Щасливий принц - Сторінка 2

Влетіти до кімнати було не важко, тому що в дахові була дірка. Крізь неї Ластівка й прошмигнула всередину. Юнак сидів, затуливши обличчя долонями, і навіть не чув помахів крилець, а тоді глянув і побачив неймовірної краси сапфір на зів'ялих фіалках.

— Ого, мене починають цінувати! — радісно вигукнув він.— Це від якогось багатого поклонника. Тепер я вже закінчу свою п'єсу.— I його лице засяяло від щастя.

А вранці Ластівка полетіла до гавані. Там вона сіла на щоглу великого корабля і дивилась, як матроси витягають канатами великі ящики з трюму.

— Нумо, р-разом! — щораз кричали вони, підіймаючи ящик.

— Я відлітаю до Єгипту! — гукнула їм Ластівка, проте ніхто не звернув на неї уваги. А коли зійшов місяць, вона знову повернулась до Щасливого Принца.

— Я прилетіла попрощатися з тобою! — крикнула вона йому.

— Ластівко, люба Ластівонько! — заблагав Принц.— Побудь іще одну ніч біля мене!

— Зараз зима,— відказала Ластівка,— і тут незабаром випаде сніг. А в Єгипті сонечко зігріває зелені пальми, і крокодили повитягувались у драговинні й ліниво поглядають довкола. Мої посестри вже ліплять гнізда в Баальбекському храмі, а рожеві та білі голуби дивляться на них і воркують. Любий Принце, я мушу залишити тебе, проте я ніколи, ніколи тебе не забуду, а коли прийде весна, я принесу тобі з Єгипту два коштовні камінчики замість тих, які ти віддав, Я знайду там рубін, червоніший від червоної троянди, і сапфір, голубіший за морську хвилю.

— Внизу, на площі,— вів далі Щасливий Принц,— стоїть маленька дівчинка, що торгує сірниками. Вона впустила сірники в рів, і вони геть зіпсувались. Батько битиме її, коли вона не принесе додому грошей. Дівчинка он стоїть і гірко плаче. Боса, без панчіх, і голівка не запнута. Виклюй друге моє око та віднеси дівчинці, і батько не битиме її.

— Гаразд, я залишусь біля тебе ще одну ніч,— сказала Ластівка, — проте виклювати тобі друге око я не можу. Адже ти станеш зовсім сліпий,

— Ластівонько, люба Ластівонько,— мовив Принц,— уволь мою волю.

I вона виклювала Принцові друге око, підлетіла до дівчинки, і впустила той коштовний камінчик їй просто на долоню.

— Яке гарнюсіньке скельце! — зраділа дівчинка і, сміючись, побігла додому.

А Ластівка вернулась до Принца.

— Тепер ти сліпий,— сказала вона,— тож я залишуся біля тебе навіки.

— Не треба, Ластівонько моя,— відповів бідолашний Принц,— ти мусиш летіти до Єгипту.

— Я залишуся біля тебе навіки,— повторила Ластівка й заснула біля Принцових ніг.

Весь наступний день вона сиділа в Принца; на плечі, розповідаючи йому про те, що бачила в чужих краях: про рожевих ібісів, що довгими вервечками стоять на мілинах Нілу й дзьобами виловлюють золоті рибки; про старого, як сам світ, Сфінкса, що мешкає в пустелі і знає геть усе; про купців, що повільно йдуть поруч зі своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про Царя Місячних гір, який з лиця, мов ебенове дерево, і поклоняється великій брилі кришталю; про велику Зелену Змію, що спить на пальмі, а двадцять жерців годують її медяниками, та про пігмеїв, що плавають по великому озері на широких пласких листках і всякчас воюють з метеликами.

— Люба Ластівонько,— сказав Принц,— ти розповіла мені про справжні дива. Але найдивніше в світі — це людські страждання. Як їх розгадати? Тож облети моє місто, Ластівонько, і розкажи мені про все, що побачиш.

I Ластівка полетіла над містом і побачила, як розважаються багатії в розкішних палатах, а бідаки сидять у них під ворітьми. Вона завернула в темні закутки і побачила бліді личка нужденних дітей, що сумно дивилися на чорну вулицю. А під мостом двоє хлопчаків лежали обнявшись, намагаючись зігріти один одного.

— Їсти, як нам хочеться їсти! — скиглили вони.

— Ану забирайтеся звідси! — гримнув Поліцейський. I діти вийшли на дощ.

Ластівка вернулась до Принца й розповіла йому про все, що бачила.

— Я весь позолочений,— сказав Щасливий Принц.— Зніми з мене золото листочок за листочком і роздай бідним. Люди чомусь гадають, що в золоті щастя.

Листочок за листочком Ластівка знімала з статуї золото, аж доки Щасливий Принц зробився весь тьмяний і сірий. Листочок за листочком роздавала вона щире золото бідним, і дитячі личка рожевіли, діти починали сміятись і гратися в різні ігри на вулиці.

— У нас є хліб! — радісно гукали вони.

Потім випав сніг, а за снігом прийшли морози. Вулиці засріблилися, вони стали такі блискучі; довгі бурульки, немов кришталеві ножі, позвисали з дахів будинків; всі повдягали кожушки, а хлопці в червоних шапочках каталися по льоду на ковзанах.

Бідній Ластівці мороз дошкуляв дедалі більше, але вона не кидала Принца, бо вірно покохала його. Вона крадькома хапала крихти хліба біля дверей пекарні тоді, коли пекар одвертався, і намагалася хоч трішки зігрітися, махаючи крильцями. Та нарешті вона зрозуміла, що настав час помирати. В неї тільки й лишилося сил, щоб востаннє злетіти Принцові на плече.

— Прощай, любий Принце! — прошепотіла вона.— Можна, я поцілую твою руку?

— Я радий, що ти, нарешті, летиш до Єгипту, Ластівонько! — мовив Принц.— Ти надто довго затримувалася тут; але ти мусиш поцілувати мене в губи, тому що я люблю тебе.

— Не до Єгипту я лечу,— відповіла йому Ластівка.— Я лечу в Оселю Смерті. Адже Смерть — рідна сестра Сну, чи не так?

I вона поцілувала Принца в губи і впала мертва до його ніг.

У ту ж мить пролунав дивний тріск усередині статуї, ніби там щось розірвалось. То розкололося свинцеве серце. Був таки справді лютий мороз.

Рано-вранці вийшов на площу прогулятися Мер Міста зі своїми Радниками. Проходячи повз колону Принца, він звів погляд на статую:

— Лишенько! До чого ж обшарпався цей Щасливий Принц! — вигукнув Мер.

— А й справді обшарпався! — підхопили Міські Радники, які завжди і в усьому погоджувалися з Мером. I вони підійшли до статуї, щоб оглянути її зблизька.

— Гляньте: рубін із його шпаги випав, очі зникли, позолота вся зійшла,— вів далі Мер.— Та він анітрохи не кращий за жебрака!

— Анітрохи не кращий за жебрака! — водно повторили Міські Радники.

— А біля його ніг лежить якась мертва пташка! Нам, певне, треба видати розпорядження: пташкам тут гинути забороняється.

I Секретар Міської Ради негайно занотував цю пропозицію.

I скинули статую Щасливого Принца.

— Оскільки в ньому вже немає краси, то й користі немає! — казав Професор Естетики в університеті.

I розплавили статую на горні, і скликав Мер Міську Раду, щоб вирішити, що робити з металом.

— Звісно, нам потрібна нова статуя,— сказав Мер.— I хай ця статуя зображає мене!

— Мене! — повторив за ним кожен Радник, і зчинилася між ними суперечка.

Недавно я чув про них: вони й досі сперечаються.

— Дивно! — сказав Головний Ливарник.— Це розбите свинцеве серце ніяк не топиться в горні. Доведеться його викинути геть.

I шпурнули серце на смітник, де лежала мертва Ластівка.

I звелів Бог ангелові своєму:

— Принеси мені дві найцінніші речі, які є в цьому місті.

I приніс йому ангел свинцеве серце та мертву пташку.

— Ти правильно вибрав,— сказав Бог.