Сіддхартха - Сторінка 14

Ось бачиш, одного ти в неї уже й навчився: того, що прагнути вниз, у глибочінь поринати, — це добре. Багатий, вельможний Сіддхартха йде в найми до весляра, вчений брахман Сіддхартха стає перевізником — і це теж тобі підказала річка. Ще багато чого ти в неї навчишся.

Довго мовчав Сіддхартха й нарешті спитав:

— Чого ще, Васудево? Перевізник підвівся.

— Година вже пізня, — він мовив. — Ходімо, о друже, спати. Про це "ще" я не можу тобі сказати. Дізнаєшся сам, а може, вже й знаєш. Я чоловік, бач, не вчений, говорити не вмію, та й думати теж. Я вмію лиш слухати й бути святобливим, іншого я не вчився. Якби я вмів про це говорити й цього навчати, то став би, либонь, мудрецем, а так я простий перевізник, і діло моє — переправляти через цю річку людей. І переправив я їх багато — тисячі, й усім їм ця річка моя була не що інше, як перепона на їхнім шляху. Вони вирушали в дорогу у справах, по гроші, на весілля, на прощу, а річка перепиняла їм шлях, і тут завше був я, перевізник, і доставляв їх швиденько на той і на цей бік. Та тільки небагатьом із тих тисяч, усього лиш кільком, чотирьом чи п'ятьом, річка вже не була перепоною, вони почули її голос, прислухалися до неї, і вона стала для них священною, як священною стала для мене. А зараз ходімо нарешті спати, Сіддхартхо.

Так Сіддхартха зоставсь у перевізника й навчився плавати човном, а коли на переправі не було чого робити, він працював із Васудевою на рисовім полі, збирав у лісі хмиз, рвав банани. Сіддхартха навчився робити весла, й латати човна, й плести кошики, і тішився всім, що вмів, і так швидко минали дні та місяці. Багато чого міг навчити Сіддхартху Васудева, та ще більше вчила його річка. І в неї Сіддхартха вчився невтомно — насамперед слухати, прислухатись із завмерлим серцем, зі спраглою, розкритою душею, погамувавши в собі пристрасті, бажання, судження, думку.

Хороше жилося Сіддхартсі у Васудеви; часом вони перемовлялися кількома словами — небагатьма, але добре виваженими. Васудева розмовляти не любив, і Сіддхартсі рідко коли щастило схилити його до балачки.

— А тобі теж, — звернувсь якось Сіддхартха до перевізника, — тобі річка теж відкрила оцю свою таємницю: що часу немає?

На обличчі у Васудеви заграла ясна усмішка.

— Так, Сіддхартхо, — відповів він. — Чи не хочеш ти сказати, що річка в той самий час повсюди: де виток і де гирло, де водоспад і де перевіз, на бистрині, у морі, в горах — повсюди і водночас, і що для неї не існує теперішності й немає й тіні майбутнього?

— Саме так, — мовив Сіддхартха. — І коли я це збагнув, то ще раз поглянув на своє життя, і воно виявилося також річкою, і хлопчика Сіддхартху від чоловіка Сіддхартхи та старця Сіддхартхи не відділяє вже ніщо дійсне, а тільки тінь. І попередні народження Сіддхартхи також перестали бути минулим, а його смерть і повернення до Брахми — майбутнім. Нічого не було, нічого не буде; все є, все має сутність і теперішність.

Сіддхартха говорив із захватом, це просвітлення сповнило його глибоким щастям. О, хіба всі страждання — не час, хіба всі самокатування, самопобоювання — не час, хіба всі тягарі, все вороже на світі не щезає, не кане в небуття, щойно долаєш час, щойно в думці вдається його усунути? Захоплено говорив Сіддхартха. Але Васудева лише променисто всміхнувся й кивнув головою на знак згоди — мовчки кивнув головою, поплескав Сіддхартху по плечу й знов заходився коло роботи.

А іншим разом, — була саме дощова пора, вода в річці піднялася й грізно шуміла, — Сіддхартха сказав:

— А правда ж, о друже, річка має багато голосів — дуже багато голосів? Хіба не чути в ній царського голосу, й голосу воїна, й реву бика, й крику нічного птаха, й зойку породіллі, й людського зітхання, і ще сотні інших голосів?

— Це правда, — Васудева кивнув головою. — В її голосі є голоси всіх створінь.

— А знаєш, яке слово вона промовляє, — вів далі Сіддхартха, — коли вдається почути воднораз усі оті сотні, тисячі її голосів?

Щаслива усмішка осяяла обличчя Васудеви, він нахилився до Сіддхартхи й промовив на вухо йому священне Ом — саме те, що почув Сіддхартха.

І з дня на день усмішка в Сіддхартхи ставала все більше схожою на усмішку в перевізника, ставала майже такою самою променистою, майже такою самою осяйною й щасливою, так само світилася з безлічі малесеньких зморшок, була така сама дитинна, така сама стареча. Багато хто з подорожніх, побачивши двох перевізників укупі, гадав, що вони — рідні брати. Часто сідали обидва увечері на колоду, мовчали і слухали річку, і була вона їм не просто вода, а голос самого життя, голос сущого, вічно грядущого. І часом вони, наслухаючи річку, думали про те саме, згадували про якусь позавчорашню розмову, про котрогось із подорожніх, якого перевозили і образ та доля якого їх схвилювала, про смерть, про своє дитинство; а бувало, обидва тої самої миті, коли річка казала їм щось приємне, зводили один на одного очі, і кожен думав достоту про те самісіньке, і обидва були щасливі, почувши ту саму відповідь на те саме запитання.

Від переправи та обох перевізників ішло щось таке, що його відчував не один подорожній. Траплялося іноді, що котрийсь із них, поглянувши в очі Сіддхартхи чи Васудеви, починав розповідати про своє життя, ділитися болем, ділитися бідою, питатися втіхи й поради. Траплялося іноді, хтось просився зостатись на вечір із ними, щоб послухати річку. Траплялося також, приходили просто цікаві, почувши про те, що на цій переправі живуть двоє чи то мудреців, чи то чародіїв, чи то святих. Ті люди багато про що розпитували, але жодної відповіді не діставали й не знаходили ні чародіїв, ні мудреців, а знаходили тільки двох стареньких, привітних дідків, що здавались німими і трохи дивакуватими, наче повиживали з розуму. І тоді ці цікаві сміялися і розмовляли про те, як же безглуздо і легковірно все ж таки люди, мовляв, розпускають отакі несосвітенні чутки.

Роки минали, і жоден із перевізників їх не лічив. А якось до річки прибились ченці — послідовники й учні Раутами, Будди; ченці попросили переправити їх на другий берег і розповіли Васудеві й Сіддхартсі, що поспішають вернутися до свого Вчителя, бо розлетілася звістка, нібито він, Величний, лежить хворий на божій постелі і скоро помре своєю останньою людською смертю й засягне спасіння. А. невдовзі прийшов новий гурт ченців, а потім іще один, і не тільки в ченців, а й у решти мандрівників тільки й розмов було, що про Раутам у та про його недалеку вже смерть. І звідусіль, із усіх боків стікалися, мов на військовий похід чи коронування царя, юрби, і, як ото, бува, докупи сповзається мурашва, так і люди — плавом пливли, наче з волі чарівника, туди, де Величний ждав смерті, де лихо страшне мало статись, де Будда, великий Довершений світу, мав увійти в сіяння.

Багато про що передумав Сіддхартха в ці передсмертні дні мудреця, великого Вчителя, чий голос наставляв народи, пробуджував сотні тисяч поснулих, чий голос слухав колись і він, Сіддхартха, на чий святий образ дивився колись із благоговінням і він. Тепло згадав Сіддхартха й про себе, побачив перед очима свій шлях довершеності, з усмішкою пригадав слова, що з ними колись, іще юнаком, звернувся до нього, Величного. Були то слова, як йому здавалося, горді й не на літа розважливі, і тепер вони викликали в нього усмішку. Давно вже не відчував він стіни між собою та Гаутамою, чиє вчення, однак, прийняти тоді не зміг. Ні, той, хто шукає істинно, хто істинно хоче знайти, жодного вчення не прийме. Але той, хто знайшов, той схвалить будь-яке вчення, будь-який шлях, будь-яку мету, його вже ніщо не відокремлює від усіх отих тисяч інших, що живуть у вічному, що вдихають божественне.

Багато людей потяглося вже до вмирущого Будди. І ось одного з цих днів зібралась до нього й Камала, колись найчарівніша із куртизанок. Давно відійшла вже вона від колишнього життя, подарувала свій гай ченцям Гаутами, пристала до вчення, зробилася другом і добродійницею прочан. Почувши про те, що Гаутама при смерті, Камала вирушила з малим Сіддхартхою, сином, у дорогу — пішки, в простій одежі. Йшли вони понад річкою, але хлопченя дуже скоро стомилось, почало капризувати і плакати, просилось додому, просилося спатки, просило їстки. Камала мусила часто спинятися на відпочинок, бо малий звик чинити всупереч її волі по-своєму; вона мусила його то годувати, то втішати, то сварити. Хлопчик не розумів, нащо вони з мамою пустилися в ці невеселі, стомливі мандри, хтозна куди, до якогось чужого дядька, що нібито був святий і лежав на смертній постелі. Нехай би собі й помирав, яке йому, хлопцеві, до цього діло?

Вони вже доходили до Васудевиного перевозу, коли малий Сіддхартха знов присилував матір стати. Та й сама вона, Камала, вже зморилась і, поки Сіддхартха жував банан, сіла на землю, приплющила очі й відпочивала. Та раптом вона розпачливо зойкнула. Зляканий хлопчик глянув на маму й побачив: обличчя її від жаху побіліло. З-під поли в неї вислизнула невеличка чорна змія, що вкусила Камалу.

Вони притьмом побігли стежкою, щоб як можна скоріше дістатися до людей. Недалеко й лишалося до перевозу, але тут Камала впала на землю і далі йти в же не змогла. А малий заходився жалісно плакати та кричати, обвивав рученятами маму за шию, цілував її, і вона й собі почала кликати на поміч, поки їх почув Васудева, що саме стояв на березі. Він поспішив на крики, взяв жінку на руки, переніс у човен (хлопчик побіг за ним), і незабаром усі троє були вже в хижі, де Сіддхартха саме розпалював у плиті. Він підвів голову й спершу побачив хлопчика, обличчя якого викликало в нього дивні спогади й нагадало йому про щось давно-давно забуте. Потім погляд його спинився на Камалі, і він одразу впізнав її, хоч вона лежала на руках у Васудеви без тями. І раптом Сіддхартха збагнув, що цей хлопчик, обличчя якого йому нагадало щось знайоме-знайоме, — його рідний син, і в грудях Сіддхартхиних защеміло.

Вони промили Камалі рану, але нога в тому місці була вже чорна, а все тіло опухло; потім влили до рота їй цілющого напою. Камала прийшла до тями; вона лежала на Сіддхартхиному ложі, а поруч стояв, схилившись над нею, сам Сіддхартха, що колись так міцно її кохав. Камалі ввижалося, ніби все це — сон.