гарні, — додала дівчинка.

— Ну і нехай гарні. Нам то що з того?

— Як ти не розумієш, Фред? Будь ласка, виколупай кілька камінців. Якщо ми виберемося звідси… Коли виберемося, уточнила Еллі, — ювелір змайструє мені красиву брошку та браслет.

Фред неохоче взявся виймати алмази. З деякими обійшлося благополучно, а потім він ледь не упустив ножика у воду.

Це так його розізлило, що він хотів жбурнути в озеро і ті камінці, які йому вдалося дістати. Хлопчик недбало перекинув здобич Еллі і почав гребти.

Коли діамантова печера залишилася позаду, дівчинка задумливо сказала:

— Знаєш, Фредді, тут починаються дива.

— Ну й що? — непривітно кинув Фред. — Тобі тепер скрізь ввижаються дива.

— А все таки я гадаю, що ця дорога приведе нас у Чарівну країну.

Фред промовчав, але сестричка помітила з виразу його обличчя, що такий кінець їхніх пригод перевершив би його бажання.

РИБАЛКА

а дев'ятий день мандрів провізія закінчилася. Еллі ослабла від голоду, з Тотошком також було кепсько, тільки Фред іще тримався. Коли пропливали довгим вузьким озером мимо прямовисної стіни, Фред побачив на ній начебто великі краплі, що стікали.

— Це слизняки! — вигукнув хлопчик. — Ось і їжа.

Але він добре пам'ятав слова батька, який нерідко повторював під час поїздок по преріях: "Ніколи не їж багато невідомої тобі страви, малюк! Хтозна, може, вона зашкодить!"

І тепер Фред вирішив у першу чергу спробувати цих слизняків сам.