Система доктора Смолла і професора Піріа

СИСТЕМА ДОКТОРА СМОЛЛА І ПРОФЕСОРА ПІРІА

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Восени 18.. року, коли я подорожував по південних провінціях Франції, мій маршрут проліг за кілька миль від одного відомого Maison de Sante, тобто приватної божевільні, про яку я багато чув у Парижі від своїх знайомих лікарів. Доти я ніколи не бував у таких закладах, тож і вирішив, що проґавити таку нагоду було б нерозумно; тож я запропонував своєму супутникові (чоловікові, з яким я випадково познайомився за кілька днів перед тим) звернути зі свого шляху на годину-дві й оглянути цей заклад. Він не погодився — по-перше, тому, що поспішав, а по-друге — тому, що, як і більшість людей, жахався побачити божевільних. Одначе попросив мене, щоб я з самої тільки чемності не відмовляв собі в задоволенні своєї цікавості, і сказав, що їхатиме не кваплячись, так що я зможу наздогнати його того ж дня або, в крайньому разі, другого. Коли я прощався з ним, у мене з'явилась думка, що дістати дозвіл на огляд божевільні, можливо, буде нелегко, і я сказав йому про це. Він погодився: справді, якщо я не знайомий особисто з директором закладу, паном Майяром, і не маю до нього рекомендаційного листа, можуть виникнути труднощі, бо правила в цих приватних божевільнях суворіші, ніж закони громадських лікарень. Але, додав мій товариш, він сам кілька років тому познайомився з паном Майяром, отож згоден провести мене до брами закладу й відрекомендувати, хоча через своє ставлення до божевілля зайти до лікарні не зможе.

Я подякував йому, і, звернувши з битого шляху, ми поїхали зарослим травою путівцем, який за півгодини майже згубився в густому лісі, що вкривав підніжжя гори. Цим вогким похмурим лісом ми проїхали зо дві милі й аж тоді побачили санаторію. Вона містилась у химерному замку — chateau,— старому, зовсім занедбаному, ледве чи й придатному для житла. Вигляд його сповнив мене невимовним страхом, і я, спинивши коня, хотів був уже завернути назад. Та скоро засоромився своєї легкодухості й рушив далі.

Коли ми під'їхали до брами, я побачив, що вона ледь прочинена і в щілину хтось визирає. Ще за мить той чоловік вийшов, звернувся до мого супутника на ім'я, щиро потиснув йому руку й запросив досередини. То був сам пан Майяр.

Огрядний вишуканий добродій старої школи, з витонченими манерами, сповнений поважності, гідності й владності — одне слово, дуже імпозантний.

Мій товариш, відрекомендувавши мене, пояснив, що я хочу оглянути заклад, і, діставши запевнення пана Майяра, що до мене виявлять усіляку увагу, попрощався. Більш я його не бачив.

Коли він поїхав, директор завів мене до надзвичайно чепурної віталеньки, де поміж інших прикмет витонченого смаку було багато книжок, малюнків, вазонів з квітками й музичних інструментів. У каміні весело палахкотів вогонь. За фортепіано сиділа молода, дуже вродлива жінка й співала арію з опери Белліні; коли я ввійшов, вона урвала пісню й чемно, граційно привітала мене. Голос у неї був тихий, і вся поведінка — якась скута. Мені здалось, що у виразі її обличчя є сліди якоїсь скорботи; воно було надзвичайно — хоча, як на мій смак, не неприємно — бліде. Вбрана жінка була в глибоку жалобу; я відчув у серці повагу, зацікавлення і захват.

В Парижі я чув, що в закладі Майяра панують порядки, які звичайно називають "системою заспокоєння": будь-яких кар уникають, навіть до ізоляції вдаються рідко, і пацієнтам, хоч за ними й стежать потай, начебто полишають якнайбільше волі; більшості дозволяють ходити по будинку й садку в звичайному одязі, а не в лікарняному.

Пам'ятаючи все це, я говорив у присутності молодої дами дуже обережно, бо не міг бути певен, що вона душевно здорова; і справді, якийсь неспокійний блиск у її очах мимохіть наводив на думку, що це не так.

Тому я обмежився в розмові самими загальними темами, і то такими, що не могли, на мою думку, засмутити чи роздратувати навіть божевільного. На все, що я казав, вона відповідала цілком розумно, та й власні її зауваження відзначалися бездоганно здоровим глуздом; але тривале знайомство з метафізикою маній навчило мене не покладатися на такі свідчення душевного здоров'я, тому я під час усієї розмови дотримувався такої ж обережності, як і спочатку.

Незабаром чепурний служник у лівреї приніс тацю з фруктами, вином та іншими ласощами, я скористався з пригощання, а молода жінка скоро вийшла. Тоді я запитально глянув на господаря.

— Ні,— сказав він,— ні, це моя родичка, небога. Дуже самостійна жінка.

— Щиро перепрошую за підозру,— відказав я,— але, звичайно, ви й самі мене виправдаєте. В Парижі добре знають, як чудово тут у вас поставлено справу, і я, розумієте, подумав: цілком можливо...

— Так, так... не треба виправдовуватись. Це скоріш я мав би дякувати вам за таку похвальну обережність. В молодих людях не часто трапляється така передбачливість, і внаслідок нерозважності декого з наших відвідувачів уже сталось не одно прикре непорозуміння. Поки була в дії моя давніша система і пацієнтам дозволялося ходити, де їм заманеться, серед них часто траплялись напади буйства, викликані необачною поведінкою тих, хто приходив оглянути заклад. Тому мені довелося запровадити сувору систему ізоляції, і жодна людина, на стриманість якої я не можу покластись, не буде пропущена до самої клініки.

— Поки була в дії ваша давніша система? — спитав я, повторивши його вислів.— То виходить, що "система заспокоєння", про яку я стільки чув, уже не чинна тут?

— Так, ось уже кілька тижнів як ми зреклись її назавжди,— відповів, господар.

— Ви мене дуже здивували! Він зітхнув і пояснив:

— Ми вирішили, що абсолютно необхідно вернутися до давніх методів. Небезпечність цієї системи була очевидна завжди, а її переваги дуже перебільшувано. По-моєму, в нашому закладі її випробувано так ретельно, як більш ніде. Ми вдавалися до всіх засобів, які тільки може винайти розумна людяність. Шкода, що ви не оглядали нашої клініки раніше, а то ви б самі змогли зробити висновок. Але я гадаю, що ви знайомі з системою заспокоєння до подробиць.

— Та ні. Я чув про неї тільки з третіх чи четвертих уст.

— Тоді я в загальних рисах можу схарактеризувати її тим, що при цій системі хворих ніби "уласкавлюють". Ми не перечили ніяким фантазіям, що можуть спасти на думку божевільному. Навпаки, ми не тільки терпіли їхні вихватки, а навіть заохочували. Не існує іншого доказу, що так впливав би на слабкий розум божевільного, як reductio ad absurdum (1). У нас, наприклад, були хворі, що вважали себе курми. Лікування полягало в тому, щоб тлумачити це як незаперечний факт, а коли сам хворий недостатньо усвідомлював цей "факт", казати йому, що він дурний, і з тиждень не давати йому їсти нічого, крім того, чим звичайно живляться кури. Таким чином, жменька кукурудзи й жменька ріні творили чудеса.

(1) Зведення до нісенітниці (латин.).

— І невже такого виду лікування досить?

— Де там! Ми покладали великі надії на прості розваги — такі, як музика, танці, взагалі гімнастичні вправи, гра в карти, книжки певного гатунку і таке інше. Ми вдавали, ніби кожного пацієнта лікуємо від якоїсь банальної недуги, і ніколи не вживали слова "божевілля". Одним з важливих пунктів було спонукати кожного хворого, щоб стежив за вчинками всіх інших. Відновити у психічнохворого віру у власний розум і розважність — це означало посіяти в ньому цілковиту довіру до нас. Таким способом ми дістали змогу відмовитись від штату доглядачів, що обходився дуже дорого.

— І ніяких кар у вас не було?

— Ніяких.

— І ви ніколи не ізолювали своїх пацієнтів?

— Дуже рідко. Час від часу хвороба котрогось із них досягала кризового стану, або ж із ним ставався раптовий напад буйства, і тоді ми заводили його до таємної комірчини, щоб те буйство не передалося іншим, і держали там скільки треба, до того часу, коли його вже можна було випустити до інших. А справді буйних божевільних ми тут не тримаємо, їх перевозять до громадських шпиталів.

— А тепер ви змінили цей порядок — і, гадаєте, на краще?

— Безперечно. У такої системи є свої вади й навіть небезпечні риси. На щастя, тепер її відкинуто в усіх приватних клініках Франції.

— Мене дуже дивує те, що ви сказали,— відповів я.— Адже мене запевняли, що тепер в усій країні не застосовується жоден інший метод лікування маній.

— Ви ще молоді, друже мій,— відповів господар,— але настане час, коли ви навчитеся судити про те, що діється на світі, самостійно, не покладаючись на чужі балачки. Не вірте нічому почутому, а побаченому вірте лиш наполовину. А щодо наших психіатричних клінік, то вас увів в оману якийсь невіглас. Та після обіду, коли ви як слід відпочинете з дороги, я з задоволенням покажу вам увесь свій заклад і познайомлю вас із системою, яка, на мій погляд і на думку всіх, хто ознайомився з нею в дії, незрівнянно ефективніша за всі винайдені досі.

— І винайшли її ви самі? — спитав я.

— Яз гордістю визнаю,— підтвердив він,— що це справді так, принаймні до деякої міри.

Так я розмовляв із паном Майяром годину чи дві, поки він показував мені садок та теплиці.

— Показати вам своїх пацієнтів зараз я не можу,— сказав він.— Для вразливої натури у таких видовищах завжди є щось відворотне, і я не хочу зіпсувати вам апетит. Спершу пообідаємо. Можу пригостити вас телятиною по-сенменульському з цвітною капустою в "оксамитній" підливі, а потім келихом "Кло д'Вужо" — і тоді вам легше буде спокійно дивитися на них.

О шостій годині доповіли, що обід готовий, і господар провів мене до великої їдальні, де вже зібралося досить численне товариство — душ двадцять чи тридцять. Всі вони видимо були люди з високих кіл, добре виховані, хоча в надміру розкішних убраннях відчувалась надто демонстративна вишуканість модного курорту. Я завважив, що принаймні дві третини їх були жінки, і декотрі з них убрані так, що це важко було б назвати добрим смаком за уявленнями сьогоднішніх парижан. Наприклад, кілька жінок, аж ніяк не молодших за сімдесят років, аж блискотіли коштовностями — перснями, браслетами, сережками — й були безсоромно декольтовані. Я помітив також, що лиш на небагатьох убрання було добре пошите — чи, власне, добре підігнане до статури. Розглядаючи всіх, я побачив ту привабливу дівчину, що з нею пан Майяр познайомив мене у віталеньці, і вкрай здивувався, побачивши, що вона має на собі фіжми, черевички на високих підборах і брудного чепчика з брюссельського мережива, завеликого на неї, так що личко здавалось кумедно маленьким.