Шпиль - Сторінка 20

"Це тут мені було видіння,— подумав він,— на оцих самих плитах. Тут я впав ниць і віддав себе в жертву ділові на всі оці роки. Й був вірний. Усе в твоїх руках, Господи".

А тоді повільно, не озираючись, вийшов із собору.

Та день не вичерпав іще своїх несподіванок.

Коли Джослін дійшов додому, там його чекав посланець із листом. Він уже вернувся зі Стілбері, проїхавши верхи п'ять миль; і Джослін, одержавши відповідь так швидко, подумав, що Стілбері — це надто близько. Та друга думка, не така виразна, була: ні, це досить далеко. Тоді він узяв листа, зламав печатку й прочитав його. Так, у Стілбері згодні прийняти заблудлу жінку, але не па таких умовах, як він пропонував: вони хочуть чималого грошового внеску. Джослін підійшов до скрині й вийняв з неї гроші. "Я знаю, що там балакатимуть,— подумав він.— Спершу "Джослінів Безум"; тепер "Джослі-нів гріх". Та мені дарма. З мене глузували стільки, що я вже й не помічав цього. І цього теж".

Він вернувся до собору й через неф, під бринючими підпорами, через південний трансепт вийшов до Пепго-лового "царства".

Зупинився на дверях, подививсь на приземкувату хатину, і в нього стислося серце. Він стояв і відчував, як у ньому здіймається хвиля скрухи. "Оце ж то найтяжче! — думав він.— Але як зроблю, то матиму душевний спокій. Заради себе, заради нього, заради моєї сердешної дочки в Христі треба це зробити".

І він присилував себе рушити до хатини; та ледве-но ступив крок, як здригнувся й похитнувся. В правому оці майнуло щось червоне; до хатини через подвір'ячко бігла Рейчел-Муляриха. Вона шарпнула двері й ускочила в хатину. І ту ж мить звідти почулися грюкіт, крик, вереск. Рейчел вигукувала слова, що пекли, мов жарини. Двері розчахнулись, і вийшов, спотикаючись, будівничий, затуляючи руками скривавлене обличчя. За мить услід вибігла й Рейчел. Хрипко вигукуючи прокльони, вона била його мітлою по голові й плечах, а між пальцями в неї метлявся жмутик рудого волосся. Вона кричала, верещала, пінилась і не спускала з чоловіка несамовитих очей. Обоє пробігли повз Джосліна, не помітивши його, вбігли в собор, і там вигуки праведного гніву ще примножила луна, а у відповідь залунав регіт — видно, там уже були робітники. Джослін озирнувся туди, сюди, тоді перейшов подвір'ячко й з грішми в руці зупинивсь перед відчиненими дверми.

Гуді Пенгол зігнулась перед вогнищем, де над тьмяним жаром ще погойдувався підвішений на ланцюгу чорний казан. Вона спиралась на праву кульшу й на руки, а ноги підібгала під себе. Голі плечі лисніли у світлі, що падало з дверей, голова в пасмах рудих кіс безсило звисла. Гуді не захлиналась від ридань, і все її тіло стрясали корчі. Довга Джослінова тінь упала на пеї. Вона звела очі, побачила його й закричала. Він поклав їй руку на плече, щоб угамувати її, але вона стихла сама, якось неначе напружилась, сіла навпочіпки, зосереджена на чомусь у собі. Ноги її засовались під спідницею. Вона обома руками вхопилася за живіт і знов закричала, але крик був уже не такий — короткий, різкий, мов безжальне лезо ножа. Вона скрикувала знов і знов.

Гроші випали з руки в Джосліна. Він крутнувся й побіг через подвір'ячко до південного трансепту, волаючи:

— Покличте швидше жінок! Ради бога! Ох, нещасна! Повитуху!

Робітники коло підпор заметушились, загукали щось. Джослін кинувся назад, у подвір'я, де все лунав той крик, мов удари ножа. Він упав навколішки й почав незв'язно молитися: "Змилуйся, господи, змилуйся, я не знав, що з цього вийде таке, ні, хай що завгодно, тільки не це, вгамуй отой крик, я не можу його витерпіти!" — а мимо вже тупотіли ноги, люди щось гукали й сперечалися. Він теж схопився й побіг до дверей хатини — допомагати, роботи щось, що завгодно, змилуйся, господи. Робітники підняли вгору тонкі, білі ноги, а біле тіло корчилось і вищало долі, й гроші, що валялись там, були залиті кров'ю, а все довкола йшло обертом. Коли Джослін отямився, йому довелося здійспити жахливий обряд хрещення, а потім прийшли жінки й отець Апсельм із оливою та святими дарами, що їх він підніс до збілілого, змарнілого обличчя. Потім Джослін ішов через подвір'я, від контрфорса до контрфорса, спираючись на камінь, тримаючись за нього, мов тростина, що її хитає вітер. Якось добрався до престолу, впав навколішки, щоб помолитись за неї, але руде волосся й кров застелили йому внутрішній зір. "Це сталось, коли вона побачила мене,— подумав він.— Для неї я був самою церквою, я прийшов грозити їй карою, і вона хотіла втекти. О Господи, врятуй її, і я віддам решту своїх днів, дарованих Тобою, на те, щоб дати мир її душі — тільки спини цей галас і цю кров, і хай каміння більш не співає у мене в голові. Це ж більше року минуло, відколи я побачив їх разом, під тим шатром, що накривало їх, куди б вони не пішли, а я, під твоїм усевидющим поглядом, змирився з цим. Більше року минуло, відколи..."

Він стояв навколішки й не бачив нічого — тільки муки нещасної Гуді. Раз у раз його тіпало, з грудей виривався стогін. Або слова:

— Господь мене беріг. На моєму шляху ніколи не стояли ці гріховні створіння — жінки.

А потім він забув і про біль у колінах, і про голод, і про все на світі, бо перед його внутрішнім зором замигтіли образи, начебто без ніякого зв'язку й ладу, і все ж таки чимось пов'язані між собою, він це знав. Заміжжя, яке він сам улаштував. І "ластів'яче гніздо". Руді коси й кров, кульгавий чоловік з мітлою, що шкутильгає через собор. Він не вдумувався в ті образи, тільки терпів їх, стогнучи й здригаючись. Та врешті самі собою ніби народилися слова, що неначе охоплювали все його життя, його гріхи, його вимушену жорстокість, а насамперед — жахливий жар його спрямованої на одне волі. То були слова, що їх хлопчики-хористи інколи співали на Великдень, химерні слова, але тепер тільки ці слова щось означали для нього:

"Ось що звершив я з щирої любові!"

Пізно ввечері до темного хору, де він іще стояв навколішки й здригався, помацки пройшов між пюпітрами отець Ансельм і сказав йому, що Гуді Пенгол померла.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

її тіло поклали в сиру землю, і він пішов геть, паче сліпий. Ішов, майже не озиваючись ні до кого, тільки сам до себе щось мурмотів — чи, може, до якогось безіменного, незримого супутника. На мить отямившись, він бачив, що йде південним нефом, притискаючи до грудей зціплений кулак; а потім усвідомлював, що весь час повторює ті самі слова. Але навіть коли пригадував, які саме, чи похоплювався на півслові, однаково не розумів, про що те слово й до чого воно. Він зупинявся, високо задерши голову й зціпивши кулаки. Силкувався опанувати себе, збагнути, що це з ним діється. Потім у ньому прокидалось якесь почуття, темною водою піднімалось у грудях. Часто за спиною в нього з'являвся його ангел, і це знесилювало його, бо той ангел згинав йому спину великим тягарем слави. І навіть більше: вслід за ангелом з'являвся диявол — ніби нагадуючи про смирення — й мучив його, тиснув за чресла, так що вони справді ставали негідною частиною його тіла.

А ще згодом він знову ловив себе на тому, що без кінця повторює: "ні, ні, ні, ні", або "так, так, так, так" — і за кожним словом легенько ляскає долонею по пюпітрові. Це ставалося щоразу, коли темна вода в нутрі його трохи піднімалась, розпираючи, тиснучи груди. Він ставав обличчям до стіни, без кінця легенько ляскав по ній долонею й чув власний голос, що примовляв: "Нічого, нічого, нічого, нічого". Була там і вежа, накреслена у нього в голові простими лініями, але на неї накладалися й інші образи. Інколи він подумки звертав погляд до вежі, і це гнало його на середохрестя, де він стежив за будівниками й гарячковими словами заохочував їх.

Тепер його очі набули щодо декого більшої проникливості. ("Це дав мені біль, біль, біль!") З жахливою ясністю Джослін бачив, що Роджер-Муляр вернувся до Рейчел — а краще сказати, тепер усі бачили, що він знову її власність. ("Вона чесна жінка. Вона чесна жінка. Вона чесна жінка. Лясь. Лясь. Лясь".) Між ними двома вже не спалахували сварки. Вони тримались разом, але більш не крутились одне круг одного. Роджер-Муляр стояв, наглядаючи за роботою, ледь згорблений у плечах, зосереджений на чомусь і похмурий. А Рейчел стояла позад нього, трошки збоку, й наглядала не за роботою, а за ним. І Джослін, дивлячись на обох зі своєю новою проникливістю, бачив на шиї у Роджера залізний нашийник і міг простежити поглядом обвислий ланцюг, кінець якого вона тримала у правій руці. Коли Роджер піднімався нагору, вона стояла під сходами з ланцюгом напоготові, дожидаючи, коли знов можна буде прищібнути його до нашийника.

І тоді в Джосліна зринала гарячкова думка: "Тепер, якщо я скажу йому збудувати вежу тисячу футів заввишки, він це зробить. Я домігся, чого хотів".

("Ні, ні, ні, ні, ні",— рука стискається й розслаблюється, стискається й розслаблюється на краю надгробка").

Якось ноги мимохіть понесли його в Пенголове царство, де двері приземкуватої хатини так і стояли навстіж. ("Боже, боже, боже",— рука хапає, мне, смикає високе бадилля.) Він заквапився назад до собору, ввійшов, сил-куючи себе, до приділу Пресвятої діви. Його уста промовляли завчені слова, а думка твердила: "Ні, ні, ні, ні, ні",— й перед очима маячіло біле тіло та нічим не спо-кутувана кров. Він згадав отця Ансельма, але зразу збагну в, що ніколи не зможе пояснити все це тій шляхетній, але порожній голові. ("Треба взяти іншого сповідника, треба взяти іншого сповідника, треба взяти іншого сповідника".) Та, ще не додумавши ту думку до кінця, він уже й забув її, бо знов перед очима з'явилося стражденне тіло в корчах і жахливий обряд хрещення.

Він зітхнув, пильно подивився на шарувату дошку перед очима й промовив голосно, але смиренно:

— Я не дуже розумний.

І зразу, ніби це його ангел шепнув йому на вухо, наспіла допомога:

"Думай про неї таку, як вона була".

Він справді радісно згадав дівчину, що з кошиком у руках верталася з базару, лагідна й сором'язлива, той спомин підхопив його з колін, він засміявся, квапливо подався звідти й мало не проминув канцелярія, не помітивши його. Але зупинився й вислухав канцелярія, киваючи головою й усміхаючись. Та думка була далеко, за п'ять років, у тих щасливих днях, коли Джослін знайшов Гуді чоловіка; а поки він витав у тих спогадах, канцелярій пішов.