Сліпий музикант - Сторінка 15

Здавалося, ось-ось кількома ударами все це зіллється в стройний потік могутньої й прекрасної гармонії, і в такі хвилини слухачі завмирали від дожидання. Але, не встигши піднятися, мелодія раптом падала з якимсь жалібним ремством, наче хвиля, що розсипалась на піну й бризки, і ще довго звучали, завмираючи, ноти гіркого нерозуміння й запитання.

Сліпий замовкав на хвилину, і знов у вітальні стояла тиша, яку порушував тільки шепіт листя в саду. Зачарування, що опановувало слухачів і заносило їх геть далеко за ці скромні стіни, розвіювалось, і маленька кімната зсувалась навколо них, і ніч дивилася до них у темні вікна, поки, зібравши сили, музикант ударяв знову по клавішах.

І знову звуки міцніли й шукали чогось, здіймаючись у своїй повноті вище, дужче. В невиразний передзвін і гомін акордів впліталися мелодії народної пісні, що звучала то коханням і смутком, то спогадом про минулі страждання й славу, то молодою відвагою розгулу й надії. Це сліпий пробував вилити своє почуття в готові й добре знайомі форми.

Але й пісня замовкала, тремтячи в тиші маленької вітальні тією ж жалібною нотою нерозв'язаного запитання.

XII

Коли останні ноти забриніли невиразним невдоволенням і скаргою, Ганна Михайлівна, глянувши в обличчя сина, побачила на ньому вираз, який здався їй знайомим; в її пам'яті постав сонячний день давньої весни, коли її дитина лежала на березі річки, приголомшена надто яскравим враженням від збудливої весняної природи.

Та цей вираз помітила тільки вона. у вітальні знявся гучний гомін. Ставрученко-батько щось голосно кричав Максимові, молоді люди, ще схвильовані й збуджені, тисли руки музикантові, пророкували йому широку славу артиста.

— Так, це правда! — підтвердив старший брат.— Вам пощастило навдивовижу засвоїти самий характер народної мелодії. Ви зжилися з нею й оволоділи нею досконало. Але, скажіть, будь ласка, яку це п'єсу грали ви спочатку?

Петро назвав італійську п'єсу.

— Я так і думав,— відповів юнак.— Мені вона трохи знайома... у вас на диво своєрідна манера... Багато хто грає краще за вас, але так, як ви, її не виконував ще ніхто. Це... начебто переклад з італійської музичної мови на малоруську. Вам потрібна серйозна школа, і тоді...

Сліпий слухав уважно. Вперше ще він став центром жвавих розмов, і в його душі зароджувалась горда свідомість своєї сили. Невже ці звуки, що завдали йому цим разом стільки незадоволеності й страждання, як ще ніколи в житті, можуть справляти на інших такий вплив? Значить, він може теж що-небудь зробити в житті. Він сидів на своєму стільці, з рукою, ще витягнутою на клавіатурі, і під гомін розмов раптом відчув на цій руці чийсь гарячий дотик. Це Евеліна підійшла до нього і, непомітно стискаючи його пальці, прошепотіла з радісним збудженням:

— Ти чув? У тебе теж буде своя робота. Якби ти бачив, якби ти знав, що ти можеш зробити з усіма нами...

Сліпий здригнувся й випростався.

Ніхто не помітив цієї короткої сцени, крім матері. Її обличчя спалахнуло, мовби це їй було дано перший поцілунок молодого кохання.

Сліпий усе сидів на тому самому місці. Він боровся з враженнями нового щастя, що наринули на нього, а може, відчував також наближення грози, яка вставала вже безформною й важкою хмарою звідкись із глибини мозку.

Розділ шостий

І

Другого дня Петро прокинувся рано. В кімнаті було тихо, в домі теж не починався ще рух дня. у вікно, що залишалося відчиненим на ніч, вливався з саду холодок раннього ранку. Незважаючи на свою сліпоту, Петро чудово відчував природу. Він знав, що ще рано, що його вікно відчинене — шелест віття був чутний виразно й близько, нічим не віддалений і не прикритий. Сьогодні Петро почував усе це особливо ясно: він знав навіть, що в кімнату дивиться сонце і що коли він простягне руку у вікно, то з кущів посиплеться роса. Крім того, він почував іще, що вся його істота переповнена якимсь новим, незвіданим відчуттям.

Кілька хвилин він лежав у постелі, прислухаючись до тихого щебетання якоїсь пташки в садку і до дивного почуття, що наростало в його серці.

"Що це було зо мною?" — подумав він, і ту ж мить в його пам'яті прозвучали слова, які вона сказала вчора,

смерком, біля старого млина: "Невже ти ніколи не думав про це?.. Який ти дурненький!.."

Так, він ніколи про це не думав. її близькість давала йому насолоду, але до вчорашнього дня він не усвідомлював цього, як ми не відчуваємо повітря, яким дихаємо. Ці прості слова упали вчора в його душу, як падає з висоти камінь на дзеркальну поверхню води: ще хвилину тому вона була рівна й спокійно відбивала світло сонця та синє небо... один удар — і вона сколихнулась до самого дна.

Тепер він прокинувся з оновленою душею, і вона, його давня подруга, з'являлась перед ним у новому світлі. Згадуючи все, що сталося вчора, до найменших дрібниць, він з подивом прислухався до тону її "нового" голосу, який відтворила в його пам'яті уява. "Покохала..." "Який ти дурненький!.."

Він хутко схопився, одягся і по росяних доріжках саду побіг до старого млина. Вода дзюрчала, як учора, і так само шепотілися кущі черемхи, тільки вчора було темно, а тепер стояв яскравий сонячний ранок. І ніколи ще він не "почував" світла так ясно. Здавалося, разом з запашною вогкістю, з відчуттям ранкової прохолоди в нього пройшло це проміння веселого дня, що, сміючись, лоскотало його нерви.

II

В усій садибі стало якось світліше й радісніше. Ганна Михайлівна наче помолоділа сама, Максим частіше жартував, хоча все ж інколи із хмар диму, мов гуркіт грози, яка проходить десь стороною, чути було його бурчання. Він говорив про те, що багато хто, мабуть, вважає життя чимсь на зразок поганого романа, який кінчається весіллям, і що є на світі чимало такого, про що деяким людям не вадило б подумати. Пан Попельський, який став дуже інтересним круглим чоловіком, з рівно й гарно сивіючим волоссям та рум'яним обличчям, завжди в таких випадках погоджувався з Максимом, мабуть, беручи ці слова на свою адресу, і зараз же рушав по господарству, яке в нього, зрештою, йшло чудово. Молоді люди посміхались і складали якісь плани. Петрові належало докінчувати серйозно свою музичну освіту.

Одного разу восени, коли жнива вже скінчились і над полями, виблискуючи золотими нитками проти сонця, ліниво й томно носилося "бабине літо", Попельські всією сім'єю вирушили до Ставрученків. Маєток Ставрукове лежав верст за сімдесят від Попельських, але місцевість на цій віддалі дуже мінялася: останні відроги Карпат, які ще видно на Волині та в Побужжі, зникли, і місцевість переходила в степову Україну. На цих рівнинах, перетятих подекуди ярами, лежали, утопаючи в садах та левадах, села, і де-не-де по обрію, давно заорані й охоплені жовтими стернями, вимальовувались високі могили.

Такі далекі подорожі були взагалі не в звичаї сім'ї. За межами знайомого села та ближчих ланів, які він вивчив досконало, Петро губився, більше почував свою сліпоту і ставав дразливим і неспокійним. Тепер, правда, він охоче прийняв запрошення. Після пам'ятного вечора, коли він усвідомив одразу своє почуття й силу таланту, що прокидалася в ньому, він якось сміливіше ставився до темної й невиразної далини, якою охоплював його зовнішній світ. Вона починала вабити його, все розширюючись в його уяві.

Кілька днів промайнули дуже живо. Петро почував себе тепер далеко вільніше серед молодого товариства. Він з жадібною увагою слухав умілу гру старшого Ставрученка та розповіді про консерваторію, про столичні концерти. Його обличчя спалахувало щоразу, коли молодий господар переходив до захоплених похвал його власному, необробленому, але сильному музичному почуттю. Тепер він уже не ховався по далеких кутках, а, як рівний, хоч і трохи стримано, втручався в загальні розмови. Недавня ще холодна стриманість і ніби настороженість Евеліни теж зникла. Вона поводилася весело й невимушено, захоплюючи всіх небувалими раніше вибухами несподіваної і яскравої веселості.

Верст за десять від маєтку стояв старий N-ський монастир, дуже відомий в тому краї. Колись він відігравав значну роль в місцевій історії; не раз його облягали, як сарана, ватаги татар, які посилали через мури тисячі своїх стріл, часом барвисті загони поляків одчайдушно лізли на мури, або, навпаки, козаки бурхливо кидалися на приступ, щоб відбити твердиню в королівських жовнірів, що заволоділи нею... Тепер старі башти пообсипались, мури подекуди замінилися простим частоколом, який захищав лише монастирські городи від нашестя заповзятливої мужицької худоби, а в глибині широких ровів росло просо.

Одного разу, в ясний день ласкавої й пізньої осені, господарі й гості вирушили в цей монастир. Максим та жінки їхали в широкій старовинній колясці, що гойдалася, наче великий човен, на своїх високих ресорах. Молоді люди і Петро між ними рушили верхи.

Сліпий їздив добре й вільно, звикши прислухатися до тупоту інших коней та до шарудіння коліс екіпажа, що їхав попереду. Дивлячись на його вільну, сміливу посадку, трудно було б угадати, що цей вершник не бачить дороги і лише звик так сміливо здаватися на інстинкт коня. Ганна Михайлівна спочатку з острахом оглядалась, боячись чужого коня й незнайомих доріг. Максим позирав скоса з гордістю ментора і з насмішкою мужчини над бабськими страхами.

— Знаєте...— сказав, під'їжджаючи до коляски, студент.— Мені ось зараз згадалась дуже інтересна могила, історію якої ми узнали, риючись у монастирському архіві. Коли хочете, ми звернемо туди. Це недалеко, край села.

— Чого ж це вам приходять у нашому товаристві такі сумні згадки? — весело засміялась Евеліна.

— На це запитання відповім потім! Звертай до Колодні, до Остапової левади; тут біля перелазу станеш! — гукнув він кучерові і, повернувши коня, помчав до своїх товаришів, що відстали.

Через хвилину, коли ридван, шарудячи колесами в м'якому поросі й колихаючись, їхав вузьким путівцем, молоді люди промчали повз нього і позлазили з коней спереду, прив'язавши їх біля тину. Двоє з них пішли назустріч, щоб допомогти дамам, а Петро стояв, спершись на луку сідла, і, як звичайно схиливши голову, прислухався, намагаючись по змозі визначити своє положення в незнайомому місці.

Для нього цей ясний осінній день був темною ніччю, тільки оживленою яскравими звуками дня.