Символічний обмін і смерть - Сторінка 49

Про це говорить і метафоричний термін "потяг", і так він визначає собою сучасну фазу системи політичної економії (якщо це іще політична економія), де закон цінности у своїй структурній, найбільш терористичній формі отримує своє просте завершення у нав'язливому відтворенні (репродукуванні) коду, — таку фазу політичної економії, де закон цінности видається таким же незворотнім цільовим настановленням, як і потяг, що прибрав для всієї нашої культури вигляду невідворотного приділення. Це стадія іманентної поворюваности того ж самого закону в кожен момент життя. Стадія, коли система впирається у свою межу, що лежить поміж цілковитим інвестуванням смертю як своєю об'єктивною фінальністю та цілковитою руйнацією через потяг до смерти як процес деконструкції. Одночасно про все це й говорить метафора потягу до смерти — адже він заразом є і системою, і двійником системи, він подвоює її завдяки радикальній контр-кінцевості (пор. Двійника і його "тривожну дивовижність", "Das Unheimliche").

Ось про що розповідає міт. А тепер погляньмо, як функціює смерть, коли вона видає себе за об'єктивний дискурс "потягу". Завдяки терміну "потяг", дефініція котрого має водночас і біолоґічний, і психічний характер, психоаналіз вкорінюється в теоріях, що безпосередньо походять з уявного, котре притаманне західній раціональності: оскільки цей термін їй радикально не суперечить, то він повинен і тлумачитись як один з моментів західноевропейської думки. В біолоґічному аспекті: зрозуміло, що розрізнення живого й неживого, на чому грунтується біолоґія, є продуктом наукової раціональности. Виробляючись у вигляді коду, наука, в буквальному сенсі, продукує смерть, неживе як свій концептуальний об'єкт, а відокремлення смерти — як аксіому, відштовхуючись від котрої вона дістає змогу формулювати свої закони. Добрим (науковим) об'єктом може бути тільки мертвий об'єкт, так само як добрий індіянець — мертвий індіянець. Отож, до цього неорґанічного стану і змагає потяг до смерти, — до цього статусу неживого, що постало внаслідок свавільного декрету науки і, якщо вже говорити до кінця, з її власного фантазму репресії та смерти. Будучи всього-навсього циклом повторювання неживого, потяг до смерти вступає в довільну біолоґічну схему, дублює її ще й психічним виміром. Слід зазначити, що не всі культури виробляють окремий концепт неживого, — його виробляє тільки наша культура під знаком біолоґії. Отож, достатньо зняти цю дискримінацію, і потяг до смерти відразу ж утратить смисл свого концепту. Врешті-решт, він становить собою всього лиш теоретичне розпланування світу на живе й неживе, і це такий же глухий кут, як і всі інші спроби поєднання цих протилежностей, над чим безуспішно сушить собі мізки наука. В кінцевому рахунку перемагає завжди неживе, себто аксіоматика системи смерти (пор. Ж. Моно, "Випадковість і необхідність").

Така ж проблема спостерігається і в тім, що стосується психіки, — і тут вона охоплює ввесь психоаналіз. Слід запитати себе, коли і чому наша культура почала продукувати "психічне". Автономізація "психічного" відбулася зовсім недавно. В ній на вищому рівні дублюється автономізація біолоґічного. Цього разу межа проходить поміж орґанічним, соматичним та... іншим. Психічне існує лише на основі цього розрізнення. Звідси й походять оті неймовірні труднощі, котрі виникають внаслідок подальших намагань зібрати докупи цілість, — і звідси ж випливає концепт потягу, що силкується перекинути міст поміж цими двома явищами, а насправді просто бере участь у їхній сваволі. Метапсихолоґія потягу тут іде пліч о пліч із метафізикою душі й тіла: це просто її новий різновид на більш розвиненій стадії.

Окремий порядок психічного постає внаслідок осаджування в "глибинах"нашої свідомости чи підсвідомости усього того, що не допускається системою до колективного символічного обміну. Це порядок витісненого. Нічого дивного, що над ним домінує потяг до смерти, — адже він є всього лиш індивідуальним осадом порядку смерти. А психоаналіз, котрий створив теорію цього порядку, всього лиш санкціював цю смертельну дискримінацію, як робить це будь-яка інша дисципліна у своїй сфері.

Свідоме, підсвідоме, супер-еґо, почуття провини, витіснення, первинні та вторинні процеси, фантазм, невроз і психоз — так, усе воно гарно функціює, якщо погодитися з тим обмеженим розумінням психічного, котре виробила наша (а не якась інша) система як безпосередню засадничу форму порозуміння, себто у вигляді коду. Всесилля коду — це якраз і є описування окремих сфер, котрі відтак узаконюються шляхом спеціяльних досліджень і переходять під оруду суверенної науки, — однак немає сумніву, що психічне належить до тих сфер, котрі мають найбільш блискуче майбуття. Сюди вписуються всі стихійні, мандрівні й позамежні символічні процеси, і внаслідок цього вони узвичаюються во ім'я підсвідомого, — котре, мов на сміх, виступає сьогодні як лейтмотив радикального "розкріпачення"! Навіть смерть тут узвичаєна під знаком потягу до смерти!

Насправді ж, для того, щоб зберегти всю радикальність цього потягу, потрібно тлумачити його всупереч Фройду і всупереч самому психоаналізу. Потяг до смерти потрібно розуміти як цілковиту протилежність усій науковій позитивності фройдівського психоаналітичного апарату. Цей потяг не є ані скрайнім формулюванням, ані вищою мірою радикальним висновком психоаналітичного апарату, — він становить його зворотній бік, і ті, що відкинули це поняття, були, в певному розумінні набагато далекоглядніші від тих, котрі прийняли його вкупі з усім фройдівським психоаналізом, добре й не тямлячи, про що ж у ньому йде мова. І справді, потяг до смерти робить потенційно зайвими усі попередні погляди і концепції, залишаючи далеко за собою економіку, енерґетику, топіку і навіть психіку. І звичайно ж, лоґіку потягів, успадковану з наукової мітолоґії ХІХ сторіччя, — ту лоґіку, на котру він же ж сам і покликається. Можливо, саме це й мав на увазі Лакан, коли говорив про "іронію" цього концепту, про нечуваний і нерозв'язний парадокс, який у ньому спостерігається. Історично психоаналіз наважився визнати оце своє дивовижне створіння, однак смерть не простежується у дзеркалі психоаналізу. Вона постає як тотальний, радикальний принцип функціювання, і в неї нема потреби у витісненні, а значить, і в лібідовій економіці. Їй немає чого робити на манівцях численних топік та енерґетичних розрахунків, а в самому скрайньому випадку, вона може існувати і без підсвідомого, — розвінчуючи і це також як конструктивний механізм Ероса, як позитивний механізм інтерпретації, котрий вона, як і всі інші механізми, руйнує і перетворює в прах. Принцип контр-фінальности, радикальна спекулятивна гіпотеза, — метаекономічна, метапсихічна, метаенерґетична, метапсихоаналітична, — смерть (і потяг до смерти) перебувають потойбіч підсвідомого, тож її (і його) треба вилучити з психоаналізу й обернути проти нього ж самого.

СМЕРТЬ У БАТАЯ

Психолоґічна візія смерти, незважаючи на всю її радикальність, усе іще відзначається недостатністю: інстинктивна вимога повторювання, перспектива остаточної рівноваги в неорґанічному континуумі, усунення відмінностей та інтенсивностей в процесі інволюції до найнижчого рівня, ентропія смерти, консервативність потягу, недостатня рівновага нірвани, — вся ця теорія виказує деяку подібність до політичної економії. Вона так само пов'язана з мальтузіянством, як і політична економія, адже її завдання теж полягає в тому, щоб захиститися від смерти. Політична економія існує лише внаслідок недостатности: смерть є її сліпою точкою, відсутністю, котра маніякально переслідує усі її розрахунки. А тільки ця відсутність смерти і дозволяє здійснювати обмін цінностей і гру еквівалентностей. Присутність навіть нескінченно малої дози смерти створила б такий надлишок, таку амбівалентність, що вся гра цінностей негайно зазнала б краху. Політична економія — це економіка смерти, тому що вона економить на смерті, силкуючись поховати її під своїм дискурсом. Потяг до смерти впадає у протилежну крайність: він становить собою дискурс смерти як неподоланної, остаточної мети. Зворотній, однак усе ж додатковий дискурс, адже якщо політична економія — це нірвана (нагромадження і нескінченне репродукування мертвої цінности), то потяг до смерти виказує її істинну суть і водночас її цілковиту недоречність, — однак робить він це в межах тої ж таки системи, себто ідеалізуючи смерть як потяг (як об'єктивну доцільність). Як такий, потяг до смерти становить собою винятково радикальне заперечення сучасної системи, однак він виступає ще й дзеркалом, у якому відображається потойбічна уявність політичної економії.

Замість того, щоб інституціювати смерть як засіб реґулювання напруг і функцію рівноваги, як економіку потягів, Батай, навпаки, розглядає її як пароксизм обмінів, як виняткову щедротність і надмірність. Смерть завжди виступає як уже наявний надмір і як доказ того, що життя існує лише за умови вторгнення в неї смерти і в обміні зі смертю, інакше вона прирікається на дисконтинуальність цінности, а отже, й на цілковитий дефіцит. "Прагнення до того, щоб існувало тільки життя, призводить до того, що залишається сама смерть". Ця ідея говорить про те, що смерть — це аж ніяк не збиток життя, що саме життя прагне смерти і що божевільний фантазм усунення смерти (фантазм економіки) означає поселення її в самому осерді життя, — але цього разу вже у вигляді безцільного, чорного небуття. В біолоґічному аспекті: "Світ, в якому людське життя нескінченно продовжується завдяки штучним засобам, був би якимсь жахом" ("Еротизм"). Надто ж у символічному аспекті — тут цей жах виступає не просто як можливість, а як реальність, котру ми постійно переживаємо: в ньому відсутня смерть (надмірність, амбівалентність, дарунок, посвята, трата і пароксизм), а отже, відсутнє й життя. Ми відмовляємося вмирати і накопичуємо, замість того, щоб витрачати: "Ми присвоюємо об'єкт бажання, котре насправді є нашим бажанням смерти, ми залучаємо його в перебіг нашого життя. Ми збагачуємо наше життя, замість того, щоб утрачати його". Переважання розкоши й марнування над функційним розрахунком, переважання смерти над життям як однобоким цільовим настановленням продукування й нагромадження: "Якщо подивитися на людське життя загалом, то воно тривожно стремить до марнування, до такої межі, де тривога вже стає нестерпною.