Сіддхартха - Сторінка 4

А Сіддхартха з Говіндою чемно відповіли на ті його поклони, подякували на добрім слові й, помахавши рукою, вирушили в путь. Згодом Говінда сказав:

— О Сіддхартхо, ти навчився в аскетів більше, ніж я гадав! Зачарувати старого саману важко, дуже важко. Воістину, якби ти лишився був із ними, то скоро навчився б ходити по воді.

— Я не прагну ходити по воді, — відповів Сіддхартха. — Нехай такими навичками вдовольняються старі самани.

Гаутама

У місті Саватхі кожен малюк знав ім'я величного Будди, в кожнім домі ладні були наповнити жебрацьку мисочку мовчазним прохачам — Гаутаминим учням. Неподалік від міста було улюблене Гаутамине пристанище — гай Джетавана, що його подарував Будді та його послідовникам багатий купець Анатхапіндіка, вірний шанувальник Величного.

Про цю місцевість раз по раз чули два молоді аскети, коли питалися про Гаутаму. І коли вони прийшли до Саватхі, то вже в першому будинку, перед дверима якого спинились і попросили милостиню, їм дали подаяния, і вони взяли його, і Сіддхартха спитав у жінки, що винесла їм поїсти:

— Зроби ласку, о милосерда, скажи, де тепер Будда, найдостойніший із достойних? Ми, двоє саман, прийшли з лісу, щоб побачити його, Довершеного, й послухати з його уст повчання.

І відповіла їм жінка:

— Воістину, самани з лісу, прийшли ви туди, куди треба. Знайте ж, Величний живе у Джетавані, в Анатхапіндіковім гаю. Там ви, прочани, знайдете й нічліг, бо місця в гаю доволі для численних мандрівців, що сходяться туди й слухають з його уст повчання.

Невимовно зрадів Говінда й на радощах вигукнув:

— Отже, своєї мети досягли ми, і шлях наш скінчився! Одначе, скажи нам, о матір прочан, чи ти знаєш його, Будду, чи бачила ти Величного на власні очі?

І промовила жінка:

— Його, Величного, я бачила і не раз. Не один день спостерігала, як він, мовчазний, у жовтій накидці, проходить міськими вуличками, як мовчки простягує під дверима в людей свою мисочку для жебрів, як іде з наповненою мисочкою назад…

У захваті слухав Говінда жінку, й хотілось йому ще багато про що розпитати й багато чого почути. Та Сіддхартха нагадав, що пора іти далі. Юнаки подякували й пішли, і питати дорогу їм уже майже не доводилось, бо до Джетавани тяглося багато прочан та ченців із Гаутаминої громади.

Коли вони добрались до гаю, настала вже ніч, і тому сюди весь час прибували все нові й нові люди, чулися вигуки, гомін голосів тих, хто просив і діставав притулок. Сіддхартха з Говіндою звикли жити у лісі, отож хутко, без зайвих розмов знайшли собі пристанище й переспали до ранку.

А коли благословилося на світ, вони з подивом побачили, яка сила людей, віруючих і просто цікавих, ночувала тут. На всіх алеях чудовного гаю походжали ченці в жовтім одязі; вони сиділи там і сям під деревами, заглиблені в самоспоглядання чи захоплені духовними розмовами. Цей тінявий гай нагадував справжнє місто, і людей тут було, мов бджіл у вулику. Більшість ченців виходили з мисочками для жебрів, щоб випросити в місті щось на обід і єдиний раз на день поїсти.

І сам Будда, Просвітлений, щоранку вирушав збирати милостиню.

Сіддхартха побачив його і впізнав одразу, так ніби на нього вказало йому якесь божество. Сіддхартха побачив, як цей непоказний чоловік у жовтому одінні спокійно ступає з мисочкою для жебрів у руці.

— Поглянь! — шепнув Сіддхартха до Говінди. — Ось він — Будда! Пильно дивився Говінда на ченця в жовтій накидці, який, здавалось, нічим не вирізнявся з-поміж сотень інших ченців. А невдовзі збагнув і Говінда: це таки він. І юнаки, розглядаючи Будду, рушили вслід за ним.

Величний ішов своєю дорогою скромно, поринувши в роздуми, спокійне його обличчя було і нерадісне, і не сумне; здавалось, воно нишком всміхається до себе всередину. Тамуючи усмішку, лагідно, тихо, чимось нагадуючи здоровеньку дитину, простував Будда, ніс на собі одіння і ступав точнісінько так, як ступали всі його ченці, дотримуючись чітких приписів. Та обличчя його й хода, сумирний, опущений погляд, спроквола обвисла рука і кожнісінький палець на спроквола обвислій руці — все дихало миром і злагодою, дихало досконалістю, нічого не шукало, нічого не наслідувало, м'яко дихало у непроминущому спокої, у непро-минущому сяєві, у недоторканім мирі.

Так простував Гаутама до міста на жебри, і обоє саман упізнали його вже з того, який досконалий у нього був спокій, яка сумирна була в нього постать — вона не виказувала ні шукань, ні волі, ні наслідування, ні зусиль, а лише променіла сяєвом і миром.

— Сьогодні ми почуємо вчення від нього самого! — промовив Говінда. Сіддхартха не відповів. Це вчення цікавило його не дуже, він не вірив, що воно навчить його чогось нового, адже йому, Сіддхартсі, як і Говінді, уже не раз випадало чути про зміст Буддиного вчення, хоч і з других чи третіх уст. Але Сіддхартха уважно дививсь на Гаутамине чоло, на його плечі, ноги, на спокійно обвислу руку, і йому здавалося, ніби кожен суглоб на кожному пальцеві тої руки був ученням, кожен суглоб промовляв, навіював істину, дихав, світився істиною. Цей чоловік, цей Будда, був істинний аж до найменшого поруху кожнісінького свого пальця. Цей чоловік був святий. Зроду ще Сіддхартха нікого так не шанував, зроду ще не любив нікого так, як цього чоловіка.

Юнаки пройшли за Буддою до міста, а тоді мовчки вирушили назад, бо самі вони цього дня мали намір від їжі утриматись. Згодом вони побачили, як Гаутама повернувся до гаю, як у колі своїх учнів обідав, — тим, що він з'їв, не наситилася б і пташка, — побачили, як потім Величний усамітнився в затінку під манговим деревом.

Але ввечері, як спала спека, і в гаю все ожило, і люди почали збиратися до гурту, Сіддхартха з Говіндою почули, як Будда проповідує. Вони слухали його голос, і він був також досконалий, сповнений досконалого спокою, сповнений миру та злагоди. Гаутама проповідував учення про страждання, про те, звідки вони беруться, й проте, як їх позбутися. Спокійно й чисто бриніла його тиха мова. Стражданням було саме життя, стражданнями був сповнений світ, але спасіння від страждань знайдено: спасіння знаходить той, хто ступає на шлях Будди.

Лагідним, але твердим голосом промовляв Величний, проповідуючи чотири істини, проповідуючи восьмиричну дорогу; терпляче ступав він звичним шляхом повчань, прикладів, повторень; світло й тихо здіймавсь його голос над головами слухачів — мов сяйво, мов зоряне небо.

Коли Будда скінчив свою мову, — тим часом настала вже ніч, — до нього почали підходити прочани, благали, щоб він прийняв їх до свого товариства, приставали до його вчення. І Гаутама приймав їх, і всім він казав:

— Щиро ви слухали вчення, щиро його промовляв я. Беріть же його як своє і святіться, щоб стражданням покласти край.

Тут виступив наперед і Говінда, юнак нерішучий, сором'язливий.

— Я теж хочу пристати до Величного та його вчення, — сказав він і попросив, щоб Будда прийняв його до своїх учнів, і Будда його прийняв.

Відразу по цьому Будда пішов спочивати, а Говінда звернувся до Сіддхартхи з такими палкими словами:

— О Сіддхартхо, не подобає мені робити тобі закиди. Обидва ми чули Величного, обидва слухали його вчення. Говінда послухав учення і приєднався до нього. А ти, шановний, чи не хочеш і ти ступити на шлях спасіння? Невже зволікатимеш, невже й далі чекатимеш?

Сіддхартха, почувши такі слова Говіндині, мовби зі сну прокинувсь. Довго дивився він товаришеві в обличчя. Потім тихо, без ніякого посміху промовив:

— Говіндо, друже мій, ось ти й ступив свій крок, ось ти й обрав свій шлях. Завжди, о Говіндо, був ти мені товаришем, завжди йшов ти на крок позад мене. Часто я думав: "Невже ж Говінда не ступить колись бодай один крок сам, без мене, за велінням власного серця?" Ось і ти став нарешті справжнім чоловіком і сам обираєш свій шлях. Пройди ж його, друже мій, до кінця! Знайди спасіння!

Говінда, ще не зовсім збагнувши, що говорить йому Сіддхартха, знов нетерпляче вигукнув:

— Скажи ж бо, я прошу тебе, любий мій! Скажи, адже не може бути, щоб до величного Будди не приєднався і ти, мій учений товариш?!

Поклав Сіддхартха руку на плече Говінді й промовив:

— О Говіндо, ти пустив повз вухо моє благословення. Повторю його ще раз: пройди ж цей свій шлях до кінця! Знайди спасіння!

Аж тепер усвідомив Говінда, що товариш покинув його. І заплакав Говінда.

— О Сіддхартхо!.. — вигукнув він у розпачі. І Сіддхартха сказав йому лагідно:

— Не забувай, Говіндо, що тепер ти належиш до Буддиних саман! Ти зрікся і рідного дому, і батька-матері, і походження та майна, зрікся власної волі, зрікся дружби. Цього вимагає вчення, цього хоче Величний. Цього забажав ти сам. Завтра я, о Говіндо, тебе покину!

Довго ще друзі блукали в ліску, довго лежали поряд і не могли заснути. Знов і знов благав Говінда товариша, щоб той сказав, чому не хоче пристати до Гаутаминого вчення і яку ж ваду в цьому вченні вбачає. Та Сіддхартха од відповіді щораз ухилявся й казав:

— Угамуйся, Говіндо! Вчення у Будди прекрасне, чого б то я мав шукати в ньому вади!

Другого дня рано-вранці один із Буддиних послідовників, один з його старших ченців, рушив гаєм, скликаючи до себе всіх новеньких, які напередодні пристали до вчення, щоб роздати їм жовте одіння й навчити перших приписів та обов'язків їхнього стану. І тут Говінда раптом вихопився з гурту, ще раз обійняв товариша юності, а тоді вже приєднався до процесії новонавернених.

А Сіддхартха рушив замислено через гай.

Зненацька дорогою йому трапився Гаутама, і коли юнак з глибокою шанобою привітав його і відчув на собі зичливий, спокійний погляд Величного, то зібрався з духом і попросив у Будди дозволу з ним побалакати. Мовчки кивнув головою Достойний на знак згоди.

І промовив Сіддхартха:

— Вчора, о Величний, мені випало щастя почути прекрасне твоє учення. Послухати його ми прийшли сюди з товаришем здалеку. І ось мій товариш зостався з твоїми учнями — він приєднався до тебе. А я вирушаю шляхом прочанина далі.

— Воля твоя, — стримано відповів Достойний.

— Надто сміливі мої слова, — провадив Сіддхартха, — але я не хочу йти від Величного, не висловивши йому відверто своїх думок. Чи зласкавишся ти, о Достойний, послухати мене ще трохи?

Будда мовчки кивнув головою. Тоді Сіддхартха сказав:

— У твоїм ученні, о Найдостойніший, мене здивувало насамперед одне.