Символічний обмін і смерть - Сторінка 13

Кримінальна хроніка стає політикою, спорт стає нею також, про мистецтво і казати немає чого: скрізь має рацію класова боротьба. Увесь прихований дискурс капіталу став очевидним, і повсюдно спостерігається радість з приводу цього визнання "істини".

====

*Латинський переклад Біблії, що приписується святому Ієронімові і вважається серед католиків канонічним текстом — прим. пер.

**Фахівці з гуманітарних наук (анґл.) — прим. пер.

====

Травень 1968 року становив собою вирішальний етап в оцій натуралізації політичної економії. Похитнувши систему в самісінькій глибині її символічної орґанізації, травневий струс зробив нагальним, життєво необхідним перехід від "надбудовних" ідеолоґій (моральних, культурних тощо) до ідеолоґізації самого базису. Зробивши офіційним дискурс свого заперечення, капітал подвоює свою владу під прикриттям леґалізації економічного й політичного. Саме політична економія, — марксистська політична економія, — ліквідувала пролом 1968 року, на зразок того, як на місцях "торгували" кризою профспілки і ліві партії. Отож, прихована референція економіки й політики була залучена лише для того, щоб порятувати катастрофічну ситуацію, і з тої пори ця референція поширюється, узагальнюється, відчайдушно репродукується, позаяк катастрофічна ситуація, котру породив травень 1968 року, ще не скінчилася.

Наважившись, можна було б сказати, що економіка і її критика становлять усього лиш надбудову, — тільки хто ж на це зважиться, адже це буде все одно, що вивертати наопач стару шкуру. Де ж тоді базис і т.п.? До того ж, це це дало б економіці шанс знову піднестися, мовби повторюючи амплітуду гойдалки, яка становить собою ефект коду. Нам уже достатньо нав'язували базис, щоб наново починати цю гру масок. Сама система поклала кінець оцим надбудовним і базисним детермінаціям. Сьогодні вона прикидається, ніби розглядає економіку як базис, тому що Маркс ґеніяльно підказав їй таку запасну стратеґію, але насправді капітал ніколи реально не функціював на основі цього уявного розмежування — не настільки він уже й наївний. Його потуга походить якраз від цього одночасного розвитку на всіх рівнях і від того, що він відмовляється по суті ставити питання про детермінованість, відмовляється від хитромудрого розмежування інстанцій і від "ідеолоґії" — від того, що ніколи він по суті не ототожнювався з виробництвом, як це робив Маркс, а за ним і всі революціонери, котрі тільки й вірили та ще й досі вірують у виробництво, пов'язуючи з ним свої фантазми і божевільні надії. Сам капітал задовольняється тим, що поширює свій закон одним потужним здвигом, невідступно загарбуючи всенький простір життя й не переймаючись пріоритетами. Він залучив людей до праці, але залучив і до культури, до потреб, до мовлення і функційних мов, до інформації й комунікації, до права, свободи й сексуальности, інстинкту самозбереження й інстинкту смерти, — повсюдно він виховав їх згідно з ворожими й байдужими один до одного мітами. Байдужість — це його єдиний закон. Гієрархізувати інстанції? Надто небезпечна гра, до того ж вона могла б обернутися й проти нього самого. Ні, він володіє вмінням нівелювати, нейтралізувати, розлініювати, позбавляти диференційованости, — ось як він чинить згідно зі своїм законом. А крім того, він уміє ховати цей фундаментальний процес за "детермінантною" машкарою політичної економії.

Для сучасного капіталу, котрий становить собою велетенську поліморфну машину, символічне (дарунок і дарунок-у-відповідь, взаємність та оберненість, трата і жертовність) вже нічого не означає, природа (засаднича референція витоку і субстанції, діялектика суб'єкта/об'єкта тощо) так само нічого не означає, та й сама політична економія переживає себе не інакше, як у стані глибокої коми, однак ці примари ще блукають і блукають в операційному полі цінности. Можливо, тут у велетенських масштабах відлунює те, що колись зауважив Маркс: всяка подія спочатку переживає своє історичне існування, щоб потім воскреснути у вигляді пародії. Або ж ці фази для нас поєднуються в одну, адже стара добра матеріялістична історія й сама зробилася процесом симуляції, вона вже навіть не дає шансу на ґротескну театральну пародію — сьогодні терор, що грунтується на позбавлених своєї субстанції речах, здійснюється навпрямки, сьогодні симулякри безпосередньо передують нашому життю в усіх його детермінаціях. Це вже не спектакль і не уявне — це тактика лютої нейтралізації, котра залишає дуже небагато місця для блазнювання на зразок Наполеона ІІІ, для історичного фарсу, котрий, в дусі Маркса, без особливих зусиль долається реальною історією. Симулякри — це зовсім інша річ, вони самі ліквідують нас вкупі з історією. Або ж це випливає з притаманної Марксові ілюзії про можливості революції в системі. Він добре бачив, що вже за його доби зароджується здатність капіталу підривати свої власні бази і переходити на "посилену швидкість передачі". Він добре бачив, що капітал намагається обмежити, а то й геть ліквідувати в своєму процесі явище робочої сили й замінити її велетенською потугою мертвої праці. Та оскільки він гадав, що жива робоча сила є необхідною, об'єктивною, історичною основою капіталу, то йому тільки й залишалося, що прийти до висновку, ніби такими діями капітал сам собі копає могилу. Ілюзія: капітал поховав робочу силу, от тільки набагато витонченіше — він зробив її другим елементом регулярної опозиції з капіталом. Цю енерґію розриву, котра повинна була б висадити в повітря виробничі відносини, він зробив елементом опозиції, котрий, симулюючи себе під знаком мертвої праці, відзначається однорідністю щодо виробничих відносин. Віднині єдина панівна інстанція, себто інстанція мертвої праці, роздвоюється на капітал і живу працю: їхній антаґонізм розв'язано через бінарний механізм, що функціює згідно з кодом. А як же ж, спитають, додаткова вартість, виробництво? Дуже просто — капіталу на них наплювати. Звичайно, не слід приписувати йому марксівську інтуїцію (хоча Маркс зробив усе, щоб просвітити капітал стосовно того, що на нього чекає: якщо він і далі затято гратиме у площині виробництва, то дуже швидко загине, — адже економіка є смертельною пасткою для капіталу), однак виходить на те, ніби він у цьому пункті дуже добре зрозумів Маркса й через те "обрав" ліквідацію виробництва, щоб перейти до стратеґії іншого типу. Я кажу "ніби", оскільки немає певности, що капітал взагалі коли-небудь розглядав себе в сенсі продуктивізму (по суті, так розглядав його лише Маркс, і він же проектував свій фантазм як історичну істину), більш імовірно, що він усього лиш грався у виробництво, ладен облишити його, як тільки воно його поставить перед смертельними суперечностями. Хіба капітал коли-небудь розглядав виробництво поважно? Не такий він дурний: навіть за найповажнішої пори виробництва він, звичайно ж, був усього лише симуляцією.

Ось чому на його реальне панування зазіхають лише ті вчинки, що скоюються у площині оцієї радикальної недетермінованости і руйнують цю економічну стратеґію переконання.

*

Систему неможливо знищити прямою, діялектичною революцією її економічного чи політичного базису. Все, що створює суперечності, силові відношення, взагалі енерґію, всього лиш вивертає систему навспак і надає їй імпульсу для скривленої кругобіжности, що скидається на кільце Мебіуса. Її ніколи не подолати, керуючись її ж власною лоґікою, себто лоґікою енерґії, розрахунку, розуму і революції, історії і влади, лоґікою всякої доцільности і не-доцільности — на цьому рівні немає за що вхопитися найгіршому насильству, воно завжди обертається саме ж проти себе. В плані реального систему ніколи не перемогти: найгірша помилка всіх наших революційних стратеґів полягає в тому, що вони хотіли покласти край системі в плані реального, — а це не що інше, як їхнє уявне, котре нав'язала їм та ж таки система, що живе й переживає сама себе лише тому, що змушує своїх напасників воювати у площині реальности, яка одвіку є її площиною. Сюди всі кидають свою енерґію, насилля свого уявного, й усе це за неухильною лоґікою системи постійно приносить їй лише зиск. Вона геть нехтує насильством чи контр-насильством, вона живе лише символічним насильством. Не в тому спрощеному сенсі, в якому ця формула зазнала успіху — не у вигляді насильства "через знаки", яким система начебто подвоює чи "маскує" своє матеріяльне насильство. Ні: символічне насильство виводиться з лоґіки символічного (яка не має нічого спільного зі знаком чи енерґією) — з обернення, з безнастанної обернености дарунка-у-відповідь і, навпаки, з набування влади через одностороннє обдаровування(*).

====

*З дарунка, який розуміється в сенсі дарунку-обміну, зробили характерну рису первісних "економік" і водночас альтернативний принцип на противагу закону цінности і політичній економії. Гіршої містифікації й бути не може. Дарунок — це наш міт, ідеалістичний міт, який виступає кореляцією нашого матеріялістичного міту, під цими двома мітами й поховано первісну людину. Первісний символічний процес не знає безкорисности дарунка, він знає лише дарунок-виклик і обернення обмінів. Коли це відношення руйнується, причому відбувається це через односторонню можливість дарувати (що передбачає можливість нагромаджувати і переміщувати цінність в односторонньому порядку), то суто символічне відношення гине і постає влада — надалі вона тільки розгортається в економічному механізмі контракту. Наша операційна фікція, наша метафізика полягає в самісінькій ідеї нагромадження, зростання і примноження під свою відповідальність певного запасу цінности, це приваба нагромадження і капіталу, — але такою ж фікцією можна вважати і думку про те, що можна цілком позбутися цього (через дарунок). Первісні люди знають, що так не буває, що прив'язування цінности до одного із елементів опозиції, самісінька можливість виокремити один сеґмент обміну, одну зі сторін обміну — все це просто немислимі речі, адже нічого не буває без відшкодування зі супротивної сторони, й не в сенсі договору, а в тому смислі, що процес обміну — це неухильне обертання. Всі свої відношення вони будують якраз на оцьому безнастанному поверненні обміну, на амбівалентності й смерті.