Серця трьох - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Адже і я пишаюся цим старим розбійником!

Прочитавши карлючки, надряпані на візитній картці, він запитливо поглянув на Рігана.

— Історія, що розповів мені цей хлопець, звучить цілком правдоподібно, — пояснив Ріган. — Він говорить, що народився на цьому самому Москітовому Березі і дізнався про скарб із документів, що зберігаються в їхній родині. Але я, звичайно, не вірю жодному його слову. У мене немає ні часу, ні бажання цікавитися тим, що ніяк не стосується моїх справ.

— Дивно, що сер Генрі помер майже бідняком, — зауважив Френк; брови його зійшлися, і між ними прорізалися вперті морганівські складки, — а захований ним скарб так ніхто і не знайшов.

— Ну що ж, бажаю успіху на рибалці, — добродушно посміхнувся Ріган.

— А все ж мені б хотілося побачити цього Альвареса Тореса, — заявив молодик.

— Усе це маячня щодо захованого золота, — продовжував Ріган. — Хоча, мушу зізнатися, історія, що розповів мені цей хлопець, звучить цілком правдоподібно. Можливо, коли б я був молодшим... проте мені, очевидно, усе життя призначено просидіти тут.

— Чи не знаєте, де б я міг знайти його? — уже через хвилину запитував Френк, довірливо всовуючи шию в петлю, яку Доля в образі Томаса Рігана приготувала, щоби спіймати його.

...Побачення відбулося наступного ранку в кабінеті Рігана. Побачивши Френка, сеньйор Альварес Торес здригнувся, але відразу опанував себе. Це помітив Ріган, і запитав з усмішкою:

— Що, старий пірат власною персоною, га?

— Так, схожість просто вражаюча, — збрехав, або майже збрехав, Торес, бо хоч і помітив подібність Френка до портретів сера Генрі Моргана, але в той же час перед ним постав образ іншої, живої людини, що була схожою і на Френка, і на сера Генрі так само, як і вони обидва були схожими один на одного.

Френк був молодий, а молодість не визнає перешкод. Негайно були розгорнуті сучасні атласи і стародавні географічні карти, документи, писані вицвілим чорнилом на пожовклому від часу папері, — і не минуло й півгодини, як Френк оголосив, що відтепер рибалитиме тільки на Бику або на Тельці, тобто на одному з двох острівців у лагуні Чирикви, де, як запевняв Торес, має бути закопаний скарб.

— Сьогодні ж увечері виїжджаю потягом до Нового Орлеана, — оголосив Френк. — Тоді я встигну потрапити на один із пароплавів "Юнайтед фрут компані", який іде в Колон. Я вчора все з’ясував, перш ніж лягти спати.

— Тільки не фрахтуйте шхуни в Колоні, — порадив Торес, — а краще поїдьте верхи до Белена. Там найліпше зафрахтувати судію: і матроси простіші — тубільці, та й усякі формальності теж.

— Добре, — погодився Френк. — Мені давно хотілося побачити тамтешні краї. А ви встигнете на цей потяг, сеньйоре Торес? Ви, звичайно, розумієте, що я беру на себе обов’язки скарбника й оплату усіх витрат.

Але, перехопивши погляд Рігана, Альварес Торес миттю зміркував, що від нього потрібно, і взявся натхненно брехати:

— На жаль, містере Морган, я змушений затриматися і приєднаюся до вас пізніше. У мене тут одна невідкладна справа... як би це сказати?.. невеликий судовий процес, який мені треба довести до кінця. Сума позову, щоправда, незначна, але тут порушені інтереси родини, і тому ця справа для мене надзвичайно важлива. У нас, Торесів, є своя гордість. Я знаю, вам, американцям, це видається смішним, але для нас — річ надто серйозна.

— Він потім приєднається до тебе і допоможе, якщо ти зіб’єшся з дороги, — запевнив Френка Ріган. — До речі, поки ви не забули, не завадило б вам заздалегідь домовитися про розподіл скарбу... якщо ви, звичайно, колись його знайдете.

— Слово за вами. Що ви скажете? — запитав Френк.

— Порівну. Точно навпіл, — запропонував Ріган, великодушно даруючи їм те, чого, як він був переконаний, зовсім не існувало.

— І ви відразу ж приїдете, як тільки зможете, так? — запитав Френк Тореса. — Слухайте, Рігане, візьміться за його позов і залагодьте усе якнайшвидше. Добре?

— Неодмінно, мій хлопчику, — була відповідь. — А якщо йому будуть потрібні гроші? Дати?

— Безумовно! — Френк міцно потис обом руки. — Це позбавить мене зайвих турбот. Ну, а тепер я біжу: треба зібратися, скасувати всі призначені побачення і встигнути на потяг. На все добре, Рігане. До швидкої зустрічі, сеньйоре Торес, десь біля Бокас-дель-Торо або в якійсь ямі на Бику чи Тельці. Так, по-вашому, скарб на Тельці? Ну, загалом, до зустрічі. Adios!

А сеньйор Альварес Торес залишився ще на короткий час у Рігана й одержав найдокладніші вказівки про ту роль, яку йому належало відіграти, а саме, якнайдовше затримувати і зволікати експедицію Френка.

— Коротше кажучи, — закінчив Ріган, — я не шкодуватиму, коли в інтересах свого здоров’я він залишиться там надовго, і плакати не буду, якщо не повернеться взагалі.

РОЗДІЛ II

Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод, і Френк Морган, законний і природний власник і молодості, і грошей, одного чудового ранку, через три тижні після того, як він розпрощався з Ріганом, опинився на борту найнятої ним шхуни "Анжеліка", яка потрапила неподалік від берега в штиль. Вода була, ніби скло, шхуну ледь гойдало, і Френк Морган, від нудьги і надлишку енергії, котра так само, як молодість, не знає перешкод, попросив метиса-капітана, сина ямайського негра й індіанки, спустити за борт маленький ялик.

— Схоже, тут можна підстрелити папугу або мавпу, або щось інше, — зауважив Френк, розглядаючи в могутній цейсівський бінокль берег, що поріс непрохідним чагарником, за півмилі від них.

— Швидше за все, сер, ви наткнетеся на лабару — місцеву отруйну змію, укус якої смертельний, — посміхнувся капітан і власник "Анжеліки", що успадкував від свого батька-ямайця хист до мов.

Але Френка вже неможливо було стримати: саме в цю мить він побачив у бінокль спершу білу гасієнду удалині, а потім постать жінки в білому на березі; він навіть помітив, що жінка теж розглядає в бінокль його самого і шхуну.

— Спустіть ялик, капітане, — наказав він. — Хто там живе? Білі?

— Сімейство Енріко Солано, сер, — була відповідь. — Це родовиті іспанські аристократи. Їм належить уся ця місцевість, від моря до Кордильєр, а також половина лагуни Чирикви. Землі в них багато, а от грошей — мало. Гордії страшенні, ну і запальні, як порох.

Коли Френк у маленькому ялику вирушив до берега, зірке око капітана помітило, що він не взяв із собою ні рушниці, ні дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капітана розгледіло постать жінки в білому, що виділялася на темному тлі джунглів.

Френк гріб прямо до берега, покритого білим кораловим піском, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жінка, чи вже нема. У його думках не було нічого лихого, лише цілком природне для молодої людини бажання познайомитися з молодою сільською дівчиною, можливо, напівдикою, а в кращому випадку — наївною провінціалочкою, з якою можна буде розважитися, поки штиль затримує "Анжеліку". Коли дно ялика шурхнуло по піску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг на берег і тільки після цього озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Френк довірливо пішов уперед. "Кожен мандрівник, потрапивши на незнайомий берег, має право шукати місцевих жителів, аби розпитати дорогу", — сказав він собі.

І Френк, що розраховував лише на скороминущу розвагу, отримав стільки розваг, і таких, про які навіть мріяти не міг. Із-за зеленої стіни джунглів, ніби фея з чарівної скриньки, раптово вискочила вже бачена ним молода жінка й обома руками схопила його за руку. З першого погляду на неї було видно, що це цілком дозріла дівчина. Френка здивували сила і ніжність, з якими вона стисла його руку. Вільною рукою він зірвав з голови капелюх і уклонився незнайомці з незворушністю Моргана, вихованого в Нью-Йорку і звиклого нічому не дивуватися, але був вражений, та ще й як! Причому вразила його не лише врода дівчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, — суворий і непохитний. Йому навіть здалося, нібито він уже десь зустрічався з нею, бо зовсім незнайомі люди не могли так дивитися одне на одного.

Дівчина обома руками потягнула його за руку і схвильовано прошепотіла:

— Скоріше! Ходіть за мною!

Якусь мить він вагався. Тоді вона нетерпляче смикнула його і повела за собою. Вирішивши, що це якась дивна гра, властива мешканцям узбережжя Центральної Америки, він з посмішкою піддався — і вже сам не знав, чи добровільно йде за нею, чи вона силоміць тягне його в джунглі.

— Робіть те, що й я, — кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тільки однією рукою.

Він підкорився з посмішкою: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, і раз у раз порівнював себе з Джоном Смітом і Покахонтасом.

Раптом дівчина зупинилася і сіла, жестом наказавши Френку сісти поруч; тепер вона відпустила свого бранця і приклала руку до серця.

— Слава Богові! — прошепотіла вона. — О милосердна Діво Маріє!

Наслідуючи їй — така була її воля і такі були, очевидно, правила гри, — він з посмішкою теж приклав руку до серця, хоч і не звернувся при цьому ні до Бога, ні до Діви Марії.

— Невже ви ніколи не навчитеся бути серйозним? — гнівно блиснувши очима, напустилася на нього дівчина.

Френк негайно став серйозним і поважним.

— Шановна моя леді... — почав було він.

Але вона різким жестом обірвала його. Зі зростаючим подивом Френк побачив, як вона нахилилася і почала прислухатися, а потім і сам почув кроки людей, що спускалися стежиною недалеко від них.

Звелівши м’яким дотиком теплої долоні до його руки мовчати, дівчина рвучко підвелася — Френк уже дійшов висновку, що ця поривчастість у неї в натурі, — і побігла вниз по стежці. Він ледве не свиснув від здивування. Він би й свиснув, якби не почув недалеко її голос: вона різко запитувала щось по-іспанськи, а чоловічі голоси хоча і шанобливо, але заперечували їй.

Потім Френк почув, як вони пішли далі, продовжуючи розмовляти. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потім до Френка знову долинув голос дівчини: вона наказувала йому вийти.

"Цікаво, а як би поводився Ріган за такої пригоди?" — з усмішкою подумав він, вилазячи з кущів.

Він ішов за нею слідом — тепер вона вже не тримала його за руку — через джунглі до моря. Коли вона зупинилася, він підійшов майже впритул і став перед нею, усе ще вважаючи, що це гра.

— Застукав! — розсміявся він, торкаючись до її плеча.