Сід - Сторінка 4

- П'єр Корнель -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

До королевих ніг
Ви припадали вже і в висловах палких
Суда правдивого і кари вимагали.
Тож досить цього з вас!
Хімена
Ні, цього надто мало!
Я славі й гідності віддати мушу дань —
І для безчинності немає оправдапь.
Е л ь в і р а
Але ж Родріго вам несила розкохати?
Хімена
Так.
Е л ь в і р а
Що ж ви вчините?
Хімена
Кривавої відплати,
Покари грізної на винного доб'юсь,
Помщуся — і сама з землею розлучусь.
СЦЕНА IV
Дон Родріго, Хімена, Ельвіра.
Дон Родріго
Навіщо довго вам по ту ходити кару:
Скосіть життя моє з єдиного удару!
Хімена
Ельвіро! Що це, сон? Та як ступити зміг
Родріго, кривдпик мій, до мене на поріг?
Дон Родріго
О, не вагайтеся — і випийте до диа ви
Відплати чесної солодкий плин кривавий!
Хімена
Ой леле!
Дон Родріго
Та дозволь...
X і м е н а
Це смерть моя...
Дон Родріго
Одно лиш,
Одно слівце скажу, як ти мені дозволиш,—
І відповідь мені хай шпага дасть оця.
X і м е н а
Як! Шпага, вмочена у кров мого отця?
Дон Родріго
Хімено!
X і м е п а
Заховай цю зброю нещасливу
З-перед очей моїх.
Дон Родріго
Ні — набирайтесь гніву,
На неї дивлячись.
X і м е н а
Моя ж бо кров на ній!
Дон Родріго
Свою щоб змити кров, забагряни в моїй!
X і м е н а
Жорстокий! Батька ти убивши злим булатом,
Дочку прийшов убить видовищем проклятим!
Не муч очей моїх і зброю заховай,
Бо спалить, спопелить тяжкий мене одчай.
Дон Родріго
Роблю, як ти велиш,— та пе зречусь бажарня
З твоїх дістати рук покару і сконання.
Не думай, щоб себе за чесний вчинок свій
Безумно я картав у пристрасті сліпій.
Рука твого отця, од люті знавісніла,
Старечу сивизну мойому оганьбила;
Образу ту могла єдина змити кров;
Я син, я молодий, я винного знайшов,
Я покарав його, за батька і за себе —
І знов би так зробив, коли б зробити треба.
То правда — образ твій в сердечній глибині
Ставав наперекір отцеві і мені.
Яка могутпя ти, що за таку образу
Я зброю месницьку не міг підпяти зразу!
Любові й гордості ішла війна тяжка,
І в ділі правому не зводилась рука.
Я сам себе впевпяв, що надто я квапливий,
Що надто запальний у пестриманпім гпіві,—
І може б, я уліг красі твоїх приваб,
Та здумав: ти того любити не могла б,
Хто задля пристрасті лихій зпевазі дався,
Чиєї честі борг несплачений зостався.
Збагнув я, що коли піддамся в тім бою,
То тільки вибір твій неславою пов'ю.
У цей ступивши двір твого просити суду,
Я це казатиму, допоки дихать буду;
Завдаючи тобі безмежного жалю,
Зостався гідний я тієї, що люблю.
Так, я з повинністю рахунки звів до краю,
Одно лише тепер тобі сплатити маю;
За сум твій, за сльозу єдиную твою
Життя тобі і кров, Хімено, віддаю.
Я знаю, батько твій, з вини моєї мертвий,
Тобі ввижаючись, цієї прагне жертви.
Пролий же кров мою за ту, що я пролив,
Для справи славної узявши меч отців!
Хімена
Родріго! Ворог твій, я не складу догани
За вчинок, що в людей заслужує пошани;
Не винувачу я, а тільки сльози ллю
Від нестерпучого, пекучого жалю.
Я знаю: кривдою зневажений тяжкою,
Не може чесний муж не взяти чесну зброю,
І хвален ти, що став із кривдником па герць.
Але ж ти дав мені науку і взірець,
І зпаю й я тепер свій обов'язок добре.
За батькове ім'я ти виступив хоробро,—
І голос совісті мені тепер велить
Так само сміливо за батька відплатить.
Ох, нащо ж, нащо ти у тім зіткнувся бої?
Чому не інший хто? Я плакала б з тобою,
Я думала б: ще є на світі цім рука,
Що з ніжністю мою вгріває і стиска,
І легше дихати, і леїше сльози лити,
Коли коханий їх приходить осушити.
Але ти вбив його — і вмерти маєш сам;
Так честь розбурханим звеліла почуттям;
Я добиватимусь, доб'юсь твого загину,
Хоч знаю: і сама умру я в ту хвилину.
Не думай, щоб, на чин ізважившись такий,
Я піддалась жалю у пристрасті сліпій.
Збороти честь мою — була б то марна праця:
З тобою мушу я шляхетністю зрівняться.
Мене ти гідний — так; на цю ступивши путь,
Я гідною тебе, Родріго, хочу буть.
Дон Родріго
Не зволікай же там, де йдеться до відплати.
Я голову свою прийшов тобі віддати,—
І солодко мені з твоїх коханих рук
Прийняти ждану смерть по дневі смертних мук.
Лиш ти суддя мені. Так честь тобі звеліла —
І так душа моя жадає наболіла.
Умру щасливий я, коли скараєш — ти.
Хімена
Родріго! Мушу я змагатися до мсти —
Але чому мене узяв єси за ката?
Твоєї смерті я повинна вимагати,
А ти своє життя повинен захищать.
Я переслідую, та не мені — карать!
Дон Родріго
Твою збороти честь — була б то марна праця.
Зо мною мусиш ти в шляхетності зрівняться.
До інших дати рук меча і карний гнів,—
Це значило б своїх зректись, Хімеио, слів.
За кривду власною я відплатив рукою,—
Тож поквитуйся й ти сама тепер зо мною.
Хімена
Жорстокий! У бою не мав підмоги ти,—
Чому ж мені тепер бажаєш помогти?
За прикладом твоїм іти я не боюся
І в славі ні на крок тобі пе поступлюся.
Мій батько, честь моя, заказують мені
Прийняти з рук твоїх дари такі сумні.
Дон Родріго
Неублаганна честь! Та чим же я, скажи тй,
На ласку міг би цю останню заслужити?
Чи нашу ти любов, чи батька пригадай
І з помсти чи з жалю скарай мене, скарай!
Бо ж краще, як мене розлучиш ти з землею,
Аніж лишиш на ній з ненавистю своєю!
Хімена
Ох!.. Ненавидіти...
Дон Родріго
Цс обов'язок твій.
Хімена
Над силу він мені!
Дон Родріго
А поговір людський,
А злі пересуди! Що як загал дознає,
Що давнє почуття в душі твоїй палає!
Ні! Досить роздуму і годі тих розмов!
Окрий ім'я своє, мою проливши кров!
Хімена
Моєму імені ще вища слава буде,
Як і ненавидник почує через люди,
Що досі ти живий, що я тебе люблю —
І добиваюся покари без жалю.
Іди ж, іди відсіль,— я знемогла з одчаю,
Що наймилішому загину я шукаю...
Іди, ховаючись у темряві нічній,
Щоб зір тебе не міг постерегти нічий,
Бо тільки я й боюсь лихого поговору,
Як стріне хто тебе біля мойого двору
І догадається, що входив ти у дім.
Дон Родріго
О, вмерти б!
X і м е н а
Ні, іди!
Дон Родріго
Скажи ж мені, яким
Надумала шляхом ти простувати далі?
X і м е п а
Хай серце крається з кохання і печалі,—
Я все робитиму для кари і для мсти...
Проте... хотіла б я... нічого не змогти.
Дон Родріго
О чарівна любов!
X і м е н а
О серце наболіло!
Дон Родріго
Жорстоку спадщину батьки нам залишили!
X і м е н а
Родріго, здумай лиш...
Дон Родріго
Хімеио, пригадай...
X і м е н а
Жаданій радості такий нежданий край!..
Дон Родріго
Вже пристань виділась — і от раптова буря.
Розбила човен наш об береги похмурі!
X і м е н а
Година смертних мук!
Дон Родріго
Година мук тяжких!
X і м е п а
Іди ж. Не слухаю я більше слів твоїх.
Дон Родріго
Прощай! Носитиму життя своє змертвіле,
Аж поки ти йому не вириєш могили!
Хімена
Та вір: коли прийде твоєї смерті мить,
То з подихом твоїм мій подих одлетить!
Прощай же... Стережись, Родріго, злого ока.
Е л ь в і р а
Ох, пані, що за день, що за біда жорстока!
Хімена
Дай плакати мені, ідн від мене пріч...
Нехай мене пов'є пімотиа, чорна ніч.
СЦЕНА V
Д о и Дієго
( сам )
Ніколи радості без горя не буває
1 щастя повпого на цій землі немає;
Де задоволення безжурне розцвіло —
Турбота раз у раз підносить там чоло.
В пайвеселіший день печалитись я мушу,
Я тішусь без кіпця — і страх поймає душу.
Зневажник, ворог мій, подоланий упав,—
Де ж лицар, що його за мепе подолав?
Даремне я оббіг сьогодні город цілий,
Даремне трачу я свої останні сили,
Його шукаючи, питаючи... шкода!
Ніде пі відгуку не зпати, пі сліда!
Куди лише піду, яку візьму дорогу;
Ловлю руками тінь, а не його самого.
Любов з тривогою мішається в грудях,
І догади лихі подвоюють мій страх.
Куди подівся він? Яким шляхом пішов він?
Прихильців графових і друзів город повен!
Як серце думка ця жахає і стиска!..
Убитий чи в тюрмі... О, муко нелюдська!
Та що це... Господи!.. Невже ж ізнов омана —
Чи справді постать там з'явилася кохана?
Він, він!.. Родріго мій!.. Збулися молитви!..
Геть, думи навісні, геть, смутку, з голови!..
СЦЕНА VI
Дон Д і с г о, дон Родріго.
Д о и Д і с г о
Нарешті, сипу мій, тебе я знову бачу.
Дон Родріго
Ох, батьку...
Доп Дієго
Ні зітхапь не треба, ані плачу,
Як радість у душі і слава та хвала...
Хоробрість батькова до тебе перейшла,
І горді пращури, войовники й герої,
Встають у темряві, воскреснувши з тобою,
Од них у спадщину дістав ти мужню кров,
В однім ударі ти усе моє знайшов;
Ти, молодий, догнав мене, старого віком,
Одважно встоявши в цім іспиті великім.
Є в мене любий сип! Підпора в мене єсть!
Торкнися ж сивизни, якій вернув ти честь,
І поцілуй лице, сльозами втіхи змите,
До решти-бо його очистив від гапьби ти.
Дон Родріго
Од вас уроджений і зрощений від вас,
Що інше міг би я під цей зробити час?
Мій розум тішиться, душа моя радіє,
Що батька рідного я виправдав надії.
Не будьте ж заздрісні, що, все віддавши вам,
Я трохи й над своїм замислився життям.
Хай вільно розпач мій на самоті голосить!
Мене ви хвалите,— та досить того, досить!
Но каюсь я. Вчинив, що мусив учинить,—
Та щастя втрачене, життя мені верніть!
За вас я став на прю,— але ж у тім змаганні,
Убивши ворога, убив я і кохання.
Усе скінчилося... Не треба більше слів...
Папотче!.. Всі борги я нині вам сплатив!
Дон Дієго
Будь гордий, сину мій, під хвилю цю жадану.
Я дав тобі життя, мені вернув ти шану.
А що для мене честь дорожча, як життя,
Ти більш, ніж винен був, оддав, моє дитя.
Тож годі потурать тій пристрасті неситій:
Честь є лише одна, жіпок — багато п світі,
І не любов, а честь горує над життям.
Дон Родріго
Ох, батьку!
Дон Дієго
Знати це повинен ти і сам.
Дон Родріго
Від честі власної я кари жду на себе,—
А батько мій мепе схиляє до ганеби.
Адже однаково: не встояти в бою —
Чи зрадою любов забруднити свою.
Хто вірпо покохав, той вірним бути хоче,—
Тож по учіть мепе лукавості, панотче.
Хімсиу втратив я, Хімепи не вернуть,—
До смерті всі шляхи мене тепер ведуть!
Д о п Дієго
Смерть — не втече вопа. Але твоя правиця
Для краю рідпого, мій сину, пригодиться.
По річці підплива до нас ворожа рать,
Щоб місто нищити, країну плюпдрувать;
Так — маври близько тут; віючі, підступно й тихо,
Вони нам принесуть грабіж, огонь і лихо;
Сьогодні, як моя до помсти звала кров,
П'ятсот прихильників одважиих я пайшов,
Що, пе вагаючись, усі ладні відразу
У бої чесному ізмить мою образу.
Ти їх попередив; та згодяться вони
Віддати сили всі для славної війни.
Веди ж їх, сину мій; ти станеш їм на чолі —
І слави засягнеш на бойовому полі;
Як не судилося ж тобі перемогти,—
Проте великої ти досягнеш мети:
Умреш за короля, заслужиш вічну шану.
Та краще — принеси звитягу нам жадану,
Не тільки ворога — побий і ворогів;
Тоді і в короля навікп згаспе гпів,
І від Хімепи та заслужпш опрощення,—
А може, і любов відродиш у Хімепи.
Та годі! Не слова потрібні, а діла!
Родріго! Сипу мій! Лети, немов стріла!
Хай знає наш король, що графа замінила
Родріго юпого непереможна сила.
АКТ ЧЕТВЕРТИЙ
СЦЕНА І
Хімена, Ельвіра.
Хімена
Чи правда ж бо тому? Чи певна ти, Ельвіро?
Ельвіра
Коли б почули ви, як одностайно й щиро
Усі хвалу тому складають до небес,
Хто в віці юному таких осяг чудес!
Зустрілись маври з ним для власної потали,
Ще швидше-бо вони, аніж прийшли — втікали,
І війську нашому трофей зоставсь гучний:
Два бранці — два царі за тригодинний бій!
Довідці сміливість тверда була, мов криця.
Хімена
І те зробила все Родрігова правиця?
Ельвіра
На полі славному зустрівши тих царів,
Вігі подолав їх сам і сам їх полонив.
Хімена
Від кого ж дивні ці почула ти новини?
Ельвіра
В народі з уст в уста ім'я Родріго лине,
І всі ним тішаться, і хвалять без кінця
Як визволителя, як з неба посланця.
Хімена
Що ж каже сам король про славпу оборону?
48
Е л ь в і р а
Родріго підійти не сміє ще до трону,
Але Дієго вже привів у ланцюгах
Тих маврів, що песли наругу нам і жах,
І молить: хай владар свій гнів утішить грізний,
Прийняти зволивши спасителя отчизни.
Хімена
Він не поранений?
Е л ь в і р а
Не чула я об тім.
Та як же зблідли ви!
Хімена
Удар, неначе грім,
Прокинься, спалахни, душе моя заснула!
Хай я люблю його — я кривди не забула!
Він славен, хвален він — а честь моя мовчить?
Чи ж смію я її забути хоч на мить?
0 серце, занімій! Осяг він перемоги,
Він подолав царів — та вбив отця мойого.
Жалобу він мене примусив одягти —
От перший крок його до славної мети.
Нехай дають йому гучне ім'я героя,
Злочинцем і зову, і зватиму його я.
О, шати скорбпії, оздоби жалібні,
Що дня зловісного судилося мені,
Як він уперше зняв меча на подолапня,—
Допоможіть мені перемогти коханпя!
Коли я пристрасті пе зможу заглушить,—
Про обов'язок мій безмовно закричіть
1 кару принесіть уславленій правиці!
Е л ь в і р а
Інфанта йде сюди...