Шляхи свободи: Відстрочення - Сторінка 15

Він зашарівся і хутко попростував геть. "Мобілізаційна посвідка номер два. От і все. Мною вже цікавляться". Одетта дивитиметься на нього, намагаючись погамувати хвилювання. Жак прибере свого недільного виразу і промовить: "Що ж, старий, тут нічого не скажеш". Однак Матьє почувався скромним і не хотів, щоб ним цікавилися. Він звернув ліворуч, на першу-ліпшу вулицю, і наддав кроку: праворуч, на хіднику, гомоніла перед об'явою похмура купка людей. І так у всій Франції. По двоє. По четверо. Перед тисячами об'яв. І в кожному гурті бодай один чоловік, що крізь тканину свого піджака намацує гаманця і військового квитка в ньому, і почуває, що ним зацікавилися. Вулиця Ляпост. Дві об'яви, два гурти. Теж обговорюють об'яви. Він заглибився у довгий темний провулок. Певен був, що цей провулок об'яви обійшли стороною. Він був сам і міг думати про себе. Він подумав: "От і все". От і все: ця повна і кругла днина, яка повинна була б мирно зістарітися й погаснути над майданом, зненацька витягнулася у стрілу, з хряскотом врізалася у ніч, прошила темряву, туман, порожні села, гуркіт коліс і вагонів, і він, мов на санчатах із крутої гори, стрімголов полетів у ту ніч і зупиниться хіба що вранці, в Парижі, на пероні Ліонського вокзалу. І штучне освітлення вже перебило світ білого дня — прийдешні ліхтарі нічних вокзалів. І в очах постав невиразний щем — сухий щем прийдешнього безсоння. Він не засмутився: як не це, то інше... Та й не звеселився: так чи так, а все це було мов анекдот, мальовниче таке. "Треба спитатися, коли вирушає потяг на Марсель", — подумалося йому. Він і не зчувся, як вуличка вивела його до Карнизу. Вийшовши із темного провулку, він зненацька опинився на сонці й піднявся на терасу щойно відчиненої кав'ярні. "Каву і розклад потягів". Біля нього сів якийсь добродій зі шпакуватими вусами. З ним була літня жінка. Добродій розгорнув "Леклерер де Ніс", жінка обернулася до моря. Матьє мимохідь зиркнув на них і засумував. Йому подумалося: "Треба ж залагодити свої справи. Перевезти Івіш до Парижа, поселити її моєму помешканні, забезпечити її, зробити так, що вона могла отримувати мою платню". Над газетою з'явилася голова того добродія. "Війна", — сказав він. Його дама зітхнула й нічого не відповіла; Матьє дивився на гладенькі, рум'яні щоки добродія, на його твидовий піджак, на його сорочку з фіолетовими смугами і думав: "Війна".

Війна. Щось було прив'язане до нього тоненькою ниточкою, а тепер воно відірвалося, осіло і повалилося додолу. Це було його життя; воно було мертве. Мертве. Він обернувся і глянув на нього. Віґ'є помер, його руки лежали на білому простиралі, по чолі бігала муха, а його майбуття було за межами досяжности, безбережне, поза грою, непорушне, мов його непорушний погляд за мертвими повіками. Його майбуття: мир, майбутнє світу, майбутнє Матьє. Майбуття Матьє було тут, під відкритим небом, застигле і склисте, поза грою. Матьє сидів за столиком у кав'ярні, пив каву і був потойбіч свого майбуття, дивився на нього й думав: "Мир". Пані Вершу показала доглядачці на Віґ'є, — та ввесь час крутила головою й колола її поглядом, — і мовила: "Він був справжньою людиною". А тоді почала шукати слово, церемонніше слово, яким можна було б охарактеризувати його; вона була найближчою його ріднею, тож кому, як не їй, належало зробити висновок. На думку їй спало слово "смирний", та воно здалося їй не досить переконливим. Вона сказала: "Це був мирний чоловік". Матьє подумав: "У мене було мирне майбуття". Мирне майбутнє: він любив, ненавидів, страждав, і майбуття було тут, довкруг нього, над ним, скрізь, мов той океан, і кожен вибух його гніву, кожне його нещастя, кожна його смішинка живилася цим невидимим, теперішнім майбуттям. Усмішка, простісінька усмішка була запорукою миру на завтрашній день, миру в наступному році, в наступному столітті; інакше я й не зважився б усміхнутися. Цілі роки майбутнього миру були наперед укладені в речі, вони сприяли тому, що речі дозріли, укрилися позолотою; доторкнутися до годинника, до дверної клямки, до жіночої руки означало доторкнутися до миру. Повоєнна пора була початком. Початком миру. Жилося тоді непоспіхом, як ранньої пори. Початком був джаз, і кіно, яке я так полюбляв, теж було початком. І сюрреалізм. І комунізм. Я вагався, довго вибирав, у мене було доста часу. Час і мир — це те ж саме. А тепер це майбуття мертве лежить у мене під ногами. Це було облудне майбуття, омана. І перед ним, неначе морський шир, осяяні сонцем простяглися усі оці двадцять прожитих ним повоєнних літ, і бачилися йому вони тепер такими, якими вони й були: минула кількість днів, затиснута поміж двома височезними мурами безнадії, класифікований період з початком і кінцем, який увійде до підручників з історії під назвою Міжвоєнна Пора. Двадцять років: 1918-1938. Всього лиш двадцять років! Вчора вони здавалися і коротшими, й довшими: нікому, принаймні, не спадало на думку їх рахувати, адже та пора не була скінченною. Тепер усе це скінчилося. Це було несправжнє майбуття. Все, що пережили упродовж цих двадцяти років, було пережито дарма. Ми були старанні й поважні, намагалися збагнути, і от: в цих прегарних днях крилося потаємне чорне майбуття, ті дні обманювали нас, сьогоднішня війна, нова Світова війна викрала їх у нас. Самі того не знаючи, ми зробилися рогоносцями. Зараз війна вже на порозі, моє життя мертве; моє життя було — потрібно все починати спочатку. Він спробував щось пригадати, бодай що-небудь, і першою на думку йому спала згадка про той вечір у Перуджі, — він сидів на терасі, їв абрикосове морозиво і дививися вдалину, де на курній рівнині височів спокійний Ассізький пагорб. Що ж, то була війна, можна було б угадати з багрового заходу сонця. Якби в тих багряних відблисках, які позолотили стіл і парапет, міг я побачити обіцяння грози і крови, то тепер вони належали б мені, принаймні я врятував би їх. Та я нічого й не підозрював, морозиво тануло на моєму язиці, я думав собі: "Старе золото, кохання, містична слава". І все втратив. Поміж столами проходив офіцянт. Матьє погукав його, розрахувався і підвівся з-за столу, сам добре не знаючи, що він робить. Його життя залишилося позаду, я скинув його, мов стару шкуру. Він перейшов на той бік вулиці й сперся на балюстраду, обличчям до моря.

Він почувався нещасним і легким, як пір'їна: він був обдертий, у нього все украли. В мене вже немає нічого мого, навіть минулого. Та це було несправжнє минуле, й мені його не жаль. Йому подумалося: вони звільнили мене від мого життя. Це було вбоге, невдале життя, Марсель, Івіш, Даніель, брудне життя, але тепер мені все одно, бо воно вмерло. З цього ранку, коли вони понаклеювали ті білі об'яви на стінах, невдалим стало кожне життя, мертвим стало будь-яке життя. Якби навіть робив я все, що мені захотілося б, якби навіть раз, один-однісінький раз зумів я стати вільним, то що ж, усе це все одно було б ницим обманом, позаяк був би я вільним для миру, вільним у цьому оманливому мирі й тепер я все одно був би тут, обличчям до моря, спершись ліктями на цю балюстраду, а позаду були б усі оті об'яви; всі ті об'яви, які на всіх стінах Франції кажуть про мене, кажуть, що життя моє вмерло й що миру ніколи не було; не варто було завдавати собі стільки болю, не варто було так шкодувати. Море, пляж, намети, балюстрада — все це холодне, позбавлене життя. Воно утратило своє колишнє майбуття, а нового йому ще не дали: воно плинуло в теперішності. Плив і Матюрен. Він уцілів після катастрофи, він був голий, коло берега, серед крутих водяних валів, серед поламаних ящиків, всіляких невизначених предметів, які викинуло на берег море. Брунатний од загару молодик вийшов із намету, обличчя в нього було спокійне й порожнє, вагаючись, він дивився у море: вцілілий після катастрофи, всі ми зазнали катастрофи, німецькі офіцери усміхалися й віддавали честь, завівся мотор, закрутився пропелер. Чемберлен помахав рукою, всміхнувся, обернувся і ступнув на трап.

Було вавілонське вигнання, було прокляття Ізраїлю, була стіна плачу, та ніщо не змінилося для жидівського народу відтоді, як його сини йшли в кайданах поміж червоними вежами Ассірії під лихим оком завойовників із заплетеними бородами. Шалом дріботів поміж цими людьми з чорним волоссям та прямими, жорсткими пасмами. І думав про те, що нічого не змінилося. Шалом думав про Жоржа Леві. Думав: у жидів уже немає почуття солідарности, оце і є справжнісіньке прокляття господнє! — і настрій у нього був патетичний, та не дуже поганий, тому що він бачив оті білі об'яви на стінах. Він просив допомоги у Жоржа Леві, та Жорж Леві був твердий чоловік, це був альзаський жид; він відмовив. Не прямо відмовив, а стогнав і заламував руки, казав про свою сердешну матір і про кризу. Та всі знали, що матір він ненавидить, а торгівлі хутром криза не торкнулася. Шалом теж почав стогнати і простягнув свої тремтячі руки до неба, він казав про нове вигнання і про бідолашних жидів-еміґрантів, які за всіх постраждали і все перенесли на своїй шкурі. Леві був твердий чоловік, недобрий багатій, він почав ще дужче стогнати й підштовхувати Шалома до дверей, сопучи в нього над вухом. Шалом знай стогнав, простягаючи руки до неба, йому кортіло посміхнутися, бо він думав про те, як тішаться за дверима службовці. На розі вулиці Катр-Септамбр була заможна крамниця з сяйливою вітриною, де лежали ковбаси; Шалом зупинився, захоплено дивлячись на сосиски в желе, запечені паштети, гори ковбас із лискучою шкоринкою, череваті зморщені сардельки з маленькими рожевими хвостиками і думав про віденські ковбасні крамниці. Він по змозі уникав споживати свинину, та бідолашні еміґранти мусять харчуватися тим, що знайдуть. Коли він вийшов із ковбасної крамниці, то тримав кінчиками пальців за рожеву шворку настільки маленький, настільки делікатний білий пакуночок, що, здавалося, це був пакетик із печивом, і в душі його було обурення. Він думав: "Усі французи — недобрі багатії". Найзаможніший народ у всій Европі. Шалом попрямував вулицею Катр-Септамбр, накликуючи прокляття небес на голови недобрих багатіїв, і небо немов би зглянулося над ним, краєм ока він угледів гурт непорушних французів, які мовчки стояли перед об'явою.