Слава - Сторінка 5

А треба вам сказати, що Земля має форму кулі. Всі народи будуть мене слухатись, і я стану прославленим полководцем.

Який цей Юзек дурний: каже, що Наполеон не може говорити на сцені по-польськи! Видно, ніколи не був у театрі. Он Олек, той п'ять разів був!..

Драму так і не поставили — був концерт.

Грав грамофон, Олек декламував, Бронеків брат наслідував голоси різних звірів і птахів, Стефек з Юзем танцювали краков'як під акомпанемент губної гармошки, потім був спів і смішний монолог.

Усі чудово провели час, сміялися, що тістечко з кремом виграв старий дядько Петро, який недавно одружився, а рибку виграла крамарка, а в неї немає дітей.

Наталка помирилася з дітьми, прийшла на виставу і співала понад програму. А найбільше раділа глухоніма Ми-халинка, тому що на збір з вечора вирішено було купити їй пальто, а вона всю зиму не може вийти з дому.

Легковажна Блішка і маленький Віцусь дуже сміялись, коли Бронеків брат зображав старого і молодого півня, розсердженого індика, собаку, який говорить з кицькою, курку, що знесла яєчко, і цуценя, якого б'ють за те, що воно зробило калюжу.

Довго, дуже довго пам'ятав Владек цю виставу.

Коли Віцусь і Блішка померли, коли Олек незабаром поїхав у Лодзь, Владек згадував їх не інакше, як на виставці з речовою лотереєю.

Розділ п'ятнадцятий

Владек знайшов урок: навчати Казя й Зоею букв і лічби.

— Тільки чи впораєшся, юначе? У тебе ж у самого ще молоко на губах не обсохло,— сказав батько його майбутніх учнів.

— Впораюсь,— відповів Владек.

— А ви, розбійники, щоб учителя слухалися, глядіть мені! Коли вітаєтесь, вклоняйтеся гречно і кажіть йому "пан", розумієте? Ученому — світ, а невченому — тьма.

Вчитель наш благодійник, після батька й матері третя персона! Поскаржиться на кого — так віддухопелю, що на все. життя запам'ятає! Голови підніміть, в очі дивіться, ледацюги. Ти ба, макітри поопускали! А ти, юначе, як що — зразу потиличника або у вухо, не давай спуску!

Владек був радий, коли ця промова скінчилася, тому що діти ж іще нічого поганого не зробили, то за що ж на них сердитись?

На уроці все йшло добре.

Владек показав дітям перші чотири літери, пояснив, що Б — черевце і паличка, а у В черевце знизу і черевце зверху. Тільки голос у нього трохи тремтів від хвилювання. Потім він звелів їм лічити до десяти на пальцях і на дошці. Потім прочитав маленьке оповідання про пастуха-брехунця і про вовків, потім написав у їхніх зошитах палички і хрестики на завтра.

— Ну, досить на перший раз,— сказав батько Казя і Зосі.— Вклоніться панові вчителю. Так, юначе, в житті нічого не дається задарма!..

І Владек, голодний і втомлений, тому що він прибіг на урок просто з крамниці, повинен був вислухати довжелезну промову про навчання, повагу до старших і дитячі пустощі.

А на другий день урок минув так погано, що гірше й бути не може.

Казик, вклоняючись учителеві, ніби ненароком перекинувся.

Зося випнула живіт і почала бігати по кімнаті й кричати, що вона Б і В. Потім він заліз під стіл, а вона під ліжко.

Владек розгубився; Спершу він пробував їх умовити, обіцяв, що розповість казку, купить карамельку — нічого не допомагало. Тоді, розсердившись, він хотів навіть ударити Казя, але хлопчик відскочив і грізно крикнув:

— Спробуй тільки зачепи!

Владек, мало не плачучи, подався до дверей.

— А як же урок? — закричали діти.

— Ви злі й дурні... Не буду я вас учити.

— А в тебе молоко на губах не обсохло,— сказав Казик.

Але Зося, злякавшись, осадила брата:

— Не лайся і не говори йому "ти". Чув, батько велів його "паном" називати.

Владек лишився, тому що діти обіцяли сидіти тихо. Сиділи вони й справді тихо, але відповідали навмисне погано і раз у раз починали реготати.

Владек пішов з уроку стомлений і засмучений, і йому пригадалось, як ще на старій квартирі він пішов до Змія і попросив, щоб той відкрив свою кав'ярню з мармуровими столиками десь в іншому місці.

— Мій тато сюди перший приїхав,— сказав він.— Навіщо ж ви відкрили кав'ярню навпроти тата?

Змій спочатку нічого не зрозумів, а коли розібрався, в чім річ,— вигнав Владека, та ще й обізвав його шмаркачем, який лізе не в своє діло.

Владек ішов вулицею і думав, що найболючіше, коли хочеш зробити щось добре, а тебе не розуміють, найболючіше — несправедливість.

Чому ці діти так його образили? Адже він їм нічого поганого не зробив.

За що його скривдив Змій? Хіба Владек не казав правду, коли хотів заступитися за батька?

Чому люди гірші від вовків? Ситий вовк завжди дає наїстися голодному.

Розділ шістнадцятий

Одного разу Владек прийшов додому геть розбитий. За вечерею він нічого не їв, тільки чаю випив і ліг у постіль. Його морозило. Спробував заснути, але йому було якось не по собі: чи то горло боліло, чи нудило від випитого чаю. Він промучився так, поки годинник не вибив дванадцяту, а потім не витримав.

— Мамо! — закричав він.

Мама не відповіла. Владек полежав ще трохи, намагаючись заснути,— ні, йому дедалі гірше...

— Ма-а-а-мо!

— Що?

— Я не можу заснути.

— Перехрестись,— мовила мама сонним голосом.

Але Владекові ставало все гірше й гірше. Він почав стогнати.

Мама засвітила лампу, підійшла до його постелі і вже не відходила від нього до ранку. А вранці занедужав і Ві-цусь.

Владек знає, що час вставати і йти в крамницю, чує, як Віцусь кричить у гарячці, чує, як мама розмовляє з батьком, але йому однаково. "Паскудна ця крамниця: там так брудно, так смердить гасом... Олекові краще на паперовому складі..."

Прийшов якийсь добродій, оглянув Владека й Віцуся; мама стала плакати, а добродій розсердився на маму.

Потім вернувся з роботи батько, Віцуся і Владека одяг-ли, загорнули в ковдри і знесли вниз по сходах. На вулиці їх уже чекав візник.

— Куди ми їдемо? — спитав Владек.

— У лікарню.

— Навіщо?

— Не розмовляй, холодно.

І мама натягла йому на голову ковдру.

Владек усе пам'ятає.

Спочатку вони їдуть на візнику, він з Віцусем — на великому шкіряному сидінні, а мама з батьком — на маленькому ослінчику. Потім чекають перед будинком з гратами. Потім чоловік у білому халаті засуває йому глибоко в горло якусь залізну штуку. Владек бачить, що це не ложка, а щось зовсім інше. Ось він сидить у ванні, його миє жінка в білому халаті.

Тепер він уже в постелі, він чує, як кидається й сердито репетує Віцусь.

— Тихіше ти, паршивцю,— кричить якийсь хлопець.

Тому що у великій білій кімнаті стоїть дуже багато

ліжок, одне при другому, і в кожному хтось лежить.

"Якщо надумають бити Віцуся, я його скривдити не дам",— думає Владек.

Але Віцуся ніхто не бив.

Щоразу, коли Владек прокидався, він підводив голову й дивився, що робить Віцусь. То він бачив біля його ліжка добродія в халаті, то сестру милосердя в білому очіпку з великими вилогами, схожими на крила.

"Віцусь помре",— несподівано подумав Владек.

Настав ранок, і знову вечір. Владек ночував себе вже краще, тільки сильно боліло горло й хотілося пити. Він сів і подивився на брата. Йому стало шкода, що він тоді не хотів віддати Віцусеві пляшечку з-під одеколону.

— Віцусю, ну що ти кричиш, чого ти хочеш?

— Не говори з ним, він непритомний,— сказала жінка в білому халаті.

Дивно, що всі тут ходять у білих халатах.

Владек заснув і спав дуже довго. Він прокинувся лише тоді, коли його покликав хлопчик із сусіднього ліжка.

— Агов, подивися, твого брата нема!

Владек злякався.

Та в цей час зайшов фельдшер, який вранці і ввечері роздає всім градусники.

— Скажіть, будь ласка, де Віцусь? — запитав Владек.

— його взяли додому.

— А мене коли візьмуть?

— Ти вже великий, ти не нудьгуєш за домівкою. Владек зітхнув: йому теж хочеться додому. Горло вже майже зовсім не болить.

Розділ сімнадцятий

Владек уже одужав, тільки шкіра на руках і ногах ще лущиться. Він здирає смужки шкіри, щоб швидше вернутися додому. На обід йому вже дають булочки, правда, не більше двох.

У неділю його відвідав батько; мати не змогла прийти, тому що Блішка хвора. Наступної неділю Владек вернеться додому. Так каже лікар. Чи добре Владекові в лікарні?

— Добре, тільки дуже набридло. Вчора он тому хлопцеві, який лежить біля вікна, розрізали чиряк на шиї, і зовсім не боляче, тому що йому такі краплі для сну давали. А цей, що лежить біля стіни, теж з їхнього двору, син розсильного; його вдома б'ють, так він зовсім не хоче вертатись; тепер йому щодня м'ясо дають і він спить на постелі... А Віцусь справді вдома? А чому його взяли вночі, а не вдень, як усіх? Сьогодні он теж двох дітей виписали, бо вони вже одужали. А Віцусь тепер не кричить, він уже опритомнів?

Владек ледве дочекався наступної неділі. Швидко вибіг по сходах і розчинив двері. Он Маня, Абу, а в постелі Блішка, але вся голова у неї обв'язана, і вона якась зовсім інша.

Блішка хоче привітатися з братом, але тільки ледь — ледь повертає голову і знову зі стогоном закриває очі.

— Владеку!

— Що, Блішко?

— Віцусь уже одужує? Коли він вернеться?

Владек глянув на маму і все зрозумів, і на душі у нього стало так, як тоді, коли Абу хотіли віддати крамарці.

Три дні Блішка нічого не говорила, не пила, не їла, тільки тихо стогнала, навіть у сні. На четвертий день, коли Владек прийшов з крамниці пообідати, а мама, змучена безсонними ночами, заснула, Блішка тихенько покликала Владека:

— Владеку, ти знаєш Єленку?

— Каролеву сестру?

— Еге ж... Я їй винна два гроші... Коли я помру, ти віддай... І не сердься на мене.

Блішка говорила дуже тихо, тому що на губах у неї були чорні струпи, і губи дуже боліли, і до них треба було весь час прикладати шматочки вати, змоченої у холодній воді.

— Владеку, попроси маму, щоб мені більше не робила перев'язок, тому що це так боляче... так боляче...

Блішці зробили тільки ще одну перев'язку, а друга вже не знадобилась...

Владек не хотів чекати чергової платні. Він узяв у Оле-ка шість грошів і відшукав Єленку.

Блішка брала у тебе в борг два гроші, правда?

— Ага,— сказала Єленка, ніби засоромившись.

— Ось тобі шість грошів.

Єленка не хотіла брати більше, ніж їй належало.

— Тоді віддай решту дідусеві. Скажи йому, щоб прочитав молитву за упокій душі Віцуся і Блішки.

Розділ вісімнадцятий

— Ти ж теж хочеш прославитись, правда?

— Хочу,— не вагаючись відповідає Владек.

— Теж хочеш стати полководцем?

— Мабуть, ні,— каже Владек.

— У серйозних справах ніяких "мабуть" не буває! — обурюється Олек.

Владек скаже Олекові, ким він хоче бути, якщо Олек не буде над ним сміятися.