Скотохутір - Сторінка 7

- Джордж Орвелл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Конче потрібно, сказав він, щоб свині, мозковий центр усієї ферми, могли спокійно працювати. Окрім того, достоїнство вождя (тепер Наполеона титулували тільки так) вимагає, щоб він мешкав у будинку, а не в стійлі. Ніби ж то все було розтлумачене, а деяких тварин обходило, що свині не тільки відпочивають у вітальні та споживають їжу на кухні, а й сплять на ліжках. Боксер відкинув сумніви своїм "Наполеон не помиляється!", однак Кловер, котрій здавалося, що вона пам'ятає заповідь, де йшлося про постіль, підійшла до торця стодоли й спробувала розібрати написані там слова. Пересвідчившись, що це для неї непосильне завдання, вона покликала на допомогу Мюріель.

— Прочитай мені Четверту Заповідь, — попросила вона козу. — Хіба там не заборонено спати в ліжку?

Не без труднощів, але Мюріель прочитала й врешті оголосила:

— Тут сказано, що жодна тварина не спатиме в постелі з простирадлами.

Досить спостережлива, Кловер засумнівалася, чи раніш у Заповіді йшлося про якісь простирадла… Однак коли це написано на стіні, то так воно і є. Сумніви остаточно розвіяв Верескун, котрий на той час нагодився в супроводі кількох собак:

— Ви, звичайно, чули, товариші, що тепер ми, свині, спимо у ліжку? А чому б і ні? Сподіваюсь, ви не думаєте, що це правило спрямоване проти постелі? Постіль — це просто місця для спання; солом'яний куль у стійлі — теж постіль. Правило спрямоване проти простирадел, які справді є суто людським винаходом. Тож ми зняли простирадла з ліжок і спимо поміж ковдрами. Це зручно. Однак це тільки мінімальні вигоди, які вкрай потрібні нам, бійцям інтелектуального фронту. Ви ж не збираєтеся позбавляти нас заслуженого відпочинку — чи не так, товариші? І не змусите нас аж так перевтомлюватися, виконуючи свої обов'язки? Я певний, що ніхто з вас не хоче, щоб повернувся Джонс…

Худоба запевнила Верескуна, що це так, і звідтоді питання про ліжка для свиней більше не поставало. Коли через день було оголошено, що віднині свині спатимуть на годину довше, ніхто не дозволив собі й слова осуду.

Під осінь тварини чулися втомленими, але щасливими. Скільки вони винесли на власних плечах! Після продажу частини збіжжя запасів на зиму могло й не стачити, але ж вітряк був вартий злигоднів. Коли поля спорожніли, настало погіддя. Тваринам довелося працювати до мила на боках, однак, тягаючи камінюччя, вони думали, як же їм пощастило: є можливість підняти стіни бодай на фут. Боксер приходив на будівництво навіть уночі, працюючи при місячному сяйві. В нечасті свої хвилини відпочинку тварини, гуляючи навколо млина, самі собі не вірили, що це вони звели таку могутню споруду. От тільки старий Бенджамін відмовлявся захоплюватися млином, але і йому нічого було сказати, окрім обридлого: віслюки живуть довго…

Настав листопад з дощами та пекучими південно-східними вітрами. Бетон погано брався, і будівництво загальмувалося. Якось уночі зірвалася така буря, що з даху стодоли посипалася черепиця, а кури, прокинувшись, сполохано закудкудахкали: їм наснилися гарматні постріли. А вранці тварини виявили, що прапор лежить долі, а ялинку в саду вирвано з коренем, немов редиску. Та коли б на цьому всі біди кінчилися! Завалився вітряк…

З вигуками гіркого жалю тварини кинулися до нього, навіть неохочий до прогулянок Наполеон мчав попереду. Так, наслідків їхньої тривалої і тяжкої праці не існувало: від млина лишилися самі підвалини, навіть каміння було розкидане. Звірі похнюпились, їхній вождь мовчки ходив сюди-туди, часом обнюхуючи землю. З того, як смикався його затверділий хвостик, було видно, що він напружено думав.

— Товариші, — тихо мовив нарешті, — чи знаєте ви, на кого лягає відповідальність за скоєне? Чи пригадуєте ім'я ворога, котрий, підкравшись уночі, зруйнував наш вітряк? Це Сноубол! — зненацька перейшов він на рев. — Злочин вчинив Сноубол! Сповнений ненависті, він вирішив помститися за своє ганебне вигнання. Цей зрадник знищив роботу, що тривала цілий рік. Товариші, тут, на цьому місці, я оголошую смертний вирок Сноуболу! "Тварина — Герой Другого класу" і півбушеля яблук тому, хто відплатить цьому мерзотнику! І повний бушель тому, хто приведе його живим!

Для тварин це було мов грім серед ясного дня. І справді, були виявлені сліди від копит — у траві, поблизу пагорба, й вели до дірки в паркані. Обнюхавши їх, Наполеон заявив, що вони, безперечно, належать Сноуболу.

— Не зволікайте й секунди, товариші! — закликав він. — На нас чекає труд. Вранці ми почнемо відновлювати млин, і роботи триватимуть цілу зиму, в дощ і в сніг. Ми доведемо цьому негіднику, що нас зупинити неможливо. Пам'ятайте, товариші, що ми не можемо втратити й дня. Вперед, товариші! Хай живе вітряк! Хай живе Скотохутір!

Розділ VII

Зима видалася лютою. Штормові вітри приносили дощ і сніг, потім ударили морози, які стояли до лютого. Відновлюючи вітряк, тварини, як ніколи, викладалися, бо добре знали: на них дивиться світ, і заздрісний рід людський аж стрибатиме з радощів, якщо їм не вдасться вчасно завершити будівництво.

Всупереч здоровому глузду, люди не вірили в диверсію Сноубола, вважаючи, що млин розсипався через те, що стіни були благенькі. Тварини знали, що це неправда, а проте вирішили зводити стіни завтовшки в три фути, а не вісімнадцять дюймів, як раніше, хоч на це було потрібно значно більше каміння. Штольню завалив сніг, і розпочати роботи довго не вдавалося. Коли ж настала суха морозяна погода, тварини вже не здобулися на колишні ентузіазм та піднесення: вони постійно страждали від голоду й холоду. Верескун виголошував блискучі промови про радість звитяжної праці й високу гідність трудівника, однак мешканців хутора більше надихала сила Боксера та його незмінне: "Я працюватиму ще більше".

У січні вичерпалися запаси кормів. Порції збіжжя стали дуже маленькі, зате було оголошено, що збільшується картопляна норма. Та незабаром з'ясувалося, що бурти були погано затушковані: бульби розм'якли, потекли й стали неїстівними. Лишилися тільки буряки та солома. В очі тварин глянув голод.

Насамперед належало приховати злидні. Адже після історії з млином люди пустили нову брехню про Скотохутір: мовляв, тварини там вмирають від голоду та пошестей, аби світ дізнався, що воно в них робиться, вважав Наполеон, і вирішив всіма способами боротися з чутками. Під час чергового візиту містера Уїмпера кільком овечкам було доручено крутитися біля юриста й кидати репліки: порції зростають, їжа занадто поживна тощо. Окрім того, Наполеон наказав насипати в порожні кадуби піску, а зверху притрусити його борошном та зерном. Містер Уїмпер, якому показали засіки, потім усім розповідав, що кормів у бидла більше ніж треба.

І все-таки на кінець січня стало зрозуміло, що доконче потрібно роздобути хоч трохи зерна. Наполеон у ці дні здебільшого сидів під охороною в домі, зате кожний його вихід справляв велике враження. Він сунув, оточений шістьма псами, які люто гарчали на кожного, хто смів порушити дозволену дистанцію. Частенько пропускав недільні збори біля прапора, а розпорядження віддавав через Верескуна.

Ось так одного разу Верескун оголосив, що кури, які традиційно розсілися навколо нього, віднині зобов'язані здавати всі свої яйця. Через Уїмпера Наполеон уклав контракт на експорт чотирьох сотень штук щотижня, аби на виручені гроші купити збіжжя. Це дасть можливість усім протриматися до літа, коли умови поліпшаться.

Почувши це, кури зчинили страшенний лемент. Так, їх попереджували, що від них можуть зажадати жертви, але ж не аж такої. Вони вже приготувалися висиджувати курчат на весну, і саме тепер забирати в них яйця — те саме, що вбивати. Вперше після вигнання Джонса на фермі спалахнуло щось подібне до бунту. Кури, котрих очолили три молоді чорні конорки, вирішили не дати здійснитися наполеонівським планам. Яйця вони нестимуть на бантинах, щоб ті звідти падали й розбивалися. Та не на такого натрапили! Наполеон наказав не годувати бунтарок і карати на горло кожного, хто посміє поділитися з ними бодай зерниною, а виконавчі обов'язки покласти на собак. Кури трималися п'ять днів, а потім повернулися до годівниць. Дев'ятеро з них встигли померти, їх закопали в саду, оголосивши при цьому, що життя їм вкоротила бешиха. Уїмпер нічого не чув про цю подію, яйця старанно визбирувалися, і раз на тиждень бакалійник приїздив фургоном та забирав їх.

Сноубол не давав про себе знати. Казали, що він переховується на котрійсь із сусідніх ферм — чи у Фоксвуді, чи у Пінчфілді. На той час Наполеону вдалося поліпшити стосунки з сусідами — завдяки колодам, які років з десять лежали у дворі. Звісно, за такий час деревина дійшла до кондиції, і всі фермери навперейми прицінювалися до неї, Наполеон не знав, кому віддати перевагу. Тільки-но він домовлявся з містером Фредериком, як стало відомо, що Сноубол живе у Фоксвуді, — переключався на Пілкінгтона — Сноубол знаходив прихисток у Пінчфілді.

Напровесні з'ясувалося, що ночами Сноубол буває на Скотохуторі й від цього на тварин напало безсоння. Та і як його спати, коли в темряві їхній лютий ворог краде збіжжя, перекидає відра з молоком, товче яйця, витоптує посіви та обдирає кору на фруктових деревах. Тепер усім було ясно як божий день, що їхні біди на совісті Сноубола. Коли забивалися труби, ламалася віконна рама, то кожний напевне знав, чиїх це копит діло. Сноубол, звичайно ж, викрав і ключ від комори. Чомусь це спільне переконання не схитнулося й тоді, коли ключ було знайдено під мішком із борошном. Корови в один голос заявили, що варто їм склепити очі, як Сноубол прокрадається до стійла й починає їх доїти. Всі сходилися на тому, що й щури, які особливо дошкуляли цієї зими, виконують завдання Сноубола.

Наполеон вирішив особисто розслідувати діяльність цього негідника. В супроводі собак — усі тварини ступали за ними на належній відстані — він ретельно оглянув фермерські будови та обнюхав навколо них землю. Зазирнув до кожного куточка в стодолі, короварні, курнику, на городі… "Сноубол! — нараз заревів Наполеон так, що тварин обсипало приском. — Він був! Тут його дух!" Собаки ощирились.

Сноубол почав викликати у мешканців Скотохутора містичний жах: здавалося, його дух бродить навколо, вергаючи на їхні голови всі біди.