Символічний обмін і смерть - Сторінка 42

До такої інтерпретації схиляється й сам Жолен: в ініціяції суспільство "заклинає" смерть або ж "діялектично" протиставляє їй винайдений елемент, що використовує й "долає" її: "До життя і до смерти, що виступають як даність, вони додали ініціяцію, завдяки якій вони впорядковують смертельний хаос". Формула ця напрочуд гарна й водночас дуже двозначна, адже ініціяція не "додається" до інших елементів і не грає на боці життя проти смерти, заради народження (не треба довірять тим, що тріумфують над смертю!) Ініціяція заклинає розрив поміж народженням і смертю, а разом з ним — і фатальність, що тяжіє над розірваним життям. Адже саме в такій якості воно набуває біолоґічної незворотности, абсурдности фізичного приділу, саме за цієї умови, себто розірваности, життя виявляється вже зарання погубленим, тому що воно приречено на вмирання разом із тілом. Звідси й походить ідеалізація одного з елементів, себто народження (що дублюється у воскресінні) за рахунок іншого елементу, себто смерти. Однак це не що інше, як один із наших забобонів, що стосується "сенсу життя". Адже народження як незворотня індивідуальна подія таке ж травматичне, як і смерть. Психоаналіз формулює це інакше: народження — один із видів смерти. І християнство своїм обрядом хрищення намагалося через колективну посвяту, через суспільний акт локалізувати цю смертельну подію. Виникнення життя — це щось таке, як злочин, якщо його не перепинити й не спокутувати через колективний симулякр смерти. Життя становить благо в собі лише як цінність, що піддається численню. В символічному плані життя, як і все інше, становить собою злочин, якщо воно виникає односторонньо, — якщо його не перепинили й не зруйнували, якщо його не подарували й не віддарували, себто "віддарували" через смерть. Ініціяція усуває цей злочин, розв'язуючи окрему подію народження і смерти в єдиному соціяльному акті обміну.

СИМВОЛІЧНЕ /РЕАЛЬНЕ /УЯВНЕ

Символічне — це не концепт, не інстанція, не катеґорія чи "структура", це акт обміну й соціяльне відношення, що кладе край реальному, розв'язує реальне й водночас опозицію між реальним та уявним.

Акт ініціяції має зворотній характер по відношенню до нашого принципу реальности. Він засвідчує, що реальність народження постає лише внаслідок розмежування народження і смерти. Що й сама реальність життя випливає із розділености життя і смерти. Отож, ефект реального повсюдно виступає всього лиш як структурний ефект розділености двох елементів, і наш знаменитий принцип реальности, з усіма тими нормативами й репресіями, що ним нав'язуються, становить собою всього-навсього поширення цього диз'юнктного коду на всіх рівнях. Реальність природи, її "об'єктивність", її "матеріяльність" витікають лише з розмежованости людини й природи — тіла й не-тіла, як висловився б Октавіо Пас. Врешті, й реальність самого тіла, його матеріяльний статус, походить із виокремлення духовного первня, з дискримінації душі й тіла тощо

Символічне — це те, що кладе край цьому кодові розділености й розмежованим елементам. Це утопія, що усуває топіки душі й тіла, людини й природи, реального й не-реального, народження і смерти. В символічній операції обидва елементи втрачають свій принцип реальности (*). Однак цей принцип реальности становить собою всього лиш уявлюване іншого елемента структурної опозиції. У розмежованості людина/природа ця природа (об'єктивна й матеріяльна) є всього лиш уявне людини, що зазнала таким чином концептуалізації. В статевій розмежованості чоловіче/жіноче, себто в довільному структурному розрізненні, на котрому грунтується статевий принцип "реальности" (і його репресія), "жінка", що визначається таким чином, становить собою просто уявлюване чоловіка. Кожен елемент розділености виключає інший, котрий стає його уявлюваним.

====

*Так, у символічному плані немає розмежування поміж мертвими й живими. Мертві мають інший статус та й годі, й у стосунках з ними треба дотримуватися деяких ритуальних засторог. Однак видне й невидне аж ніяк не виключають одне одного, це два можливі стани особистости. Смерть — це аспект життя. Канак, що приїхав до Сіднея і попервах сторопів од такої кількости люду, незабаром пояснив це собі тим, що тут мертві блукають серед живих, так що в цьому нічого немає дивного. "До Камо" для канаків (М. Ленар "До Камо") означає "той, хто живе", й до цієї катеґорії можуть увійти всі. Знову ж таки, живе/неживе становить тут розрізняльну опозицію, котру створюємо тільки ми й на котрій ми будуємо нашу "науку" і нашу насильницьку операційність. Наука, техніка, виробництво передбачають цей розрив поміж живим і неживим на користь неживого, котре служить основою науки і її точности (пор. Ж. Моно "Випадковість і необхідність"). "Реальність" науки і техніки знову ж таки становить собою реальність розмежованости живого й мертвого. Сама доцільність науки як потягу, а саме як потягу до смерти (бажання знати), вписується в цю розірваність, внаслідок чого всі реальні об'єкти можуть бути лише мертвими, — себто витісненими в байдужу інертну об'єктивність, на зразок того, як спочатку витіснили туди колись мертвих і смерть.

І навпаки, первісні люди не занурені, як прийнято казати, в "анімізм", себто в ідеалізацію живого, ірраціональну маґію сил: вони не віддають переваги ні тому, ні іншому елементу, тому що просто не відривають їх одне від одного.

====

Те саме відбувається і з життям та смертю в нашій системі: ціна, котру ми платимо за "реальність" цього життя, за те, що переживаємо її як позитивну цінність, — це постійний фантазм смерти. Для нас, що визначаються таким чином як живі, смерть і є нашим уявлюваним (*). А всі диз'юнкції, що виступають основою різних структур реального (це аж ніяк не абстракція: це те, що розмежовує учня й учителя і виступає основою знання як принципу реальности їхніх відносин, — і так далі в усіх соціяльних відносинах, котрі нам відомі), мають свій архетип у вигляді фундаментальної диз'юнкції життя і смерти. Ось чому в будь-якому полі "реальности" кожен з відокремлених елементів, для котрого другий елемент виступає його уявним, маніякально переслідується цим другим елементом як своєю власною смертю.

====

*Це правило наявне і в сфері політики. Так, народи третього світу (араби, неґри, індійці) відіграють ролю уявлюваного західної культури (як об'єкти/прибічники расизму, так і основа для революційних сподівань). І навпаки, ми, себто індустріяльний технолоґічний Захід, становимо уявлюване для них, те, про що вони мріють у своїй відчуженості од нас. На цьому й грунтується реальність світового панування.

====

Отак повсюдно символічне кладе кінець обопільній зачарованості реального й уявного, замкненості фантазму, котру окреслює психоаналіз й у котрій він одночасно замикається й сам, оскільки він теж, за допомогою поважних диз'юнкцій (первинні/вторинні процеси, ПСВ/СВ тощо), установлює принцип психічної реальности ПСВ, невіддільний від його принципу психоаналітичної реальности (ПСВ як принцип реальности психоаналізу), — і саме таким чином символічне кладе кінець і самому психоаналізу (*).

====

*Звичайно, психоаналітична реальність (у Лакана) вже не є даністю ні як субстанція, ні як позитивна референція: вона є назавжди втраченим об'єктом, котрого неможливо знайти і про котрого, зрештою, нічого не можна сказати. Як відсутність, що вписана в мережу "символічного порядку", це реальне зберігає однак всю чарівність гри в піжмурки з позначником, котрий окреслює його. Обернувшись із репрезентації в окреслення, інстанція реального щезає, — але не до кінця. В цьому полягає вся різниця між підсвідомою топікою та утопією. Утопія кладе кінець реальному, навіть якщо воно мислиться як відсутність чи нестача.

Так чи інакше, а Лакан не допускається такої ідеалістичної нісенітниці, як Леві-Строс. Адже Леві-Строс в "Структурній антрополоґії" стверджує, що "функція символічного всесвіту полягає в розрішанні в ідеальному плані того, що в реальному плані переживається як суперечність". Символічне постає тут (звідси недалеко й до його украй спрощеного розуміння) як щось на зразок ідеальної функції компенсації, медіяції поміж розрізненими між собою реальним та ідеальним. Насправді ж символічне просто принижується до рівня уявлюваного.

====

НЕМИНУЧІСТЬ ОБМІНУ

Реальна подія смерти походить з уявлюваного. Там, де уявлюване утворює символічний безлад, ініціяція відновлює символічний лад. Те ж саме чинить і заборона інцесту в сфері родинних зв'язків: на реальну, природну, "асоціяльну" подію біолоґічної споріднености ґрупа відповідає системою шлюбної споріднености і обміну жінками. Головне, щоб усе (в одному випадку жінки, в іншому народження і смерть) було придатне для обміну, себто потрапляло під юрисдикцію ґрупи. В цьому сенсі, заборона інцесту вступає в солідарне й додаткове відношення до обряду ініціяції: в одному випадку, молоді ініціянти циркулюють між живими-дорослими і мертвими-предками — їх дарують і повертають, і внаслідок цього вони отримують символічне визнання. В другому випадку, циркулюють жінки: вони також отримують справжній соціяльний статус лише тоді, якщо їх віддадуть і візьмуть (заміж), замість того, щоб тримати в батька чи у братів для їхнього пожитку. "Хто нічого не віддає, хоча б свою дочку чи сестру, — той мертвий" (*).

====

*І навпаки, жінка, яку не можна віддати, теж мертва або ж постає перед необхідністю продавати себе. Саме звідси й починається проституція як рудимент обміну/дару і як первісна форма економічного обміну. Хоча плата за проституцію в архаїчному контексті наприпочатку була "жертовною платою", вона вже запроваджує можливість іншого типу обміну.

====

Заборона інцесту становить основу шлюбної споріднености живих. Ініціяція становить основу споріднености поміж мертвими й живими. Це фундаментальний факт, що відокремлює нас від первісних людей: обмін у первісному суспільстві не припиняється разом з життям. Символічний обмін не припиняється ні поміж тими, що живуть, ні з тими, що померли (так само ні з каменями, ні з тваринами). Це абсолютний закон: обов'язковість та обопільність неможливо скасувати. Ніхто не може ухилитися від цього під страхом смерти, з ким і з чим би він там не обмінювався.