Севільський цирульник, або марна обережність - Сторінка 2

Але такі вже люди: ви користуєтеся успіхом — вас приймають з розпростертими обіймами, від вас не відходять, вами пишаються. Але бійтесь оступитися. Пам'ятайте, друзі мої: щонайменша невдача — і друзів у вас вже нема.

Саме це трапилося з нами наступного дня після того найнещасливішого вечора. Треба було бачити, як легкодухі друзі цирульника, побачивши мене, намагалися змішатися з юрбою, відверталися або ж тікали. Жінки, завжди такі сміливі, коли воно когось заохочують, тут натягували свої капюшони та зніяковіло опускали очі. Чоловіки поспішали відвідати один одного, покаятися у тому, що схвалювали мою п'єсу, і пояснити моєю клятою манерою читання те оманне задоволення, якого вони зазнавали. Це було тотальне відступництво, справжнє нещастя.

Одні, Бог їм судця, тільки-но помітивши, що я з'явився справа, відразу повертали свої лорнети наліво та вдавали, що не бачать мене. Інші, більш сміливі, переконавшись, що ніхто не дивиться на них, тягнули мене у кут і говорили:

— Як же це вам вдалося так нас обдурити? Адже, відверто кажучи, люб'язний друже, ваша п'єса це щось у найвищій мірі вульгарне.

— На жаль, панове, я дійсно читав цю вульгарність так само вульгарно, як і написав її, але якщо ви настільки ласкаві, що розмовляєте зі мною після провалу, хочу вам ось що порадити: аби і другий ваш вирок не був зганьблений, не допускайте нової постановки моєї п'єси на сцені. А що, як її зіграють так, як я її читав? А що, як ви знов дасте себе обдурити і розгніваєтеся на мене, бо остаточно заплутаєтеся в тому, коли мали рацію, а коли помилялися.

Мені не повірили. П'єсу мою знов зіграли, і цього разу я виявився пророком у своїй вітчизні. Бідолашний Фігаро, якого побили заздрісники як трутня і якого майже поховали у п'ятницю, вчинив не так, як Кандід: зібравши всю свою хоробрість, мій герой піднявся у неділю, і ні суворий піст, ні втома після сімнадцяти публічних виступів не відобразилися на його життєвій силі. Але хто зна, як довго ще це триватиме? Я не поручуся, що через п'ять-шість століть про нього ще пам'ятатимуть, — настільки наша нація непостійна та легковажна!

Драматичні твори, шановний пане, наче діти: вони були зачаті у мить насолоди, виношені та народженні у муках і рідко живуть достатньо часу, щоб встигнути віддячити батькам за їх турботу, — від них більше горя, аніж радості. Простежте за їх долею: тільки-но вони побачать світ, як їх негайно піддають цензурі під приводом виведення пухлини — через це багато з них залишилися недорозвиненими. Замість того, щоб обережно гратися з ними, жорстокий партер штовхає їх і валить з ніг. Дуже часто актор, гойдаючи колиску, калічить їх. Варто вам на мить втратити їх з виду, як — о, який жах! — роздерті, знівечені, покреслені виправленнями, вкриті зауваженнями, вони вже Бог зна, куди заблукали. Якщо ж їм і вдасться, уникнувши всіх цих нещасть, на коротку мить блиснути у всій своїй красі, то їх все ж таки спіткає найбільше нещастя: їх вбиває забуття. Вони вмирають та знов, занурившись у небуття, назавжди губляться у безлічі книг.

Якось я спитав одну людину, чим пояснити ці битви, цю жорстоку війну між партером та автором на першій виставі навіть тих п'єс, які надалі матимуть успіх у глядача. "Хіба ви не знаєте, — відповів він, — що Софокл та старий Діоніс померли від радості, коли їх нагородили за вірші у театрі. Ми дуже любимо наших авторів, і не можемо дозволити, щоб радісне хвилювання виявилося для них занадто сильним та відібрало їх у нас. Ось чому, бажаючи вберегти їх, ми докладаємо всіх зусиль, щоб їх торжество ніколи не було повним і щоб вони не могли померти від щастя".

Якими б не були причини такої суворості, плід мого дозвілля, юний невинний цирульник, якого так презирливо зустріли у перший день, але який за кілька днів після цього був далекий від думки скористатися своїм торжеством та помститися критикам, приклав тільки ще більше зусиль, щоб обеззброїти їх веселістю своєї вдачі.

Це, шановний пане, випадок винятковий і разючий в наш час дріб'язкових чвар, коли прораховано все, аж до сміху, коли щонайменша різниця у думках викликає одвічну ненависть, коли будь-який жарт перетворюється на війну, коли лайка, даючи відсіч лайці, сама отримує у відповідь лайку, негайно посилає у відповідь іншу, що затьмарює попередню, і породжує нову, а та, в свою чергу, плодить ще й ще і, таким чином, образи множаться нескінченно, викликаючи у найбільш уїдливого читача спочатку сміх, потім пересичення, згодом — відразу і врешті-решт обурення.

Що ж до мене, шановний пане, то, якщо це правда, що всі люди — брати (а це непогана думка!), я хотів би умовити наших братів-літераторів примиритися на тому, що до зарозумілого та різкого тону у суперечках удаватимуться лише наші брати-пасквілянти, які вправно вміють не залишатись у боргу, а до лайки — наші брати-сутяги, які втім теж справно вміють платити за рахунками.

Більше за все мені хотілося б умовити наших братів-журналістів відмовитися від того повчального тону, яким вони критикують аполлонових синів, викликаючи сміх у дурості всупереч розуму.

Розгорніть газету. Чи не здається вам, що ви бачите перед собою суворого вихователя, який замахується лінійкою або ж різкою на неуважних школярів і поводиться з ними наче з рабами за щонайменше ухилення від своїх обов'язків? До речі, про обов'язки, брати мої: література — це відпочинок від обов'язків, це приємне проведення часу.

Принаймні не сподівайтесь підкорити мій розум у цих іграх своїм вказівкам: він невиправний, і тільки-но обов'язковий урок закінчується, як він стає вкрай легковажним і пустотливим, та може тільки гратися.

Наче воланчик, який відскакує від ракетки, він злітає і знов опускається, тішачи мій погляд, злітає у повітря, перекидається, та врешті-решт повертається назад. Якщо якийсь спритний гравець виявить бажання взяти участь у грі і захоче перекидатися зі мною легким воланом моїх думок, я завжди щиро радію цьому; якщо він відбиває витончено та легко, я втягуюсь у гру, і починається захоплююча партія. Тоді ви можете бачити, як удари надсилаються, відбиваються, приймаються, повертаються, прискорюються, стають активнішими, ба, навіть, завзятішими, і вся гра ведеться з такою швидкістю і спритністю, яка здатна потішити глядача та надихнути акторів.

Саме такою, шановний пане, і має бути критика. Саме такою я завжди уявляв собі суперечку між вихованими людьми, які займаються літературою.

А зараз подивімося, чи зберіг у своїй критиці той бу-йонський журналіст цей люб'язний, а головне щирий тон, який я щойно відстоював.

"Ця п'єса — не то фарс, не то фарш", — заявив він.

Поговоримо про суть цієї заяви, адже невдалі назви, які кухар-іноземець дає французьким стравам, анітрішки не змінюють їх смаку: вони стають гіршими тільки після того, як пройдуть через його руки. То ж, розберімося у буйон-ському фарші.

"У п'єсі відсутній план", — заявляє журналіст.

Мабуть, мій план надто простий і саме тому вислизає з-під проникливих очей цього молодого критичного дарування?

Закоханий старий збирається назавтра одружитись зі своєю вихованкою. її юний шанувальник виявляється спритнішим, випереджає його і того ж дня одружується з нею під самим носом опікуна, в його ж будинку. Ось основа мого твору: на ній можна було б з легкістю побудувати як трагедію, так і комедію, драму, оперу тощо. Хіба не на цьому будується "Скупий" Мольєра? Хіба не на цьому збудований "Великий Митридат"? Жанр п'єси, як і будь-якої дії взагалі, залежить не стільки від ситуації, скільки від характерів, які надають їм руху.

Власне, я збирався зробити з цього плану лише смішну, легку п'єсу, щось на кшталт imbroglio. Моєю уявою володіла аж ніяк не серйозна п'єса, а весела комедія, бо за персонажа, що веде інтригу, мені знадобився не похмурий лиходій, а безтурботна людина, яка сміється і над успіхом і над провалом своїх починань. І тільки завдяки тому, що опікун в мене не такий дурний, як всі ті, кого зазвичай обдурюють на сцені, у п'єсі з'явилося багато рухів, а головне, довелося зробити більш яскравими інших дійових осіб.

Якби я замість того, щоб залишитись у межах комедійної простоти, забажав ускладнити, розвинути та роздути мій план на трагічний чи драматичний лад, то невже я упустив би можливості, які містить у собі той самий випадок, із якого я взяв для сцени все найменш видовищне?

Дійсно, тепер вже ні для кого не є таємницею, що в ту історичну мить, коли п'єса весело закінчується, суперечка між лікарем та Фігаро через сто екю починає набирати серйозних обертів уже, так би мовити, за опущеною завісою. Лайка перетворюється на бійку. Фігаро кидається на лікаря з кулаками, а лікар, відбиваючись, зриває з цирульника сітку, і всі, на превеликий подив, бачать, що на його бритій голові випалений шпатель. Прошу, шановний пане, слухайте мене уважно.

Побачивши це, лікар, хоч як би сильно він був побитий, захоплено вигукує: "Сину мій! Боже, синку! Мій милий сину!" Втім, Фігаро не чує цих слів. Він з подвійною силою б'є свого рідного батька. Це й насправді був він.

Фігаро, вся родина якого у давноминулі часи складалася лише з матері, є позашлюбним сином Бартоло. Лікар у молодості прижив цю дитину з якоюсь служницею; служниця через наслідки свого легкодумства втратила місце, і опинилась у вкрай скрутному становищі.

Але перед тим, як їх покинути, засмучений Бартоло, у той час помічник лікаря, розігрів свій шпатель і наклав тавро на потилицю сина, щоб впізнати його, якщо доля коли-небудь зведе їх. Мати й син протягом шести років стійко виносили незгоди, а потім якийсь нащадок Луки Горика, циганський ватажок, що кочував зі своїм табором Андалузією і якого мати Фігаро попросила розповісти про долю її сина, вкрав у неї дитину, залишивши натомість записку з наступним пророкуванням:

Кров матері своєї пролив він безсердечно, Злощасного батька він згодом убив, Поранив сам себе своїм вістрям І враз законним став і щасливим безмірно!

Змінивши, сам того не підозрюючи, своє суспільне становище, нещасний юнак, мимоволі, змінив і своє ім'я. У зрілий вік він вступив під ім'ям Фігаро; він не загинув. Його мати — це та сама Марселіна, яка вже встигла зістаритися і зараз веде господарку у лікаря.