Сестра Керрі - Сторінка 17

Та, зрештою, це не був непохибний і мудрий порадник. Це було сумління звичайної людини, що досить невиразно відбивало минуле Керрі, її звички й усталені погляди. Коли вірити йому, людський поговір — це глас божий.

"Ех ти, невдахо!" — говорив цей голос.

"Чому?" — питала вона.

"Подивись на людей навкруги, — нашіптував цей голос у відповідь. — Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони відмовилися б зробити те, на що ти згодилась! Подивись на чесних дівчат; вони б відсахнулися від тебе, дізнавшись про твою слабість! Ти ж навіть не опиралася й одразу скорилась".

В ті години, коли Керрі лишалася дома сама і, сидячи біля вікна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо виразно. Це траплялося зрідка, тоді, коли ніщо інше не займало її, коли приємний бік її життя виступав не так помітно і коли Друе не було біля неї. Спочатку голос цей звучав дуже виразно, хоч і не цілком переконливо. У неї завжди була готова відповідь: близька зима, її самотність, її мрії, завивання вітру, що лякали її. За неї відповідав голос злиднів.

Коли минають ясні літні дні, місто загортається в темний сірий плащ, з яким не розлучається всю довгу зиму. Його незчисленні будинки здаються сірими, небо й вулиці якимись непривітними, а голі дерева, курява та клапті паперу, що їх жене вітер, роблять картину іще похмурішою. Холодні подуви вітру, що шугає вузькими довгими вулицями, навівають сумні думки. Це відчувають не тільки поети й художники, що мають надзвичайно чутливу натуру, але й усі інші люди і навіть собаки. Звичайні люди відчувають усе так само гостро, як і поети, хоч і не вміють так добре висловлювати своїх почуттів. Горобець, що настовбурчився на електричному проводі, кіт, що принишк у підворітті, возовий кінь, що тягне важкий вантаж, — усі вони відчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдає удару всьому — живому й неживому. І якби не штучні вогні видовищ і розваг, якби не гонитва за наживою, якби торговці не виставляли у вітринах та на прилавках розкішних товарів, якби наші вулиці не прикрашала барвиста реклама і ними не поспішали юрми перехожих, ми б одразу відчули, як крижана рука зими стискає нам серце, які гнітючі ці дні, коли сонце дає нам мало світла й тепла. Ми й не уявляємо собі, наскільки залежимо від цього всього. По суті, ми — ті ж самі комахи, породжені теплом і нездатні існувати без нього.

В такі тоскні сірі дні таємничий голос знову звучав у душі Керрі, але дедалі тихше й тихше.

Думки Керрі не були зайняті лише цими переживаннями, вона не належала до людей похмурих, а її розумові бракувало тієї допитливості, яка допомагає пізнавати істину. Не знаходячи виходу з лабіринту заплутаних думок, вона зовсім їх відкидала.

Друе поводився бездоганно для людини його типу. Він був щедрий на гроші, всіляко розважав Керрі, а коли їхав кудись у справах, брав її з собою. Іноді вона лишалася сама на два-три дні, якщо він їхав кудись недалеко, але загалом він бував з нею дуже багато часу.

— Знаєш, Керрі,— сказав він якось уранці, незабаром після того, як вони оселилися на Огден-сквері,— я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечір.

— А хто він такий? — стурбовано спитала Керрі.

— О, це чудова людина. Він служить управителем у Фіцджералда і Моя.

— А що це таке?

— Це розкішний бар — найкращий у місті.

Керрі була в замішанні. Що сказав Друе про неї своєму другові, як їй триматися з ним?

— Не турбуйся, — сказав Друе, вгадавши, що її бентежить. — Він нічого не знає. Ти тепер місіс Друе.

Керрі трохи образили його слова. Справді, Друе був не вельми делікатний.

— Чому ж ми досі не одружилися? — спитала вона, згадуючи всі його обіцянки.

— Та ми одружимось! — відповів він. — Дай мені тільки владнати оту справу.

Він мав на увазі якесь неіснуюче нерухоме майно, що нібито забирало в нього дуже багато часу і уваги і чомусь позбавляло його свободи в особистому житті.

— Ось у січні я повернуся з Денвера, і тоді ми поберемось.

Ці обіцянки живили в Керрі надію, були цілющим бальзамом для її сумління. Якщо це станеться, все буде гаразд, і її вчинок знайде виправдання.

Керрі не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумніша за нього і починала, хоч іще неясно, розуміти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була судити й критикувати його, її становище було б незрівнянно гірше. Палка любов до нього була б для неї нещастям, вона жила б під вічним страхом, що він не досить міцно її любить, що він перестане нею цікавитись і покине її напризволяще. А так — вона спершу трохи турбувалась про свою долю, намагаючись цілком заволодіти Друе, а далі почала спокійно вичікувати. Вона сама не знала напевне, якої вона думки про нього і чого їй, власне, хочеться.

Коли з'явився Герствуд, Керрі побачила людину в сто разів розумнішу, ніж Друе. Він ставився до жінок з тією глибокою пошаною, яку вони всі, без винятку, так цінують. Він не виявляв ані надмірного захвату, ані надмірної сміливості, він полонив серця своєю уважністю. У своєму барі він навчився прихиляти до себе людей грошовитих — комерсантів та інших поважних осіб — і вмів триматися дуже тактовно, коли хотів сподобатися комусь, ким він цікавився. Найбільше йому подобались ті з гарненьких жінок, в яких почувалася витонченість почуттів. З ними він ставав лагідний, поблажливий, упевнений у собі, і здавалось, ніби він тільки й хоче догодити, зробити щось таке, що справить приємність його дамі.

Друе й сам умів так поводитися, коли вважав, що справа варта заходу, але він був занадто самозакоханий і не міг здобути того поліру, яким відзначався Герствуд. Друе був надто життєрадісний, надто самовпевнений, мав надто бурхливу вдачу. Він мав успіх у жінок, іще не досвідчених у мистецтві кохання, але щоразу зазнавав жорстокої поразки, якщо жінка мала вже певний досвід і вроджену витонченість почуттів.

Керрі мала багато природної витонченості, але ніякого досвіду. Друе просто пощастило: випадок сам привів до нього Керрі. Якби вони зустрілися через кілька років, що збільшили б її життєвий досвід і принесли б їй хоч мінімальний успіх, вона б і близько не підпустила його до себе.

— Вам треба поставити тут фортепіано, — сказав Герствуд того вечора, усміхаючись до Керрі,— щоб ваша дружина могла грати.

Друе це ніколи не спадало на думку.

— Так, ви маєте рацію! — охоче погодився він.

— Та я ж не вмію грати, — насмілилася сказати Керрі.

— Це не так важко, — відповів Герствуд. — Ви б навчилися за кілька тижнів.

Цього вечора він показав себе дуже цікавим співрозмовником.

Він був у новісінькому, дуже елегантному костюмі.

Вилоги піджака були бездоганно відпрасовані. Жилет з дорогої шотландської матерії був оздоблений двома рядами круглих перламутрових гудзиків. Шовковий галстук, який мінився всіма кольорами, аж очі вбирав, хоч і не був крикливий. Усе, що він мав на собі, не так впадало у вічі, як убрання Друе, але Керрі відразу оцінила його елегантність. Герствудові черевики з м'якої чорної шкіри, добре начищені, блищали не так яскраво, як лаковані черевики Друе, і Керрі відчула, що м'яка шкіра краще пасує до такого еле-гатного костюма. Усі ці спостереження Керрі робила майже несвідомо, та, зрештою, це було цілком природно, бо вона вже звикла до вигляду Друе.

— Може, заграємо партію в юкр? [1]— запропонував Герст-вуд після того, як вони побалакали про те, про се. Він дуже тактовно обходив усе, що могло навести на думку, ніби йому щось відомо про минуле Керрі. Він не торкався особистих питань, розмовляв лише на загальні теми, і Керрі незабаром відчула, що їй з ним дуже легко, а його шанобливість і жарти тішили її. До того ж він удавав, ніби все, що вона каже, дуже його цікавить.

— Я не вмію грати в цю гру, — сказала Керрі.

— Чарлі, ви нехтуєте своїми обов'язками, — мовив жартівливо Герствуд, звертаючись до Друе. — Та це дарма, — додав він, — ми вас навчимо.

З властивою йому тактовністю він дав зрозуміти Друе, що він схвалює його вибір. Щось у його поведінці говорило, що йому приємно тут сидіти. І Друе це ніби зближувало з приятелем, а також збільшувало його повагу до Керрі. Оцінка Герствуда ніби кидала на неї якесь нове світло, і вся пригода ставала цікавішою.

— Дозвольте поглянути на ваші карти, — промовив Герствуд, делікатно заглядаючи через плече Керрі.— Що у вас там?

Якусь мить вів вивчав її карти, потім сказав:

— Непогано! Вам щастить. Зараз я навчу вас, як обіграти вашого чоловіка. Ви тільки слухайте мене!

— Ну, знаєте, — запротестував Друе, — якщо ви збираєтесь вдвох змовлятись проти мене, то моя справа безнадійна. Герствуд великий мастак грати в карти.

— Та ні, тут справа не в мені, а у вашій дружині. Вона і мені приносить щастя. Чому б їй не виграти?

Керрі вдячно подивилася на Герствуда і усміхнулась до Друе. Герствуд і далі тримався як добрий друг, і тільки.

Він просто хоче приємно провести час, і все, що робить Кер-рі, його тішить.

— Ось так, — говорив він, притримуючи одну зі своїх хороших карт і віддаючи взятку Керрі,— я б сказав, що для початку ви граєте непогано!

Керрі весело сміялася, бачачи, що вона 'виграє. Здавалось, Герствудова допомога робила її непереможною.

А він лише зрідка кидав на неї погляд. Тоді його очі ласкаво сяяли. В них не було й тіні чогось іншого, крім щирої симпатії й доброти. Він приховав лукавий, гострий блиск, надавши своїм очам виразу цілковитої невинності. І Керрі могла прочитати в них тільки те, що йому приємно балакати з нею. Вона почувала, що він про неї доброї думки.

— Просто несправедливо, щоб така гра лишилася без усякої нагороди, — промовив вів трохи згодом, засуваючи палець у кишеньку піджака. — Давайте грати по десять центів.

— Давайте, — згодився Друе і поліз у кишеню по гроші.

Але Герствуд його випередив. Він уже тримав цілу жменю новеньких десятицентових монет.

— Будь ласка, — сказав він, — викладаючи перед кожним і^ленький стовпчик монет.

— О, це вже буде азартна гра, — усміхаючись, зауважила Керрі.— Це недобре.

— Та ні,— заперечив Друе, — це так, для розваги тільки. Якщо ти ніколи не гратимеш на більшу суму, то попадеш просто в царство небесне.

— Не моралізуйте, — ласкаво звернувся Герствуд до Керрі,— поки не побачите, що станеться з грішми.

Друе всміхнувсь.

— Якщо вони дістануться вашому чоловікові, він вам скаже, добре це чи недобре.

Друе голосно зареготав.

У тоні Герствуда.