Шалений Роберт - Сторінка 3

Френсіс – це ім'я мого батька. А мою мати звали Іглантіна.

Він дивився понад каменем, у бік ділянки зеленого дерну, оточеного білими колонами. Хізер теж подивилася туди і, на мить, їй здалося, що вона бачить двох людей, що радісно йдуть на зустріч один одному, так, ніби вони не бачилися дуже давно. Чоловік був вищим і кремезнішим за Роберта, але волосся було того самого кольору. Жінка була маленька – крихітна – і здавалося, ніби вона пливла: пливло її волосся, плив її одяг. Хізер бачила їх рівно стільки, щоб їм вистачило протягнути один одному руки. А тоді вже не була певна чи взагалі щось бачила. Вона подивилася на Роберта, щоб запитати його, але він відвернувся, невтримно посміхаючись і камінь знов став стертим та зеленим.

— Давайте присядемо на цей камінь, — сказав він. – З вашої сумки доносяться смачні запахи, які нагадують мені, що я нічого не їв більше ніж три століття.

— Це всього лише тунець, — промовила Хізер.

3.

Роберт Толлер виглядав наскільки зголоднілим, що Хізер взяла собі лише один сандвіч, а решту віддала йому. Він весь час казав, що це була найкраща їжа яку він коли-небудь їв, і Хізер дещо розгубилася, адже це був всього на всього тунець. Поки він наїдався сандвічами, Хізер все ще чула вигуки та крики тинейджерів у лісі. Вона сказала собі, що вони заслуговували на те, що з ними трапилось, але це не завадило їй і далі відчувати себе незатишно. Вона вирішила, що їй подобається Роберт, і вона знала, що відчуває співчуття до нього, бо він прокинувся, щоб з'ясувати скільки часу пройшло, але вона однаково відчувала себе некомфортно.

Щоб відволіктися, вона сказала:

— Люди у містечку кажуть, що якийсь скарб був захований разом із вами.

Було дуже не розумно казати це. Роберт глянув на неї.

— Вони все ще говорять про це?

Хізер могла поклястися, що він одразу став дуже насторожений. Вона спробувала пояснити, що вона лише щось чула, щось незначне, але він перебив її своїм сміхом. Вона зрозуміла, що це знову був болісний сміх.

— Хто я такий, щоб казати, що люди називатимуть скарбом? – Промовив він. Потім він швидко підхопився і додав, — важко їсти рибу всухом'ятку. Фрукти б не завадили.

— Полуниця та червона смородина дозрівають в огороді, — сказала Хізер, — але вони для продажу. Я не думаю, що містер МакМанус дозволить нам їх скуштувати.

— МакМанус? — перепитав Роберт. – Це ім'я ви назвали, коли викликали мене. Яке право він має продавати фрукти з Кастелмайну?

— Він садівник, — пояснила Хізер. – Гроші від продажу фруктів ідуть на підтримку будинку.

— Зрозуміло, — сказав Роберт. Він сказав це дуже зловісно, ніби Хізер пояснила щось зовсім інше. Перш ніж вона змогла щось додати, він вже крокував до саду, що був обнесений стіною.

Вона наздогнала його, коли він зупинився прямо посередині саду, оглядаючись навколо трояндових арок, трояндових кущів та троянд, що піднімалися по стінам.

— Що це? – запитав він. – Тут немає трави! Тут скрізь троянди!

Хізер розуміла як дивно це виглядало для нього. Вона лагідно сказала:

— Тато розповідав мені, що трояндовий сад з'явився тут біля ста років тому. А огород знаходиться за тими дверима, за стіною.

— Тоді все навколо змінилося, — промовив Роберт. – Троянди завжди були там. — Він попрямував до дверей. На шляху він пройшов повз декілька пар літніх людей. Хізер боялася, що він почне питати що вони роблять тут, але він просто пройшов повз них, лише холодно киваючи кожній парі, так, ніби в його часи присутність людей тут була звичайною справою. Літні люди дещо витріщалися, але кивали у відповідь ввічливо. Все ж Хізер полегшало, коли вони досягли огороду та увійшли у двері із позначкою: "Не для загального користування".

— Ага, мовив Роберт Толлер.

Клумби із полуницею тягнулися прямо через огород, а по боках росли кущі смородини. Полуниця була акуратно присипана соломою. Гігантські червоні ягоди блищали понад соломою, прикриті листям та в коронах з білих квітів. Роберт наступив на хрустку солому та почав збирати полуницю так швидко, як тільки міг.

— Я не пам'ятаю, щоб полуниця була такою великою! – зауважив він Хізер, через плече. І коли Хізер, досить несміливо, приєдналася до нього, залізши на клумбу, він додав, із набитим ротом, — Був час, коли я вважав що більше ніколи її не скуштую.

У містера МакМануса був інстинкт щодо людей, які рвуть фрукти. Хізер ледь зірвала свою першу полуничку, коли містер МакМанус вискочив з-за лівих кущів смородини із ревінням:

— Забирайтеся геть! Залиште ці ягоди у спокої, або я звелю заарештувати вас за крадіжку!

Роберт спокійно зірвав ще одну полуничку і стояв із нею, піднімаючи брови:

— Крадіжку? – запитав він. – Я маю право збирати мої власні ягоди, чи не так? І якщо ми вже кажемо про крадіжки, то наскільки мені відомо, інші садівники Кастелмайну, ще до вас, збирали фрукти та продавали їх заради власної вигоди.

Хізер спробувала заповзти в найближчі кущі. Це було жахливо! Роберт помилився. Але вона зупинилася, коли побачила, що поцятковане коричневе обличчя містера МакМануса пішло ще більшими плямами. Це було цікаво. Виглядало на те, що містер МакМанус дійсно привласнював фрукти. Але, звичайно, це зробило його ще злішим, ніж коли-небудь. Він побрів до Роберта, показуючи зуби.

— Ти нічого не доведеш! – проревів він крекчучи від люті. – Забирайся звідси, або я порву твоє гладеньке личко! Мені начхати хто ти!

Роберт кинув полуницю у рот та простягнув руку уперед, знову. Цього разу він ледь нахилив її. Містер МакМанус все ще намагався йти у його бік, але зараз він тупцював на одному місці, ніби черепаха, яка не знає, що вже висунулася із свого панциру до кінця.

— Але вам не повинно бути байдуже, хто я, — сказав Роберт, коли проковтнув полуницю. – Мій брат побив та викинув свого садівника з воріт. Кастелмайн тепер мій, і я би мав покарати вас сильніше за ваші гарчання та погрози. Але поки що я залишу вас, як ви є. Підходьте, Хізер. Насолоджуйтесь моїми чудовими фруктами.

Роберт нахилився та продовжив збирати полуницю. Трохи почекавши, Хізер виповзла з-за кущів та також почала зривати полуниці. Для неї це була єдина нагода щоб коли-небудь скуштувати їх. Але їй би хотілося насолоджуватися більше. Містер МакМанус, що тупцював на одному місці, змушував її відчувати себе злодійкою, якщо не гірше. Кожного разу, коли хтось із них проповзав поруч із ним, він кричав:

— Я тобі дам! Ти так просто від мене не втечеш!

Хізер хапала полуниці обома руками кожного разу, коли він кричав. Вона знала, що їй більше ніколи не випаде нагода з'їсти так багато полуниць, як хочеться.

Нарешті, коли чоботи містера МакМануса протерли достатню дірку у ґрунті, Роберт Толлер піднявся, обтрушуючи солому з чорних шовкових колін.

— Я наївся, — мовив він. — Йдемо, покажіть мені зараз мої володіння та замок.

Хізер подумала про Кастелмайн, повний туристів та про автобуси, припарковані на узбіччі. Вона знала, що це буде жахливий шок для нього.

— Чому ви не хочете зачекати до вечора? – запитала вона. – Тоді буде затишніше.

Роберт подивився на неї дивним сумним поглядом, майже так, ніби відчував жаль до неї.

— Серденько, я знаю цю трюки, — мовив він. – І тоді все буде пристойним та охайним, тому що ви неодмінно попередите свого батька, що я тут. Ні, я зараз же все огляну.

Він прохрустів по соломі повз містера МакМануса.

— Це вам з рук не зійде! – загарчав містер МакМанус. – На моєму боці закон…

— О, тихіше, ви, грубіян, гарчавлива собако! – мовив Роберт. Він знову простяг руку і цього разу різко нахилив її. Хізер побачила, що лінія світу нахилилась перед її очима, ніби поверхня води, коли хтось кидає вас у басейн. Вона почувалася ніби також занурилася. Поки вона хапала ротом повітря, містер МакМанус впав на руки та коліна та скоротився. Його поцятковане обличчя перетворилося на довгу морду великого плямистого пса. Його ноги згрупувалися та стали задніми собачими ногами. Його руки перетворилися на лапи, і виріс довгий плямистий хвіст. Він злобно загарчав на Роберта.

— Залиште це місце, ви, дворняжко! – одізвався Роберт. — Йдіть додому і подивіться, чи пізнає вас ваша дружина.

Потворний плямистий пес піджав хвоста між строкатими задніми ногами та виючи побіг геть, у кущі. Хізер ніколи не бачила такого переляканого пса. Вона побрела до будинку, не така вже й весела та задоволена, як вона мала б бути. Правда, містер МакМанус заслуговував на це, але Хізер питала себе, чи зрозуміє місіс МакМанус хто цей пес.

4.

В цей час симетричні сади були переповнені людьми. Якийсь час, здавалося, Роберт Толлер їх навіть не помічав. Він розглядав будинок. Хізер подумала, що у нього розгублений вигляд, але Роберт помітив, що вона спостерігає за ним, і придав своєму обличчю гордий та веселий вигляд.

— Рога й копита! – вигукнув він. – Яким чудовим творінням будівництва він став! Здається я успадкував будинок із сотнею вікон, а може й більше! Як це сталося?

— Франсеї та Толлери потроху його розширювали, — пояснила Хізер. Я думаю, тато казав, що вони зупинились, коли один з них поставив всі гроші на перемогу Наполеона під Ватерлоо. – Вона побачила, що Роберт не розуміє про що мова, і тому втішно додала, — але найстарші частини замку залишились.

— Я бачу обриси будинку мого батька все ще вимальовуються з одного боку, — кивнув Роберт. — І наші старі стайні все ще за кухнею. Але я бачу лише одну вежу з решти, ту, де я, зазвичай, бився із моїми братами.

— Ще дещо залишилося, — сказала Хізер, — але воно, так би мовити, вбудовано всередині, тепер.

— Я повинен це побачити, — сказав Роберт.

Хізер здавалось, що йому подобалося лазити по замку з братами. Вона майже йому заздрила. Вона часто думала, що їй подобалося би більше життя у Кастелмайні, якби у неї був брат чи сестра, чи хтось, хто складав їй компанію. Але потім до неї дійшло що брати Роберта, вже триста років як мертві. І будинок досить змінився з тих часів. Хізер зрозуміла, що більше не заздрить йому.

Поки вона це обмірковувала, Роберт почав швидше й швидше йти до будинку. Хізер помітила його дивно блискучу фігуру десь попереду. Оскільки ближче до будинку натовп був густіше, вона побачила як він натикається на одних людей та відскакує від інших. Вона чула крики:

— Обережно! — та, — За кого ви себе маєте, чого штовхаєтеся?

Це, здається, змусило Роберта помітити, де він.